День солідарності на картоплі

      Після першотравневих свят багато хто зітхає з полегшенням: «Фух! Нарешті можна відпочити!». Адже ці затяжні вихідні ми традиційно використовуємо, щоб виконати свій найперший обов'язок перед батьками і суспільством — засадити городи. Доводи на зразок: «Мамо, он гляньте — у Богуславі на ринку відро картоплі коштує 2,40, то нащо її стільки садити?» — не діють у жодній зі знайомих мені родин, незалежно від статку і прибутків покоління молодшого. Українці — люди запасливі і вважають великою ганьбою, коли земля «гуляє»: якщо не картопля, то там мають рости буряки, кукурудза або принаймні гарбузи.

      Не секрет, що «родинну повинність» змушені виконувати не лише більшість співробітників Міністерства аграрної політики, а й деякі перші особи нашої держави. Наприклад, позаторік тодішній віце-прем'єр-міністр з питань АПК Леонід Козаченко в інтерв'ю «Україні молодій» зізнався, що картоплю їсть тільки свою — ту, що вирощує на трьох сотках на дачі під Києвом. І навіть обіцяв узяти кореспондента «УМ» із собою, щоб показати, як він це робить, оскільки ми були переконані, що хто-хто, а віце-прем'єри в Україні заробляють достатньо, щоб купувати харчі у супермаркетах і не морочити голову копанням та саджанням грядок.

«Ніщо так не знімає втому, як праця на землi iз сапкою і лопатою»

      Торік, як відомо, моїм журналістським планам завадила Генеральна прокуратура. Зате пам'ятливий Леонід Петрович обіцянку не забув і обізвався цьогоріч.

      — Так коли будемо садити картоплю? — спитав він, чим, чесно кажучи, страшенно здивував. Я ж бо знаю, як неоднозначно сприймають у Кабінеті Міністрів тих, хто розказує громадськості про таку «інтимну» річ, як праця на власній грядці. Та й узагалі сам факт наявності дачі в середовищі чиновників є не меншою державною таємницею, ніж, приміром, кількість зерна у Державному резерві. Хоча деякі з них — навіть ну дуже високопоставлені — без диктофона зізнаються, що спеціально рано встають, щоб перед роботою винести загартовуватися висіяну дружиною розсаду. Все-таки всі вони родом із села, і любов до землі бере своє.

      «Ніщо так не знімає втому, напругу, особливо інтелектуальну, як праця на землi з лопатою, сапкою чи косою», — по-філософськи узагальнює Леонід Козаченко, тепер уже колишній урядовець. Після відставки, як і до віце-прем'єрства, він займається громадською діяльністю в Українській аграрнiй конфедерацiї. А в село Бузове, де має близько гектара землі на правах приватної власності й оренди, приїжджає, щоб перепочити від міської метушні.

      Місце під дачу Козаченко вибирав сам сім років тому, будучи генеральним директором ЗАТ «Украгробізнес». Каже, тоді замість засіяного травою подвір'я ріс слабенький колгоспний ячмінь. Тепер тут садиба, спланована на європейський манер — з березами, вільхами, черемхою, вербами, каштанами і шпаківнею на груші-дичці. Але не без українського колориту — з молодим, старанно побіленим садком, де саме буяють пишним цвітом вишні, черешні й сливи, та невеличким городом. Звісно, порядкує по чималому хазяйству переважно дружина Людмила Василівна. Проте Леонід Петрович стверджує, що в усьому їй допомагає.

      — Городу в нас лише чотири сотки: три — картоплі і сотка овочів, але на сім'ю вистачає, — запевняє він. На підтвердження своїх слів Козаченко демонструє погріб, де досі зберігаються рештки торішньої бараболі — кілограмів із двадцять.

      — Ми її багато не їмо, не так, як у нас звикли — вранці, на обід і ввечері. Переважно варимо супи. Особливо люблю суп із плавленим сирком, я його в Москві навчився готувати, коли був студентом Всесоюзної академії зовнішньої торгівлі. Куштувала колись такий?

      У відповідь заперечливо хитаю головою і тут-таки отримую «фірмовий» рецепт.

      — Готується такий суп швидко й просто. Поки вариться картопля, кришу цибулю, моркву і вкидаю порiзаний сирок, щоб він швидше розплавився в окропі. Моркву і цибулю обов'язково підсмажую на маслі, тоді вони додають страві золотистого кольору. Коли ж картопля майже звариться, вкидаю засмажку в бульйон, який заправляю спеціями — «Вегетою» і кропом та петрушкою.

      Треба буде й собі якось спробувати...

«Проти колорадського жука допомагають вітчизняні препарати»

      Моє запитання, навіщо садити городину, якщо сьогодні все, що душа забажає, можна купити в супермаркеті чи на Бессарабському ринку, на кілька секунд ставить хазяїна садиби в тупик.

      — Розумієш, я це дуже люблю. Люблю встати, пройтися босоніж по землі, зірвати із грядки огірок, помідор чи висмикнути редьку... Люблю молоду картоплю із кропом і маслом. Дружина Люда має безліч квітів і любить поратися біля них. Для мене дача — це місце, де я можу подихати свіжим повітрям і відчути землю під ногами, — знайшовся з відповіддю Леонід Козаченко. Переконливо. Хоча дивно чути такі одкровення з уст людини, що має дві вищі освіти, мільйонний бізнес, останні п'ятнадцять років постійно мешкає в місті і (точно знаю) вміє блискавично підраховувати рентабельність будь-якої аграрної справи. З усього видно, у нього на дачі раціональні закони бізнесу не працюють.

      Леонід Петрович iз гордістю показує рівні рядки картоплі. Виявилося, що я зі своєю поміччю спізнилася — бульбу він з дружиною посадив тиждень тому. Певно, щоб вкластися в рекомендовані науковцями терміни: професійні картоплярі не радять садити клубні надто пізно, бо буде меншим урожай. Але, підтверджуючи реноме доброго копальника, екс-віце-прем'єр професійно бере в руки лопату і за пару хвилин з'являється ще один рядок — радше для фотознімку, ніж з необхідності. Обіцяв же садити — значить, обіцянку треба виконувати. Попри все.

      — А як ви боретеся з колорадським жуком? — цікавлюся я.

      — Кроплю отрутою. Раніше використовував «Регент» і «Банкол», торік користувався препаратом «Циклон», а цим літом планую застосовувати «Вектор», це вітчизняний аналог імпортного «Конфiдору», який виробляють на черкаському заводі «Хімреактив».

      — Решту городу займатимуть овочі, — продовжує екскурсію господар, заходячи в скляну теплицю, де саме росте розсада помідорів і огірків. — Думав, посадимо разом: ти б поливала, а я садив, але рано ще, можуть ударити морози. Казав же, треба було приїжджати на кілька днів пізніше.   

      — Нічого, приїдеш ту картоплю сапати, — втішала дружина. — Он я завдяки ньому (киває на чоловіка) насапалася свого часу на буряках. Як головою був (у 80-х Л.П. керував колгоспом «Шлях до комунізму» у Фастівському районі. — Авт.), то всім наділяв гектара півтора і обов'язково брав собі. Учив працювати власним прикладом!

      — А що як члени ланки — буряківники — не встигали. Треба було допомагати, — виправдовується Леонід Петрович.

      З городу нас прогнав дощ, який у неділю рясно пройшовся не лише столицею, а й навколишніми селами. «До врожаю», — радісно зауважив кожен, хто посадив грядки вчасно. Отже, у всесоюзний День солідарності трудящих і сьогодні солідаризуються українці всіх рангів і мастей, — незалежно від статків самовіддано працюють на численних городах і дачах, піднімаючи нерентабельне (бо трудомістке) овочівництво. Щоб потім Держкомстат відзначив: 80 відсотків картоплі виростає не на полях колишніх колгоспів і радгоспів, а ось на таких крихітних клаптиках землі, які годують більшість населення України.