Філософ і його доба

Студія «Контакт» зняла документальний фільм «Шляхи Мирослава Поповича» з нагоди цьогорічного ювілею — 80–рiччя видатного українського філософа. Чи то наше документальне кіно від безталання й хронічних нестатків сягнуло такого натхнення та рівня, чи справа в унікальній особистості героя, але фільм полишає по собі яскраве й глибоке враження. Ця розповідь про людину своєї доби, цілісна, прониклива й точна, стає, зрештою, свідченням і про саму добу — оту, котра на обкладинці однієї з фундаментальних монографій Мирослава Поповича означена як «Червоне століття» (2005). Напевно, щире захоплення авторів фільму своїм героєм надало їм тієї особливої свободи, коли не треба вишукувати щось небувале, ані винаходити порох, ні боятися щось чи когось повторити. Нехай не вперше нас чарує магія старих світлин, а проте неначе справді вперше! Ці прекрасні обличчя з печаттю свого часу, ця граційна тендітність деревця відновленого родоводу, де гени Поповичів–козаків і дійсного статського радника вплелися в учительську династію як щось затаєне, але невитравне... І документальні кінокадри, зокрема з війни, котра обпалила дитинство й забрала батька, — введені у фільм ощадливо й тактовно, з непомильним почуттям міри.

Оповідає здебільшого сам академік, але вже потім розумієш, що автори фільму ставили йому дуже точні, посутні, в доброму сенсі провокативні питання, спрямовуючи цю розповідь, аби вона йшла бережечком життєвого шляху філософа. Цей заголовний і ключовий образ «шляху», «шляхів», либонь, передбачає, що сам собою нам згадається Сковорода. Згадує його і Попович, автор монографії «Григорій Сковорода: філософія свободи» (2007). Бо як же не згадати, пройшовши шляхами доби, легендарну «автоепітафію» мандрівного філософа: «Світ ловив мене, але не впіймав»... Це ніби епіграф до роздумів про природу страху в тоталітарній державі, про ірраціональність унітарної ідеології, про шлях осягнення факту, що «король — голий»... Головне те, що розповідь академіка Поповича, його «пряма мова», його думки адресовані й довірені безпосередньо глядачеві, тож від самого початку виникає й до кінця зберігається це спілкування. А що спілкування з цією людиною — велика удача і дивовижний заряд позитиву — неодмінно відчує кожен. Попри те що часом академік оповідає й не дуже веселі речі, але ж робить це достеменно як філософ! До того ж — так неймовірно просто, правдиво, артистично, з такою любов’ю до співбесідника по цей бік екрана.

Про могутню силу любові теж говорить, — може, для когось раптом радше як пастор, та все ж насправді залишається й тут філософом, бо це точка перетину двох споріднених і водночас різноприродних сфер. І коли в рідному Ізяславі він бере в обійми друга дитинства, — ну як не згадати ту максиму Монтеня, що, мовляв, прекрасні люди — філософи, і селяни — також прекрасні люди, а все зло — від напівосвіченості... Сам він достеменно випромінює ту любов, говорячи навіть про речі, здавалося б, іншого порядку. Приміром, як один із засновників Народного руху України, він і по стількох роках, згадуючи Рух, промениться, ясніє, тішиться тим спогадом. Але це не заважає чітко підсумовувати, що ж саме тепер маємо «в сухому залишку», в кінцевому рахунку. Надто з погляду сьогодення. Хоч загалом у політичні дебати саме він потрапляє внести філософську нотку; чи не тому в наших ток–шоу це одне з небагатьох облич, які хочеться бачити?

Якесь чарівне слово мовили автори фільму до цієї людини, наче якийсь такий знайшли ключик... І він, директор академічного інституту, людина неймовірно зайнята і, зрештою, вже дещо літня, пристав на їхню пропозицію, сів у потяг, поїхав з ними у свої рідні краї. Напевно, подумки ту подорож уже здійснював навіть не раз, а отже, був до неї готовий. Напевно, «під стукіт коліс» добре не лише згадувати, а й пересіювати спогади, відділяючи зерно від полови (теж заняття, найбільше гідне філософів і селян!). Але не згірше він це робить і бiля столу, на якому написані згадані й не згадані тут книжки, і в човні, і в березовому гайку, і біля багаття, і біля мольберта, на якому народжується поетична акварель... Яку поживу для роздумів дістає тут глядач–співрозмовник і які прекрасні уроки! І підтвердження думки іншого видатного мислителя, Мераба Мамардашвілі: що в певному сенсі філософом є кожна людина, щойно вона замислиться над кардинальними проблемами власного й загального буття...

Елеонора СОЛОВЕЙ,
доктор філології