Учасники Міжнародної школи бойківського іконопису під час освячення ікон.
Майже два десятки праць I Міжнародної школи бойківського іконопису освятили в церкві святого Онуфрія у Лаврівському монастирі, що на Старосамбірщині Львівської області. Свої варіанти найкращих зразків бойківської традиційної ікони представили студенти і викладачі Львівської державної академії мистецтв, а також іконописці з України і Казахстану. «Бойківська ікона» — лише один із низки заходів фестивалю «Карпатія–2010».
На початку ХХ століття ледь не кожне бойківське село мало власного іконописця. Він і образи малював, і церкви розписував. На жаль, нині мистецтво бойківського іконопису занепало. Церкви закрили, а після десятиліть забуття і заборони вже не було кому створювати нові образи: досвід втрачено. Багато образів та іконостасів безслідно зникли. Великої шкоди бойківським церквам завдали вже після їхнього відкриття для віруючих, коли парафіяни почали робити у храмах ремонт «під євро», а старі образи, які потребували реставрації, замінювати новими, низькохудожніми, а то й узагалі без будь–якої художньої цінності. Так потроху майже не залишилося іконописців бойківської школи. Тож неабиякою мистецькою подією стала робота Міжнародної школи бойківського іконопису, яка діяла наприкінці серпня на території Лаврівського монастиря Чину святого Василія Великого.
Про своє бажання взяти участь у практикумі заявили також представники Росії й Польщі. Однак єдиною художницею з міжнародним статусом була представниця Казахстану, решта приїхала з різних куточків України — Львова, Києва, Донецька тощо.
Чернеча обитель стала не стільки мистецьким, скільки духовним центром для художників. На території монастиря, заснованого ще за княжих часів у ХІІІ столітті, було зведено першу на території України монастирську церкву. Храм споруджували у чотири періоди, найстарша його частина — святилище — постала 1292 року, через п’ятдесят років добудували бабинець, а ще через 400 літ церква набула форми хреста, тобто було добудовано праву і ліву частини. Крім того, згідно з грамотою від 8 жовтня 1292 року, Лаврівський монастир згадується як володіння родини галицького князя Лева Даниловича, де він згодом прийняв постриг і отримав чернече ім’я Онуфрій.
Саме у Лаврівському монастирі Лев Данилович, син славного засновника Львова, зустрів свої останні дні як звичайний чернець. Тут і поховали монаха Онуфрія. Щоправда, князь, син короля, отримав останній привілей — похоронили його не у звичайній труні, а у срібній, у криптах церкви. «Згодом труну віднайшли, — розповів настоятель монастиря отець Миколай Ковалишин. — Оскільки церква кілька разів горіла, труну продали, а гроші використали на відновлення храму».
Знаменитим Лаврівський монастир був ще й завдяки мощам святого Онуфрія Пустельника, які привезли сюди, ймовірно, з німецького Брауншвейга. Зберігалися вони тут у ХІІІ—ХV століттях, а потім безслідно зникли під час турецько–татарських набігів. «Ми не полишаємо надії, — продовжує настоятель, — що колись мощі хтось віднайде».
Не виключено, що саме завдяки мощам святого Онуфрія Лаврівський монастир набув такої популярності, що зрештою тут виник цілий некрополь. У криптах поховані київський жуваправославний митрополит Антоній Винницький, перемишльські греко–католицькі єпископи Інокентій та Юрій Винницькі, єрусалимський митрополит Макарій, молдовські господарі Костянтин Басараба і Стефан Петричайка.
Натомість замість мощів святого є інша дуже цінна річ, яка нагадує про нього, — ікона, датована 1650 роком. Її знайшли на горищі мешканці Івано–Франківщини. Почали з’ясовувати, хто ж зображений на ній, і коли виявилося, що святий Онуфрій, вирішили віддати образ найдавнішому храму, який би називався ім’ям святого. Так стародавня реліквія опинилася у Лаврові.
Нині вже немає входу до крипт церкви. Зник колодязь, що був просто посеред храму, —про нього нагадують хіба жолобки, якими стікала вода. Та все ж деякі унікальні речі збереглися, зокрема найдавніші фрески. Лаврівська фрескова поліхромія — єдина в Україні, датована кінцем ХV століття. Подібним шедевром може похвалитися тільки костел у Сяноку. На жаль, фрески не збереглися повністю. У другій половині ХІХ століття їх намагалися позбутися — заштукатурили, а поверх намалювали інші, але вже 1910 року частково відновили. Дещо реставрували 2006 року. У київському Софійському соборі є копія з фресок Лаврівської церкви.
Тож не дивно, що Лаврівський монастир з усіма своїми духовними і мистецькими традиціями прихистив художників, які взялися за такий давній і призабутий пласт народного мистецтва. Традиційні бойківські ікони до середини ХVІІІ століття малювали темперними фарбами на дерев’яних дошках по ґрунту–левкасу. Чи не найулюбленішими були так звані «житійні ікони», коли святий зображувався в оточенні сцен із його життя. Кожний бойківський храм прикрашали ікони «Страсті Христові» і «Страшний суд». Особливістю бойківських «Страстей» було поєднання майже двох десятків сцен на одній площині.
Відтворювати святих із давніх бойківських ікон узялися і художники–професіонали, й аматори. Наймолодшій учасниці школи, доньці священика Марії, виповнилося заледве одинадцять років.
Учасники школи відтворювали копії відомих ікон. «Я приїхала сюди навчатися українському іконопису, — розповідає Марія Христенко з Донецька. — Про школу дізналася від подруги з Казахстану. Було двоє викладачів і священик. Більшість людей приїхали із Західної України. Робота над іконою — дуже дивовижна справа, адже працюєш не заради грошей, а з молитвою на вустах. Мені важко пояснити, як трапилося, що взялася за написання ікони. Напевно, так захотів Бог. Наш кожен день починався iз заутренi, потім — літургія; духовна атмосфера дуже надихає. У мене була складна ікона, принаймні для мене — святі Кирило і Мефодій: дві постаті у повний зріст. Дуже боялася, що аж ніяк не встигну, але встигла...»
«Нинішня школа іконопису — це не нова ідея, а лишень повернення до витоків, відродження призабутого бойківського мистецтва, — розповідає духовний наставник учасників школи отець Михайло. — Це приєднання до духовної спадщини. У найвіддаленішому храмі нашого краю, куди навіть не завжди дорога була, зустрічаємо високомистецькі, дуже гарно написані ікони. У самому Самборі була знаменита іконописна школа, а в Перемишлі — одна з найдавніших шкіл. Перед початком школи всіх цікавила сама техніка виконання та питання, які фарби використовуються. Але ікона насправді починається з духовного. Тому й навчальний процес мав дві основнi складовi — духовну (молитва, літургія, духовна наука) та ознайомлення з особливостями бойківської ікони. Наприклад, російські ікони знають усі, добре відомі імена російських іконописців, а наших не знає майже ніхто».
«Нині є цілі бригади, які займаються розписом храмів. Але часто трапляється, що ці маляри тільки псують храми. Вони часто–густо не мають ні богословської освіти, ні навіть мистецької. А іконописець — це і митець, і богослов, — каже наставник. — Серед наших учнів є ті, хто має мистецьку освіту, вміє малювати. Ми ж допомогли їм у здобутті богословських навичок. І навпаки, є ті, хто має богословську освіту, та не має мистецької. Тож наша школа заповнювала ці прогалини». На майбутнє організатори планують зробити школу довшою у часі — не десять днів, а два–три тижні.
Логічним завершенням школи бойківського іконопису стало освячення нових робіт у храмі. Частина ікон залишиться у Лаврiвському монастирі і посяде гідне місце на стіні майбутнього музею, який обіцяють створити найближчим часом. Для декого ж ці роботи надто важливі, бо стали першими у їхньому житті, тож юні митці забрали їх із собою.
Наступним кроком Міжнародного регіонального фестивалю культури «Карпатія–2010» стане скульптурний пленер, який триватиме до 30 вересня. Його учасники працюватимуть над створенням арт–саду, який увіковічить у камені видатних історичних постатей бойківського краю.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
