Олександр Кошиць.
«Вам заперечують існування вашої нації, але ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівнянно могутню і музикальну душу». Так захоплено французька інтелігенція відзначала безпрецедентний успіх виступів хору під орудою Олександра Кошиця у Франції. На думку істориків, ці виступи і сам маестро зробили на початку 1920–х років для України чи не більше, ніж увесь дипломатичний корпус. За радянських часів на батьківщині його ім’я замовчували, тоді як за кордоном Кошиця ставили в ряд найвидатніших диригентів ХХ століття. Сьогодні деякі культурологи вважають його фігурою за масштабом та неповторністю таланту рівною Тарасові Шевченку.
...Він народився 12 вересня 1875 року в селі Ромашка Канівського повіту, в краю Шевченка та Нечуя–Левицького. Через два роки батько–священик переїхав на нову парафію в Тарасівку на Звенигородщині. Потрапивши в дев’ять років до Богуславської бурси, Сашко відчув потяг до музики. Особливо захоплювала його творчість українського композитора Артема Веделя, музика якого впродовж довгих років була заборонена Синодом. 1890 року він перевівся до Київської духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою. Навчаючись у Київській духовній академії, він очолив студентський хор. Молодий Кошиць відновив майже всі хорові концерти Веделя.
Усупереч сімейним традиціям церковної кар’єри Олександр не зробив. Він не прийняв священицтва і пiшов працювати на цукроварню. З 1902 року працює вчителем Духовної жіночої гімназії у Ставрополі, на Кубані. Сюди ж для упорядкування документів Кубанського козацтва прибув, уникнувши арешту, Симон Петлюра. Тож вони працювали разом, майбутній головний отаман — як редактор журналу «Україна», Кошиць — як музичний керівник театру. Потім він викладає історію в Учительськім інституті. Три роки, під час канікул, записує у кубанських станицях від переселенців, депортованих з України козаків, народні пісні, які ще збереглися в їхній пам’яті.
1904 року, повернувшись до Києва, Кошиць працює в Учительській семінарії, Другій жіночій духовній та Першій комерційній школах. У музично–драматичному інституті Миколи Лисенка він веде клас хорового співу і водночас навчається у класі композиції хорового співу професора Любомирського, стає директором і диригентом товариства «Боян», заснованого Лисенком. З 1909 року керує хором студентів Київського університету св. Володимира, з яким об’їздив усю Україну. Потому він — капельмейстер театру Миколи Садовського, де ставить опери Лисенка, Масканьї, Монюшка, пише музику для п’єс. З 1916 року працює диригентом Київської опери. А через рік Центральна Рада обирає його музичним представником Театрального і музичного Комітету, який пізніше було перетворено в Музичний відділ Міністерства освіти України. Кошиця призначено його головою.
1919 року, за дорученням голови Директорії Симона Петлюри та Міністерства освіти УНР Олександр Кошиць разом із Кирилом Стеценком організовує Українську республіканську капелу і того ж року виїжджає у велике гастрольне турне по країнах Європи. Перед виїздом купили 50 пудів цукру й круп. Мистецтво — мистецтвом, а їсти треба. До Кам’янця–Подільського, початкового пункту турне, дісталася лише частина хористів. Склад колективу, на конкурсі до якого враховували не тільки голосові дані, а й «національну свідомість», залишав бажати кращого. До Праги прибули, як банда: в шинелях, папахах і чоботях, сам Кошиць — у чужому пальті з рукавами до ліктя і позиченому капелюсі.
З цього часу й почалася слава маловідомого досі диригента, слава української пісні, яка стала сенсацією. У репертуарі капели були тільки народні пісні в обробці Лисенка, Леонтовича, Стеценка й самого Кошиця. Коронним номером був «Щедрик» Леонтовича. До Парижа потрапили восени 1919–го. На першому концерті було багато поліції, бо російські емігранти збирались освистати капелу, а на афішах писали матюки. Але тріумф був абсолютним. Захват охопив також і повоєнний Відень. Тамтешні слухачі приходили за лаштунки перевірити, чи немає там «підставного» музичного інструмента. Під час концерту в Женеві панянки підхоплювалися з місць і в екстазі ламали парасолі. У Німеччині спів хору порівнювали з враженнями від опер Вагнера. Преса писала: «Ми шануємо наші великі хори, але рівного цьому не маємо». «Ми стоїмо перед чимось чарівним, унікальним і просто надприродним!» Ніхто не міг уявити, що людські голоси здатні створити таке правдиве відтворення бездоганного оркестру. Складалося враження, що перебуваєш у храмі.
Далі — Голландія, Англія, Іспанія. 1921 року в Польщі Кошиць зустрівся з Петлюрою. Тріумф співаків був подібний на хрестовий похід. Політичну місію було виконано! Скрізь, де виступала капела Кошиця, ім’я її диригента не сходило з перших шпальт преси, а слова на кшталт «До України мені було цілком байдуже, але тепер я битимуся скрізь за мистецтво цієї країни» стали типовими для західних газетних статей.
1923 року вирушили з Гамбурга до Америки пароплавом «Каронія», що ледь не повторив долю «Титаніка», зіткнувшись з айсбергом у північній Атлантиці. Капела побувала у США, де Кошиць одразу оцінив негритянську музику і ввів до репертуару афро–американські пісні, у Мексиці, Аргентині, Бразилії. А 1924–го капела розпалася. Однак минуло ще два десятиліття, перш ніж її диригент перестав бути одним із найцікавіших музичних ньюзмейкерів Нового світу.
Олександр Кошиць, мов біблійний пророк, віщав народам світу новину про те, що є на земній кулі така держава — Українська Народна Республіка (тепер уже не колонія Росії), є українська нація, великий український народ (а не малороси чи хохли). Уперше світ відкрив для себе Україну, вчорашню terra incognita. Такий безпрецедентний європейський резонанс, спричинений «хоровими диверсіями» диригента, у новій Україні йому не пробачили (адже прославляв він не УРСР та радвладу). У той час, коли дозвіл повернутися отримали Грушевський і Винниченко, його кандидатуру не затвердили. Кошиць зі своїми співаками змушені були стати політичними емігрантами. Ніхто з них не захотів добровільно повертатися в неоімперське рабство.
Свій земний шлях великий Маестро закінчив у 1944 році у Вінніпезі, в Канаді.
За радянських часів його ім’я забороняли згадувати, а його твори, особливо обробки народних пісень, — виконувати. Могутній пласт української культури витоптували десятки років. Але життя коротке, а мистецтво вічне... Кошиць потроху повертається в Україну, в її культуру, в історію, в міську топоніміку, підручники.
Олександр Кошиць полонив усіх не тільки своїм музичним генієм, а й особистістю. Він був високоосвіченою людиною, істориком і етнографом, відзначався колосальною ерудицією та пам’яттю — знав напам’ять десятки партитур. Був знаменитим промовцем, веселим, дотепним, темпераментним і дуже чутливим. На концертах мав тільки піднесений настрій. Паризька преса писала: «Цей хор переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси». Справді, українська пісня увібрала в себе автохтонні трипільські, скіфські та антські хліборобські ритми й мотиви, збережені обрядові заклинання язичництва, візантійську церковну музику, тональні багатства європейської музики. Саме ці висоти хор і демонстрував, репрезентуючи мистецтво, в якому українців було визнано найвищими. Він познайомив світ із цінностями української національної музики, яка не тільки може рівнятись, а й може перевищувати найкращі народні витвори Заходу.
Нью–Йоркська фірма Wittmarc’n’son випустила сорок дві українські народні пісні в обробці Кошиця з англійським текстом, і вони розійшлися мільйонними тиражами. Ці пісні, як і численні виступи Українського національного хору (так почав називатися колектив після розпаду Української республіканської капели), зробили величезний вплив на розвиток хорового мистецтва США і, зокрема, звернули увагу американців на розвиток а капельного співу.
Славетна танцюристка Айседора Дункан пропонувала диригентові поєднати два мистецтва — танцю й хорового співу. Композитор Ігор Стравінський в інтерв’ю Journale de Genеve сказав, що є тільки дві музичні нації у світі — італійці й слов’яни. А один із критиків стверджував, що «слов’яни перевищують у музиці італійців».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
