Бессарабський Ленін як лакмус

30 червня 2009 року, у день народження головнокомандувача УПА Романа Шухевича, о 4.20 ранку Микола Коханівський із товаришами молотом (без серпа) «підрихтували» пам’ятник Леніну, що навпроти Бессарабки в Києві. Кам’яного ідола у центрі столиці невдовзі реставрували комуністи — тепер вони вдень і вночі стережуть статую, яка має руку й голову зі значно темнішого каменю. А судова тяганина триває другий рік поспіль. Післязавтра, 17 вересня, відбудеться останнє засідання в суді над Коханівським та іншими співучасниками акції. Націоналістам інкримінують ст. 296 ч. 2 Кримінального кодексу України (групове хуліганство), що передбачає позбавлення волі терміном від двох до п’яти років. Саме стільки може коштувати руйнаторам, родини яких були майже повністю знищенні більшовиками, намагання демонтувати пам’ятник головному натхненникові червоного терору.

Президент тричі наказував зруйнувати пам’ятники червоним нелюдам

Про те, що пам’ятники душогубам слід розміщувати не на центральних вулицях, а хіба що в кунсткамерах та музеях, відомо й школяру. Втім в Україні відповідне законодавче обґрунтування з’явилося лише недавно. У 2007 році Президент Віктор Ющенко видав указ «Про заходи у зв’язку з 75–ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні». У пункті 3 указу йдеться: «вжити в установленому порядку заходів щодо демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932—1933 років в Україні та політичних репресій».

Оскільки місцева влада не думала ворушитися, Ющенко в наступні два роки видав ще два документи. В указі «Про заходи у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів» від 25 вересня 2008 року передбачалося «активізувати» роботи з демонтажу, а в указі «Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні» від 12 червня 2009–го — повторювався припис першого указу.

Хто саме ці злочинці, пам’ятники яким слід демонтувати, визначив у своїй постанові Київський апеляційний суд 13 січня ц. р. Це Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, Косіор, Чубар та Хатаєвич, які вчинили злочин геноциду, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України (геноцид), що, відповідно до Конвенції ООН від 26 листопада 1968 року, не має терміну давності. Зауважмо також, що новий Президент згаданих указів попередника не скасував.

Хто має займатися демонтажем

У президентських указах немає чіткого посилання, на чиї плечі лягає обов’язок демонтажу. Але, відповідно до визначених українським законодавством повноважень, це завдання належить до компетенції органів виконавчої влади — обласних державних адміністрацій. У столиці курирувати демонтаж має КМДА.

У часи культу особи Йосипа Сталіна пам’ятників йому було встановлено тисячі по всьому Союзу. Проте у 1961 році XXII з’їзд КПРС вирішив культ побороти. Фактично за одну ніч пам’ятники зникли. Чомусь тоді ніхто не клеїв відмовки на кшталт «це наша історія, її не можна так по–варварському позбуватися», «це унікальні пам’ятники з унікальних матеріалів», «це прикраса міста» й інші псевдообґрунтування, якими зараз послуговуються бюрократи та деякі ліберальні громадяни.

Хтось скаже: це тільки для заможної країни (як–от СРСР) демонтаж — справа швидка. На це є відповідь «жебрацьких» українських реалій. У 2008 році в Черкасах семиметровий 70–тонний пам’ятник Леніну було демонтовано за кілька днів. При цьому жодної копійки з міського бюджету не було витрачено — п’ять одиниць важкої техніки надали місцеві підприємці, які мають будівельний бізнес.

«Послідовники Коханівського»

Демонтаж пам’ятників Леніну та іншим представникам комуністичного режиму почався ще на початку 90–х. Хоча й тоді такі дії могли кваліфікуватися як вандалізм, гучних судових процесів над «руйнаторами» не проводили. Їх узагалі не шукали — влада не проявляла жодної цікавості до таких випадків. Досить згадати народний порив у столиці, коли учасники стихійного мітингу взялися відбивати написи з монумента Жовтневої революції й розмальовувати Леніна з робітниками і солдатами, встановленого на нинішньому майдані Незалежності.

Після виходу першого указу, що узаконив демонтаж, ця справа перейшла до компетенції органів місцевого самоврядування. Та оскільки далеко не всі відреагували на припис Президента, за звільнення України від пам’ятників тоталітарної доби взялися пересічні громадяни. Цей рух захопив і Київщину. Найактивніше включилися у справу мешканці низки сіл Миронівського, Броварського, Васильківського та Білоцерківського районів.

Після гучного пошкодження монумента Леніну на Бессарабці Україною прокотилася хвиля акцій, в результаті яких було демонтовано або попсовано значну кількість пам’ятників. Виконавців цих акцій почали іменувати «послідовниками Миколи Коханівського». Фобія кам’яних комуністів не вщухала і в Києві. У листопаді 2009–го у столиці зняли понівечений націоналістами пам’ятник Петровському; у грудні побили кувалдою столичний пам’ятник чекістам; цього року в січні на горельєфі Леніна, що на станції метро «Театральна», автогеном спробували випалити зірку, а погруддю Крупської відбили ніс.

Українці позбавляються згадок про тих, хто колись поневолив їхню націю, знищував їхні сім’ї, топтав святині. Владі, яка хоче показово засудити руйнівників бессарабського Леніна, потрібно зрозуміти, що процес очищення України від червоного тоталітарного спадку є природнім і незворотним.

Демонтажу вимагав закон

Першого липня минулого року проти руйнаторів бессарабського Леніна Миколи Коханівського, Івана Срібного, Андрія Тарасенка, Богдана Франта та Олександра Задорожного порушили кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 298 КК України, — умисне незаконне пошкодження пам’ятки — об’єкта культурної спадщини національного значення.

Проте на момент порушення справи слідчий Шевченківського РУ ГУ МВС у Києві старший лейтенант міліції Платонов «упустив» факт, що пам’ятник Леніну на бульварі Шевченка ніколи не був внесений Кабінетом Міністрів до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як об’єкт культурної спадщини національного значення.

Більше того, на запит адвоката Сидора Кізіна у КМДА відповіли, що Ленін із Бессарабки є зменшеною копією скульптури, встановленої у 1937 році під час відкриття каналу Москва–Волга. Аналогічна копія була в залі засідань Верховної Ради СРСР у Кремлі, а також у Єревані, а тому, відповідно до п. 2 ст. 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини», ця статуя як тиражована копія не є об’єктом культурної спадщини будь–якого рівня.

Крім того, демонтаж «пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932—1933 років в Україні та політичних репресій» передбачався Законом України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» і згаданими вище указами Президента Ющенка.

Згідно з листом Українського інституту національної пам’яті від 1 липня 2009 року, «Володимир Ленін є головним ідеологом терору і несе головну провину за здійснення політичних репресій. Ленін є натхненником та безпосереднім творцем терористичного комуністичного режиму, який у 1932—1933 роках здійснив масове вбивство голодом — геноцид українського народу».

Пам’ятник Леніну на бульварі Шевченка — як пам’ятник особі, що несе головну провину за здійснення політичних репресій та геноциду українського народу — вже мав бути демонтований Київською міською держадміністрацією відповідно до українського законодавства та розпоряджень глави держави.

Чи було хуліганство?

Після зняття з Миколи Коханівського і Ко обвинувачення в пошкодженні пам’ятки національного значення в руйнаторів столичного Леніна лишилося ще одне обвинувачення — у хуліганстві. Адвокат хлопців Сидір Кізін відразу подав клопотання про закриття кримінальної справи, оскільки в діях обвинувачених немає складу злочину. «Ми керувались не хуліганськими мотивами, а діяли з поваги до мільйонів загиблих внаслідок встановленого Леніним окупаційного більшовицького режиму», — під час допиту заявили руйнатори.

Якщо вдатися до юридичного аналізу, то слід зробити висновок, що основним об’єктом хуліганства є громадський порядок. Мотивом грубого порушення громадського порядку є явна неповага до суспільства, яка полягає у нехтуванні існуючих правил та норм поведінки, самоутвердженні за рахунок приниження інших осіб, протиставленні себе іншим громадянам, суспільству, державі. Згідно з висновком Верховного Суду України, відсутність у діях винної особи прояву явної неповаги до суспільства виключає визнання злочину хуліганством. А, як зазначав Микола Коханівський у відеозверненні, записаному перед руйнуванням пам’ятника, його мотив є ідейним, діяв він із міркувань виконання закону, і якщо й хотів щось продемонструвати — так це своє ставлення до Леніна як уособлення тоталітарного режиму на території України. Про те саме повідомили хлопці у своїх свідченнях у міліції.

Відповідно, в діях обвинувачених немає ознак особливої зухвалості або виняткового цинізму, свідчить адвокат Кізін. Адже їхній вчинок не супроводжувався будь–яким насильством або знущанням, не перешкоджав нормальній діяльності установ, підприємств та організацій, не поєднувався зі зневагою до загальноприйнятих норм моралі. Під час затримання хлопці поводилися гідно — повідомили працівникам міліції про зміст акції, мотиви та правові підстави.

Крім того, кожен із підсудних мотивував свої дії тим, що їхні родини постраждали від комуністичного режиму. Зокрема родина Коханівського майже повністю була винищена під час Голодомору. Так само постраждала від голоду родина Задорожного. Більше того, четверо його родичів були вбиті червоними партизанами за те, що брали участь у націоналістичному русі.

Хлопців не припиняють переслідувати. Зокрема, проти Миколи Коханівського відкрито ще дві кримінальні справи, відверто шиті білими нитками. В одній із них Миколу обвинувачують у побитті друга українофоба Дмитра Табачника, котрий, за словами свідків, сам спровокував бійку під Міністерством освіти. В іншому — Коханівського звинувачують у побитті правоохоронців під час мирної акції протесту біля парламенту. Причому «потерпілі» до суду вперто не з’являються, як і позивач та прокурор.

Неспівмірні руйнування?

Як відомо, в жовтні 2007 року члени російської екстремістської організації «Євразійський союз молоді» показово зруйнували державні символи України, встановлені на Говерлі. Імена вандалів СБУ встановила — це росіяни Олександр Бовдунов та Валерій Мантров, а також українець Леонід Савін. Та жоден із них не перебуває за ґратами. Більше того — їхньої екстрадиції з Росії Україна не вимагала, ніхто й не думав клопотати про позбавлення громадянства пана Савіна. Попри те, що дії радикалів із ЄСМ підпадають під цілу низку статей Кримінального кодексу України, правоохоронні органи не завдали собі клопоту віддати під суд.

Отже, тим, хто чинив наругу над державною символікою, — мовчазне прощення. А ось за руйнування на вимогу указів Президента статуї Леніна, який був ініціатором воєнного комунізму й червоного терору та заявляв: «Без ВЧК и других подобных карательных репрессивных органов советская власть существовать не может», «Беспощадная война против кулаков! Смерть им!» — українців кидають до буцегарні. Чи це справделиво?!

Підсумок

Післязавтра Шевченківський райсуд столиці має дати відповідь на запитання, якою логікою керується вітчизняна Феміда і чи орієнтується вона на погляди нового проросійського Президента, котрий, всупереч чинному законодавству, не визнає Голодомор геноцидом.

Але Коханівський і Ко в будь–якому разі залишили позитивний слід в історії: після їхнього резонансного чину впродовж 2009 року зусиллями держави було демонтовано 45 пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених діячам, явищам та подіям комуністичного режиму. Кількість пам’ятників, демонтованих зусиллями свідомої громади, ще не обчислена.

З самого початку процес над руйнаторами київського Леніна отримав засудження свідомої громадськості. Кожне судове засідання супроводжується пікетуваннями на підтримку КУНівця Коханівського і його побратимів. Тому слід очікувати, що й 17 вересня згуртовані активісти прийдуть на Вознесенський узвіз, 10–б, аби підтримати справедливе рішення в інтересах України.

Анастасія СНІЖНА,
Анастасія БОБРОВСЬКА

ОБЛІК

Меморіальний спадок комунізму

Володимир Ленін — найпопулярніший «меморіальний» радянський діяч. На початку 90–х в Україні на державний облік було взято 5015 пам’ятників Леніну. Частина цих пам’ятників споруджена із порушенням законодавства — без належних рішень органів місцевого самоврядування, ЦК КПРС чи Ради міністрів УРСР. За 18 років пам’ятників стало менше (частково завдяки демонтажу, частково — завдяки тому, що більшість із них виконані з неякісних матеріалів).

Станом на 1 листопада 2009–го по Україні загалом перейменовано 18 населених пунктів та 5914 площ, вулиць, провулків, парків, скверів, названих на честь діячів, явищ чи подій комуністичного режиму. Проте залишається ще 300 населених пунктів, що мають такі назви, та 16,8 тисячі інших топонімічних об’єктів.

Загалом по Україні демонтовано 1168 пам’ятних знаків діячам, явищам та подіям комуністичної доби, з них у 2005—2008 роках — 594.

Найбільшу кількість символів тоталітаризму — 300 пам’ятників і пам’ятних знаків — демонтовано у Львівській області (до 1991 року — 246, у 1991—2009 роках — 54) та в Рiвненській (283 — у 1996 році), на Волині — 90, на Хмельниччині — 72, на Вінниччині — 69.

Недемонтованими в населених пунктах України на сьогодні залишилося 2107 пам’ятних знаків символам комуністичної доби. Всі ці об’єкти (за винятком пам’ятника Володимиру Затонському у Хмельницькому) рішеннями Міністерства культури визнано такими, що не підлягають занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, тому можуть бути демонтовані за рішеннями органів місцевого самоврядування.