Зізнаюся чесно, колись і я відчувала огиду від вигляду куп «секонд–хендівського» мотлоху зі специфічним запахом. Аж поки колега не показала кілька якісних і зовсім новеньких речей (ще з бирками!), які «нарила» в тих–таки купах. Адже не секрет, що туди часто просто з магазинів потрапляють рештки недопроданих речей зі старих колекцій.
Тепер я вже давно не вважаю, що «секонд» — це щось принизливе. А відколи стала мамою, взагалі не уявляю, як би одягала свого малюка без цих самих «других рук»? Діти з речей виростають швидко й зношувати їх зазвичай не встигають. Тому той одяг, який потрапляє до нас із заможнішої Європи, як правило, чудової якості. Та ще й дешевий. Для родинного бюджету — і практично, і економно. Та й більшість моїх знайомих навіть із доволі пристойними статками по дитячі речі йдуть на «секонд»!
Тепер уявімо, що базарчики з «одягом із Європи» закриють, аби зробити не то приємне, не то корисне вітчизняному виробникові. А що цей самий виробник пропонує нам сьогоднi? Щоб з’ясувати це, я обійшла кілька магазинів та яток на столичній Шулявці. «Що маєте з одягу для дворічного хлопчика від українського виробника?» — запитую продавчиню на одній із точок. На її обличчі відбилося неабияке здивування: «Зазвичай питають щось якісне й недороге, ви перші поцікавилися українським...» Щоб вмотивувати свій «нездоровий» інтерес на ходу видумую легенду: «Родичі з Німеччини приїхали, хотілося б їхньому малюкові зробити подарунок, але наш, вітчизняний». — «То ліпше Туреччину або Польщу візьміть. Он висить у мене дешевий комплект — кофтинка і повзунки для немовляти — нашого, полтавського виробництва. А ніхто навіть дивитися не хоче! Ви перші, хто поцікавився українським!».
Іду до іншого рундука: тут для найменших пропонують пелюшки, повзунки, льолі, для старших — колготки, маєчки, білизну, шкарпетки нашого виробництва. Ціни — миритися можна. Але не треба бути великим професіоналом, щоб зрозуміти: ця маєчка «скачається» після першого ж прання, коліна на колготках «надмуться» після першого ж вдягання, трусики розтягнуться і висітимуть. А льоля із ситцю в квіточки — то окрема розмова. Як і в радянські часи, ні зав’язок на ній, ні ґудзиків, ні кнопок. Пригадую, як сама таких штук п’ять купила. Вдягнула малюкові одну з них тільки раз — фантастично незручна штука — та й закинула їх усі на антресолі. Такого «добра» навіть не ледачий Китай давно не випускає! От якби таку льолю пану Бродському пошити — нехай би носив та вітчизняного виробника рекламував!
Після базару йду у великий магазин «Дитячий світ». Асортимент української продукції тут трішечки ширший. Є гольфики–«водолазки», літні костюмчики, платтячка, сарафанчики, піжами — все з натуральних тканин і недорого. Але в дитсадок дитину в піжамі не поведеш! І на сарафанчики вже не сезон! Ні українських штанців, ні светрів, ні комбінезонів, ні курток, ні пальтечок — нічого нема! А дитячих джинсів українського виробництва навіть у природі не існує! У що дітей одягати, пане Бродський? У турецький, польський, білоруський, китайський і ще бозна–чий одяг? То може цих виробників інтереси ви так наполегливо лобіюєте? Але не всі ж можуть одягати дітей у повзунки за 60—100 гривень, з яких дитина виростає за місяць! Або в дитячі трусики за ціною 68 гривень — чи кожному вони по сідничках? До речі, цікавий ще й такий момент: уперше ідея про закриття «секондів» прозвучала якраз тоді, коли Президент Віктор Янукович перебував із візитом у Китаї. Символічно, чи ж не так?
Між іншим, помітила й таку особливість, що деяких речей, які можна придбати на «секонді», в Україні взагалі не можна купити! Приміром, практичних курток–безрукавок або лижних дитячих костюмів мені навіть у дорогих магазинах не доводилося бачити, як і теплих піжам–конвертів — у такому дитина не розкриється і вночі не змерзне...
...Мені завжди здавалося, що конкуренція — це добре. Більше того, «секонд–хенд» — це чудова можливість для виробника підгледіти для себе нові ідеї, побачити, як дітей одягає світ, придивитися, що нині купує пересічний покупець. І зробити для себе певні висновки. Бо якщо ми захищатимемо свого виробника тільки заборонами, то так і ходитимемо у ситцевих льолях...
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
