Останнi з могiкан

Усі, хто проїздить ще не настільки давно прокладеною об’їзною дорогою з Дніпропетровська на Харків, розташовану неподалік ферму навряд чи помічають. Та й як помітиш, коли ця ферма до звичних канонів не вписується — скромненька будівля, невеличка кошара, з пару десятків корів та молодняка. А ще — невеличкий городик, два маленькі й старезні (пізніше з’ясується, що один iз них — чужий) тракторці, якесь нехитре домашнє причандалля, протягнутий від розташованого поруч поселення дачників електричний кабель і водопровід, на «підстраховці» в якого — скромненька криниця. Оце, вважай, і все. Подружжя Микола та Наталя Ситники вже упродовж не одного року живуть тут безвилазно. А чоловік — і взагалі десь iз 1993–го — відтоді, коли свого часу потужний радгосп наказав довго жити.

Навіть слова такого — «бізнес» — не знали

«У господарстві колись тільки молодняка була тисяча голів, а корів на три відділення і взагалі близько 3 тисяч. Тепер же залишилися лише мої 20, — скрушно розводить руками 58–річний Микола Ситник. — Так що можете мене вважати правонаступником колишнього радгоспу».

Микола Никифорович тут змалечку пропрацював упродовж багатьох років. Коли ж господарство на ладан задихало, спробував пошукати щастя в одному з сільгосппідприємств сусіднього району, але й там виявився не мед...

Отож Ситник іншого виходу не побачив, як узяти в оренду 20 корів, влаштувати на невгіддях поблизу Підгороднього скромний табір для них і викручуватися самотужки. Дружина тоді ще працювала на пивзаводі у Дніпропетровську, тому йому нічого не залишалося, як освоїти професію дояра. І справа потихеньку пішла — на доброякісне молоко покупець знаходився чимдалі постійніший.

Слово «бізнес» Микола Ситник тоді (та й нині) навряд чи вживав — просто виживав як міг. Потихеньку спорудив халупу, як він висловлюється, для проживання, кошару, надбав якогось майна.

Жив собі чоловік потихеньку, і ніхто до нього інтересу не виявляв. Та й який міг бути інтерес до невгідь?

Але це, як виявилося, до пори до часу. Прокладена неподалік траса на Харків навіть ці невгіддя «зробила» привабливим шматком землі. Тим паче розташованим поруч iз Підгороднім, яке для Дніпропетровська — що Конча–Заспа для Києва. Місцева влада стала вимагати від Ситників належного оформлення всіх необхідних документів для того, щоб вести таке господарство. Зрештою, у 2005 році Микола Никифорович (на той час дружина вже звільнилася iз заводу і працювала поруч iз ним) підписав договір на оренду своїх невгідь всього–на–всього на... п’ять років, а не, приміром, на 49.

«Нами цікавився гелікоптер!»

Однак Ситник духу не втрачав. Навіть спробував узяти кредит у банку, на який хотів придбати 50 корів. Як він підрахував, все це окупиться, щонайбільше, за рік. Проте у банку закрутили головою — мовляв, корови є товаром надто ризикованим, щоб давати під них кредит.

Але ще до того, як вищезгадані п’ять років оренди спливли, у місцевому управлінні земельних ресурсів у Ситників попросили всі необхідні документи. Наталя Олексіївна віднесла туди їх без задніх думок. А потім ці документи раптом кудись зникли. Наталя Олексіївна запевняє, що їх украли. Навіть намагалася про це інформувати різні інстанції.

Що характерно, коли документи зникли, до їхнього обійстя завітали якісь люди на джипах і навіть гелікоптер облітав територію цих невгідь — з усього видно, що вони стали об’єктом чийогось інтересу. Це й не дивно, адже ціни на землю довкола Підгороднього останнім часом різко поповзли вгору — кажуть, на «червоних лініях» доходить навіть до 10 тисяч доларів за сотку.

Ситники на своїй фермі–годувальниці тепер днюють і ночують в очікуванні того, що їхнє господарство разом iз ними згорнуть бульдозером. Скільки вони намагалися свій договір подовжити — безнадійно. Мовляв, у вас пропали документи та й квити.

Піднімаються Ситники о 4:30, лягають спати — о 23–й. О 16–й вивозять молоко у трилітрових банках до Підгороднього. Як підрахував Микола Никифорович, у нього нині нараховується півтори сотні постійних покупців. А міг би забезпечити молоком і разів у три більше. Бо фактично молока, справжнього, у Підгородньо­му більше й немає. Тому і Ситників годилося б на руках носити. Але все відбувається навпаки, незважаючи на те, що чимало з їхнiх місцевих недоброзичливців від влади або отримали терміни позбавлення волі, або перебувають нині під слідством.

Ці трактори пам’ятають ще напалм у В’єтнамі...

— Найкращий тут вихід — присвоїти господарству Ситників поштову адресу, щоб вони свою територію чимдалі обживали, — вважає голова Всеукраїнської громадської організації «Земля і воля» Костянтин Писаревський. — І створити всі необхідні умови для розвитку господарства. Навіть не продовжувати таку хитку оренду, а оформити повноцінне фермерське господарство.

— Та ми й не допомоги просимо, — уточнює його Микола Ситник. — Аби тільки не заважали.

Насамкінець Микола Никифорович проїхав на своєму старезному тракторці з написом «ЮМЗ» на передку.

— Коли закінчилася у В’єтнамі війна з американцями, ці тракторці, здається, виробляли у Синельниковому і масово туди гнали, — розповідає. — Один iз них і мені якось дістався. Але на «ЮМЗ» ви не дивіться, бо передок у трактора саморобний. Я до нього навіть косарку пристосував, яку кінь колись намагався тягати, але дуже вбивався. Проте й тракторцю з нинішньою густою травою не впоратися. Потрібна косарка роторна, яка й коштує якихось 12 тисяч гривень, але хіба мені до цього, коли не знаю, що зі мною буде завтра.

А ТИМ ЧАСОМ...

«Пробивав», але так нічого й не «пробив»...

Як на мене, це здалося дуже символічним. З огляду на те, на якому етапі розвитку нині перебуває сучасний український селянин, який навіть термінів «бізнес» чи «мале підприємництво» ніколи не вживав, а просто дбає про свою родину. У Ситників iз цього молока живуть, вважай, семеро членів їхньої родини. 32–річний неодружений син допомагає батькам постійно, тільки ночує в Підгородньому. Зять стабільної роботи не має, як і дочка. А ще ж — і двоє внучат. Отож можна уявити, якою трагедією може стати для роботящої родини оце тривіальне «згорнути бульдозером».

«Без цієї землі ми не виживемо, — пише Наталя Ситник в одному зі звернень. — Мій чоловік Микола, коли йому сказали, що у нас немає документів, а значить, і землі, взяв мотузку і пішов у посадку».

Сам Микола Никифорович це заперечує:

— Ні, цього робити я не збирався. Нам нічого боятися, бо все життя залякані. З коровами я маю справу з дитинства. Пробивав свою справу з горем, iз бідою, зі сльозами і без сліз, але нічого не пробив...