Столова колекція

Познайомитися з Леонідом Древецьким мене спонукав прозаїчний випадок. На одному з найближчих ринків Сімферополя у привітної продавчині угледів напрочуд розкішні грона винограду. Своїм товарним виглядом і сортовим розмаїттям вони явно «затикали за пояс» аналогічний плодово–ягідний крам на сусідніх ятках. Слово за слово — і з’ясувалося, що до цієї апетитної смакоти причетні всі домашні жінки, в тому числі діти і внуки. Проте найбільше все ж доклав праці в соковиті грона її чоловік. Там же, на ринку, я з ним і познайомився. Й одразу вивідав, що цілеспрямовано плекає й колекціонує сонячну лозу той лише п’ять останніх років. Наразі на 20 сотках пана Леоніда тягнуться до сонця понад 160 сортів столового винограду, хоча самих кущів, не рахуючи кiлькох тисяч цьогорічних саджанців у «шкілці», його родина доглядає у два рази більше.

Спочатку — бджоли

Пану Древецькому — 57. Зрілий вік чоловіка виказує хіба що сивина на скронях і у вусах. Статура ж і рухи, навпаки, приховують. Відчувається виправка не просто військовика, а командира. Так воно і є — до 1999 року, аж до самого звільнення в запас, Древецький командував однією з військових частин забезпечення флоту на півострові. На «гражданці» відставний підполковник довго не роздумував, чим же зайнятись далі. Ґрунт у буквальному сенсі цього слова підготував заздалегідь — за сприяння місцевого райвійськкомату отримав п’ять соток у садівничо–городньому товаристві «Долина», що в селі Лозове–3 Сімферопольського району.

А почав адаптовуватись колишній офіцер до нових, цивільних, умов iз бджолярства. Цю ідею підкинув давній приятель, відставний флотський льотчик Борис Моїсєєв. Він звільнився у запас на кiлька років раніше і вже встиг досягти певних висот у «медовій» царині. Древецький охоче пристав на його пропозицію «скооперуватись». Придбав ходовий «ЗІЛ», причепний павільйон для перевезення вуликів. Утрьох (до справи долучився ще один колишній однополчанин) у період медозбору їздили по всьому Криму. Своє комашине «військо» Древецький довів до сорока однієї сім’ї, а річний взяток від них — до однієї тонни меду. Особливих труднощів iз його реалізацією не виникало, проте через чотири роки довелося таки згорнутись.

«Із кожним роком, — пояснює чоловік, — сонце до середини літа ледве не дотла випалювало рослинність, що мала квітнути. Потрібно було шукати поливні угіддя, засіяні гречкою, рапсом. А ті землі майже скрізь приватні. Їхні господарі зазвичай дозволяють розміщуватись неподалік тільки своїм пасічникам, із приїжджих вимагають платню. Тож стало просто не вигідно так працювати. Можна було, звичайно ж, перейти на підгодівлю бджіл цукром, як це інколи практикується. Але то був би поганий мед, а поганий мед я робити не хочу принципово. Так само і з виноградом — якщо його вирощувати, то тільки найкращі, перспективні сорти».

Лупали ту скалу

Із часом «фазенда» Древецьких приросла ще 30 сотками колишніх сусідів. Земля в них роками стояла пусткою і мала всі шанси перетворитись на сміттєзвалище. Із цих «превентивних» міркувань правління товариства без проблем законно переоформило закинуті ділянки на всіх дорослих членів сімейства Древецьких. Бо ж бачило, що колишній командир цілком давав землі раду. Більше того, облаштовувався на ній капітально (заради цього довелося продати квартиру у Сімферополі. — Авт.), зводив ошатний триповерховий будинок, копав криниці, насаджував персики і виноград. Тепер це — добротна сільська садиба, де мешкають старші Древецькі, їхній син iз невісткою та двоє онуків. Причому з усіма «підручними» засобами виробництва — садом, городом, виноградним розсадником, колекційним виноградником, двома криницями, басейнами і ємкостями для зберігання води, власноруч розробленою системою крапельного зрошення тощо.

Леонід Миколайович — один із небагатьох жителів Лозового–3, хто з таким розмахом господарює на тутешній землі. Власне, землею її можна назвати з великою натяжкою. Кам’янисті «неліквідні» крутосхили, фактично північне передгір’я Чатир–Дагу. Улітку від пекучого сонця тут непереливки
всьому живому. Не кожному лозовському дачнику до снаги щось вирощувати на цих висушених кам’янистих розсипах. Бо відразу постає питання водозабезпечення, що знову ж таки потребує неймовірних зусиль і додаткових коштів. Але для дружньої родини Древецьких, де, як особисто переконався, всі працюють, мов одна команда, це не стало нездоланною перешкодою.

«Удвох iз сином, — розповідає пан Леонід, — ми копали кожну криницю приблизно три місяці, щодня по десять–дванадцять годин. Працювали здебільшого відбійним молотком. Результативним вважався день, якщо витягували на поверхню щонайменше півсотні відер породи. Інколи за цілий день виходило п’ять–шість. Це тоді, коли наштовхувались на суцільну скелю. Але води ми все ж таки дістались. Тепер ось думаємо вже про третю криницю у господарстві».

Не теоретики, а практики

Переорієнтація діяльності — із бджіл на виноград — не стала для мого співрозмовника кроком у щось незвідане. Ще під час військової служби він знаходив задоволення від догляду за сонячною лозою на присадибній ділянці батьків дружини Тамари. Навіть навчився проводити так звані зелені операції на традиційних для півострова сортах Молдова, Лідія. «Виноградна лоза, — зізнається чоловік, — мене притягувала завжди. Мабуть, тому що примхлива, вимагає постійної турботи упродовж усієї вегетації, зате вона завжди вдячна за проявлену турботу».

Пізнавав же секрети професійного виноградарства мій співрозмовник експромтом. Щось знаходив у різних довідниках, періодичних виданнях. Але найбільше в цьому навчальному процесі зарадили слушні поради та рекомендації тих, «хто університети не закінчував», а до всього доходив своїм розумом. І головне — досягнув вагомих результатів. Зустрічався пан Леонід з однодумцями на виставках, консультувався в телефонному режимі, навідувався в гості. Підтримує з ними чоловік стосунки і донині. Скажімо, з фермером Володимиром Цикалом iз Сакського району, знаним запорізьким селекціонером Віталієм Загорульком (про нього, інженера–радіолектронника за професією, «УМ» торік писала. — Авт.). Завдяки таким плідним контактам Древецький потроху освоїв, приміром, найбільш складні види прищеплювання, особливості зрошення і підживлення, інші важливі технологічні прийоми. А ще в цих визнаних фахівців чоловік придбав нові сорти столового винограду і почав «обкатувати» їх на своїй колекційній ділянці.

А от із технічними сортами, які йдуть здебільшого на вино, Древецький не має справи з двох причин. По–перше, сам і його близькі байдужі до хмільних напоїв. А по–друге, надто дорого займатися у вітчизняних умовах приватним виноробством. Адже тільки за офіційну ліцензію потрібно викласти приблизно півмільйона гривень. А ще ж потрібно якось закріпитись на вельми тісному «градусному» ринку.

Природний смаковий відбір

Виноградник пана Древецького справляє неабияке враження. Про стан кущів, шпалери вже не йдеться — вони бездоганні. Як і оригінальна система крапельного зрошення, змонтована двома Леонідами (батьком і сином) Древецькими. Тому вже на другий рік саджанці радують плодами. Деякі грона досягають до трьох кілограмів ваги. Сорти ж господар купує найкращі і найновіші, вартість одного саджанця може сягати й 500 гривень. «Ми вирішили, — посвячує у тонкощі свого виробництва Леонід Миколайович, — що той сорт, який проявить себе добре, отримає у колекції двійника. Найперспективніші ж, такі, як Талісман, Лора, Рута, Софія, Преображеніє, будуть розмножені до чотирьох кущів. Натомість від колись розрекламованих Цици, Денала, Русвена, Фламінго та ще кiлькох будемо відмовлятися. Та ж Цица зовні нарядна, красива, але ж ягода в неї надто водяниста і кісточки завеликі. Фламінго дозріває–дозріває, а все одно кислий. Є сорти, в яких неїстівна товста шкірка ягоди. Тож немає жодного резону їх тримати...».

ПОРАДНИК

Бургундська суміш для персика

Варто додати, що на другому місці після винограду в дружній родині Древецьких стоїть не менш рентабельний персик. Його висаджено до 60 дерев. Хоча попервах господар збирався персик майже повністю витіснити все тим же виноградом. Допоки один місцевий садівник не підказав, як позбутися надокучливої кучерявості листя — основної грибкової хвороби цієї плодової культури. Як саме, кримський виноградар–садівник охоче поділився з читачами «УМ».

Отже, бургундською сумішшю персик обробляється двічі: восени, коли на деревах залишається приблизно третина жовтого листя, і навесні по так званому зеленому конусу (у Криму цей період збігається з традиційними «лютневими вікнами»). У першому випадку в п’яти літрах води розчиняють 700 грамів кальцинованої соди, в інших п’яти літрах стільки ж мідного купоросу. Далі мідний купорос доливають до соди, розчин перемішують і фільтрують. У другому ж випадку, тобто навесні, на той самий об’єм води береться вже 400 грамів, відповідно, соди і мідного купоросу. Після цих двох обробок про кучерявість персикового листя можна забути.

Бургундською сумішшю можна так само обробляти інші фруктові дерева (особливо ті, що страждають від моніліозу), кущі смородини, аґрусу, винограду. У боротьбі ж зі шкідниками, що зимують, добре себе зарекомендував малотоксичний препарат «30 В». Ним рослини обробляють навесні, слідом за бургундською сумішшю.