Дерев’яна Свято–Вознесенська церква збудована в козацькому стилі.
Село Водяники Звенигородського району на Черкащині відсвяткувало 651–шу рiчницю. З нагоди свята тут урочисто відкрили три скульптурні композиції. Зокрема, в урочищі Совин Яр, де колись було старе село, височить тризуб iз хрестом часів Київської Русі, а на пагорбі біля Свято–Вознесенського храму — два козацькі хрести та увічнені в камені шiсть рівноапостольних святих на чолі з Матір’ю Божою Покровою.
У Водяниках до Совиного Яру веде дуже крутий спуск. Тут між двох високих пагорбів — каскад великих ставків. Їх у селі кілька, зокрема, Варварин, Ликерин, Марфин, Монахів, Лабунців. Колись у Совиному Яру й було засноване село Водяники. Сільські хати, школа, церква стояли тут аж до середини минулого століття. Потім село перебралося з яру вище — на рівнину.
...Коли ми під’їжджаємо до каскаду доглянутих сільських ставків, яром розливається мелодія церковних дзвонів. Це «співають» дзвони Свято–Вознесенського храму. Біля церкви вже зібралося чимало людей. У вишиванках не тільки дорослі, а й діти. У храмі, збудованому родиною вихідця з Водяників, недавнього «губернатора» Черкащини Олександра Черевка, триває богослужіння. Його проводить архієпископ Черкаський та Чигиринський Іоан УПЦ Київського патріархату. У затишному храмі повно народу. Люди стоять і на вулиці. Як виявилося, тут не тільки мешканці села Водяники.
«Ми не тутешні. Приїхали на свято громадою із сусідньої Тальнівщини, з села Криві Коліна. Будемо підписувати угоду з мешканцями Водяників про співпрацю і дружбу. Хотілося, щоб започаткована нами традиція дружити селами пішла по всій Україні. Бо село — це основа України», — каже «УМ» Ольга Дяченко, сільський голова Кривих Колін.
Тим часом владика Іоан виводить паству із Свято–Вознесенського храму й освячує на його території два козацькі хрести та увічнених у білому камені рівноапостольних святих на чолі з Матір’ю Божою Покровою. Козацькі хрести встановили біля храму на честь Лисянського полку, який брав участь у переможній битві Богдана Хмельницького у Виграєві в 1648 році. Виборювали волю України разом iз тим полком i вихідці з Водяників. Другий скульптурний доробок — шiсть святих та Покрову — розмістили ліворуч від храму. На тлі дерев’яних вітряків.
«Ці святі — як духовне зміцнення для кожного з нас. Матір Божа Покрова хоч і була заступницею козаків, але по захист до неї може звертатися будь–хто з людей», — пояснює Олександр Черевко. І розповідає про суть цієї незвичайної скульптурної композиції. Він каже, що праворуч і ліворуч від Покрови стоять рівноапостольні святі — хреститель Київської Русі князь Володимир та княгиня Ольга. До князя треба йти з проханнями про волю та рішучість, а до княгині — по мудрість. Далі стоять пам’ятники святим Катерині та Ксенії Петербурзькій. У першої треба просити терпіння, а в другої — здоров’я. Є серед святих і Олександр Невський. Його слова про те, що «Бог не в силі, Бог у правді» й дотепер актуальні, тож до нього віруючі мають звертатися по правдивість. А до святого Віктора, воїна–переможця, треба молитися, щоб зміцнити себе у вірі, й через віру йти до омріяної перемоги.
На день села освятили й головний об’єкт скульптурної композиції — тризуб iз хрестом часів Київської Русі. Його встановили в Совиному Яру як символ створення села Водяники. Цей тризуб несе багато цікавої інформації про сам населений пункт. Варто обійти навколо нього і «почитати» увічнені на ньому археологічні знахідки про село. «Все це є неабияким виховним моментом для підростаючого покоління, котре має знати про своє коріння. Адже Україна будує незалежну державу, і без національного відродження зробити це неможливо», — переконаний Олександр Черевко.
Архітектором скульптурних композицій є черкащанин Василь Дмитренко, скульптором тризуба — його земляк Анатолій Алексеєв. Сім рівноапостольних святих створив митець Андрій Дацько зі Львова, а автором козацьких хрестів став Віталій Дахівник із Золотоноші. А допомогли втілити цей проект у життя меценати–земляки Микола Щербина та Володимир Мовчан.
Родина жительки Водяників Галини Чиженко теж вийшла із Совиного Яру. Жінка каже, що за сільським ставком, де тепер облаштовано козацький табір для дітей, стояла хата її батька. Вона зворушена, що тризуб із хрестом часів Київської Русі встановлено в пам’ять про минулі покоління жителів села. Приємно й те, що її рідне село в останні роки відчутно погарнішало.«У нас село газифіковане, дороги асфальтовані, є дві церкви, школа, дитсадок, спортивно–оздоровчий комплекс, лікарня, працює фермерське господарство. Наш земляк київський бізнесмен Микола Щербина збудував у Водяниках завод із заморозки фруктів. Є людям робота. А взимку в нас он там на лижах туристи катаються. А сільські люди їх на квартири беруть», — каже Галина Чиженко.
Саме на пагорбах Совиного Яру й облаштовано відомий гірськолижний курорт та єдину в Україні трасу для сноубордiв. Узимку тут і справді вирує життя. Покататися на лижах iз висоти стометрових гірських схилів приїжджають туристи з усієї України. Тут три траси протяжністю приблизно сімсот метрів. Зведено кілька затишних готелів.
Ініціатором цієї будови став все той же Микола Щербина. Його приватне підприємство «Сиріус» могло б звести такий комплекс хоч у столиці, хоч за кордоном, та рідні місця, каже пан Микола, йому дорожчі. Він же своїм коштом збудував у центрі села ще й Миколаївський храм.
«Ми щиро вдячні за меценатську підтримку виходцям iз нашого села, нашим почесним громадянам — Миколі Щербині, депутату Черкаської обласної ради Олександру Черевку, керівникові Уманського тепличного комбінату Миколі Гордію», — каже Водяницький сільський голова Володимир Мовчан. І наголошує, що жодна добра справа в селі — чи це ремонт, чи будівництво — не відбувається без підтримки цих земляків.
«Я у Водяниках років із десять не був. А це приїхав — і села не впізнав, — ділиться присутній на святі Григорій Білоус, голова Черкаської обласної спілки письменників. — Щиро радію, що воно так оновлюється».
Також на території цього села знайдено поселення скіфської доби, а неподалік села досліджено й всесвітньо відомий Рижанівський курган. У ньому було розкопано непограбоване поховання скіфського молодого вождя, що є унікальним для вітчизняної археології. Українські та польські археологи виявили там ще й підземну камеру, висота якої сягала двох метрів й імітувала житло. Вона була поділена навпіл глиняною перегородкою, біля якої стояли вкопані бронзові котли. Це неймовірно, але на стелі та стінах збереглися рештки драпірувальної тканини, а на підлозі — циновки з очерету.
У цьому селі в 1923 році народилася й Галина Холопцева (Палишвайко), українська художниця, майстриня гобеленів, котрі експонують у музеях Києва.
У Водяниках поховано Героя Радянського Союзу, грузина Вахтанга Чіковані, який у 24 роки загинув при визволенні села. Його ім’я нині носить місцева школа, де створено музей, який часто відвідують гості з Грузії.
Про те, чому урочище біля Водяників називається Совиним Яром, люди переповідають красиву легенду. Купальської ночі закоханий парубок пообіцяв своїй дівчині квітку папороті. І знайшов її. Та зустрівся на його шляху чорт. Він і зачарував хлопця. Той заснув під деревом. Дівчина чекала його, чекала, а тоді подалася на пошуки. Вона довго не могла знайти свого судженого. І в мить її розпачу з лісу до неї вилетіла сова. Птаха кликала за собою. За тим совиним криком дівка й знайшла свого парубка. Злі чари зникли, суджений прокинувся, і згодом закохані побралися.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
