Пісок крізь пальці, пісок на зубах, пісок як модель світу

      Коли українські режисери звертаються до творів східних авторів, вони, безперечно, певною мірою ризикують. Східна культура з глибоким корінням, багатошаровим філософським підгрунтям, стародавніми, але наповненими живим диханням традиціями потребує не тільки почуттєвого, емоційного сприйняття та розуміння, а й глибокої аналітики, орієнтованої на стиль життя, історію самого Сходу...

      У київському театрі «Сузір'я» до японської літератури світового рівня звертаються вже не вперше. Свого часу резонансною театральною подією стала вистава Олени Богатирьової «Маркіза де Сад» за п'єсою Місіми. А нині на кону «Сузір'я» відбулася прем'єра вистави «Жінка у пісках» за романом Кобо Абе. Режисер вистави і автор п'єси Андрій Білоус у співтворчості з художницею Надією Кудрявцевою, взявши за основу стилістику східного театру,  створюють світ дивних і несподіваних художніх ідей, реалізованих у звуках, кольорах, матерії, через пластику, міміку, гру акторів... Піском стають безмежні метри легкого кольорового шовку, який, виявляється, має величезну енергетичну силу.

      Наше життя існує за законами гармонійного єднання всіх його складових. Природа мудріша за всіх нас. Світ людей і світ людини перебувають у безпосередній залежності від самої природи та Господа. Життя людини — мить у порівнянні з вічністю, краплина у морі, піщинка у піску. Ця думка неодмінно присутня у свідомості під час перегляду вистави... Які б великі відкриття не робила людина, які б складні теорії не вираховувала, вона не те що не «цар природи», вона всього лише  жалюгідна її часточка. І сила людини лише в єднанні з нею. Саме цю формулу виводить режисер у своїй виставі.

      ...Чоловік (актор Сергій Мельник) вийшов із дому в пошуках цікавих комах і ніколи назад не повернувся... Але знайшов інше життя, інший світ, який він, врешті-решт, відмовився залишити... Він знайшов свою жінку (актриса Ірина Калашникова), яка принесла йому пошук, самотність, гармонію...  Все в житті взаємозаміняється. І тонка цівка піску інколи нагадує воду...

      Композиція вистави віддзеркалює композицію роману. Пролог — сутність історії, її висновки. Чоловік вийшов із дому та не повернувся, врешті-решт його зарахували до покійних. Погляд на цю історію з «вікон» цивілізованого світу — це пролог та епілог. Андрій Білоус із товстелезного роману лишає тільки хроніку подій. Він відкидає несуттєве, тому кожна нова сцена — черговий етап у стосунках героїв. Окремі сцени режисер монтує як епізоди кінофільму...

      Рішення багатьох сцен роману підказане унікальними можливостями театральної умовності. Все, що відбувається на кону, настільки безпосереднє та органічне, що не виникає жодних сумнівів щодо реальності подій. Тим паче що вистава стилізована під традиційний японський театр. Так вирішені картини спроб чоловіка вилізти з піщаної ями, вагітності жінки, невдалих пологів та багато інших сцен. Взагалі вся історія набуває інтонації філософської притчі, послання до нащадків про безперечну та непоборну залежність людини від навколишнього світу. Людина — лише гвинтик безмежного Світу. Це посилання існує в атмосфері барабанного бою, наче звуків заклинань (Катерина Тижнова). Певне перебільшення у грі — заява театральних масок, посилання до традиційного японського театру. Маска стає емоційною характеристикою конкретного моменту, конкретного переживання. Грим — білі обличчя, єднання із світом мешканців піщаного царства. Автори вистави на основі роману створюють свою історію і досліджують її засобами театру.

      Кобо Абе не називає імен героїв. Того ж принципу дотримується і режисер. Для нього герої — лише мешканці планети. У деяких сценах актори руками пластично показують різних тварин та птиць. Саме через пластику вирішено низку романтичних та сексуальних сцен (пластика Олени Даньшиної).

      Оригінальні стилістичні порівняння, метафори Кобо Абе перегукуються з оригінальним режисерським рішенням вистави. «...Так ніготь проникає під шкіру персика», «намиста блистіли, як шматочки желе у пирозі», «він уявляв собі, що він у її ласкавих руках, ніби маленький камінець у руслі спокійної ріки», «ця думка теплилась десь у куточку свідомості, що нагадувало пройняту потом білизну, під якою лише биття серця було до болю виразним...» Порівняння взяті iз самої природи, безпосередньо зі спостережень за життям.

      ...Чоловік та жінка борються за життя, прагнуть визволення з цього помешкання, яке вже приречене шаленою силою — піском. Але й без піску життя цих людей неможливе. Для них він є сенсом буття. Пісок єднає в собі подвійнi речі — силу смерті та силу життя. Безліч жалюгідних піщинок можуть перевернути світ — можуть його знищити, а можуть і відродити.

      Але прагнення гармонії властиве всім на світі, а людина — лише піщинка у своїх прагненнях...