Магiчна сила чарiвної флейти

Аплодуючи вiдомим i талановитим пiанiстам, скрипалям, вiолончелiстам, нашi шанувальники класичної музики рiдко звертають увагу на обдарованих музикантів, що грають на iнших сольних iнструментах. Серед них є чимало яскравих особистостей, якi докладають гігантських зусиль, щоб змiнити упере­джене ставлення до свого iнструмента. До їхньої когорти належить i солiст Нацiональної фiлармонiї України, лауреат багатьох мiжнародних конкурсiв, заслужений артист України Юрій Шутко. Він — перший i єдиний музикант–духовик в Україні, який не побоявся зайнятися винятково сольним концертним музикуванням, вивiв флейту з оркестрової ями i поставив в один ряд iз такими загальновизнаними «прем’єрами», як фортепiано чи вiолончель. До нього музиканта–духовика у нас розглядали тiльки як артиста оркестру без претензiї на постiйне i насичене концертне життя.

Ще пiд час навчання Юрiй Шутко став лауреатом перших премiй численних мiжнародних конкурсiв, зокрема на престижному мiжнародному конкурсі виконавцiв iменi П’єра Лантьє в Парижi у 1994 роцi завоював Гран–прi. А сьогоднi вiн — учасник i почесний гiсть бiльш як 30 вiдомих музичних фестивалiв в Українi i за кордоном, член журi мiжнародних конкурсiв музикантiв–виконавцiв на дерев’яних духових iнструментах.

Як солiст спiвпрацює з усiма провiдними оркестрами України, виступав iз всесвiтньо вiдомими диригентами — Урсом Шнайдером, Симоном Камартином (Швейцарiя), Хайнцом Прамером (Австрiя), Станiславом Винярчиком (Польща), Саулюсом Сондецкiсом (Литва), Михайлом Аркадьєвим (Росiя), корифеями української диригентської школи — Миколою Колессою, Юрiєм Луцiвим, Мирославом Скориком, Романом Кофманом.

Юрiй Шутко здiйснив чимало записiв на телебаченнi та у Фонд Українського радiо. Вiн є першим виконавцем багатьох творiв для флейти зарубiжних i вiтчизняних композиторiв, написаних спецiально для нього. Репертуар музиканта охоплює твори всiх стилiв i жанрiв для флейти соло, флейти у супроводi фортепiано чи оркестру, створенi впродовж останнiх 300 рокiв. У червнi 2010 року захистив кандидатську дисертацiю на тему «Флейтове мистецтво другої половини XX столiття в контекстi української культури».

Долю не обдуриш

— Юрiю, ви вiрите у примхи долi?

— За своїм характером я скептично налаштована людина. Але в моєму життi були випадки, якi можна назвати доленосними. Перший — це те, що народився я практично в поїздi. Це сталося пiд час поїздки моїх батькiв у Прагу, де мешкав дядько мого батька. Сталося так, що лiкарi з метою економiї декретних приховали вiд мами реальний термiн її вагiтностi. Плануючи поїздку, вона була впевнена, що до мого народження ще два мiсяцi. Але природу неможливо обдурити, я з’явився на свiт 15 липня 1968 року в мiстi Попрад у Словенiї. Саме тодi в Чехословаччинi почалися кривавi подiї пiсля «Празької весни», коли Радянський Союз розгорнув серйозну вiйськову операцiю проти президента i народу цiєї країни.

Менш нiж за тиждень пiсля мого народження батькам довелося повертатися пiдручним транспортом назад в Україну в умовах липневої спеки. За п’ять годин дороги вони привезли мене у жахливому станi до Ужгорода — далi їхати було неможливо, бо менi була необхiдна термiнова медична допомога. Можливо, тому я не є прихильником сонячних ванн i прогулянок пiд спекотним сонцем.

— Але доля розпорядилася так, що ви з’явилися на свiт у сiм’ї музикантiв?

— Так, моя мати народила мене у 20 рокiв, одразу пiсля закiнчення Львiвської консерваторiї, тому можна вважати, що державнi iспити і першi концертнi виступи ми «проходили» разом. Як талановита скрипалька, що отримала вiд самого Давида Ойстраха направлення до аспiрантури при Московськiй консерваторiї, вона всю свою молодiсть присвятила виконавськiй кар’єрi. Готувалася до солiдних мiжнародних конкурсiв iменi Й.–С. Баха, П. Чайковського, Я. Сiтелiуса і ставала лауреаткою. У 1981 роцi вона отримала звання заслуженої артистки, а в 1994–му — народної артистки України.

Мiй батько також був скрипалем, працював викладачем у Львiвськiй середнiй музичнiй школi–iнтернатi iменi Соломiї Крушельницької, випускниками якої були такi вiдомi особистостi, як альтист Юрiй Башмет, скрипалi Олег Криса та Богодар Которович, пiанiст Юрiй Лисиченко, вiолончелiстка Марiя Чайковська, яка згодом стала ученицею Мстислава Ростроповича.

Моя мама займалася й активною педагогiчною дiяльнiстю у Львiвськiй консерваторiї i в 1990 роцi стала професором. Батьки ще разом грали у складi струнно–смичкового квартету, стажувалися у вiдомого професора Московської консерваторiї Дмитра Циганова i часто гастролювали. Для сiм’ї часу в них практично не залишалося.

— Хто ж займався вашим вихованням?

— Переважну частину свого дитинства я мешкав у батькiв тата в Ужгородi. Бабуся та дiдусь iз педагогiчними дипломами буржуазної Чехословаччини жодного дня не працювали за спецiальнiстю. Жили скромно, без надмiрностi. Виховання я отримав суворе, як i належить онуку педагогiв. У три роки мене вже вчили математицi, а у п’ять подарували «Книгу майбутнiх командирiв» — енциклопедiю свiтових баталiй, яку прочитав до кiнця. Певно, пiсля цього в мене з’явився iнтерес до шахiв. Тривалий час я займався у вiдомому шаховому клубi iменi Йосипа Штейна i в 12 рокiв отримав перший дорослий розряд.

Швабра для скрипки і премія для флейти

— Проте вашi батьки обрали для вас музичну кар’єру, а не шахову?

— Коли менi було сiм рокiв, я, згiдно з переконаннями батькiв, повинен був продовжувати сiмейнi традицiї. Проте навчання по класу скрипки у Львiвськiй десятирiчцi мене не захопило. Пам’ятаю, як мамi доводилося шваброю виганяти мене з–пiд рояля, щоб змусити займатися. Пiсля п’яти рокiв моїх мук батьки серйозно замислилися, що робити зi мною далi.

Тодi знайомi порадили вiдвести мене до прекрасної людини i педагога Івана Андрiйовича Левковича, котрий вiдкрив для мене магiю чарiвної флейти. Цей iнструмент так заворожив, що вже за три роки навчання, у груднi 1982 року, я став лауреатом III премiї на Республiканському конкурсi молодих виконавцiв, а навеснi 1983 року виконав у Львiвськiй фiлармонiї концерт №2 для флейти з оркестром В.–А. Моцарта пiд орудою Миколи Колесси — видатного корифея української диригентської школи.

— Чому ж свою подальшу музичну освiту ви продовжили у столицi Литви, а не у Львовi чи Києвi?

— На той час саме в консерваторiї Вiльнюса була найсильнiша в СРСР школа гри на дерев’яних духових iнструментах. Викладачi кафедри мали можливiсть стажуватися у Францiї, де збереглися традицiї гри на цих iнструментах — мiй педагог Альгiрдас Вiзгiрда закiнчив аспiрантуру в Парижi. Коли я вперше прийшов до нього на прослуховування, вiн сказав, що все чудово, тiльки так уже нiхто у свiтi не грає. На щастя, мене прийняли до Вiльнюської консерваторiї.

Литва мене вразила високим рiвнем культури, всi церкви i храми там були дiючими, а люди, включаючи молодь, їх активно вiдвiдували. Я щиро полюбив це невелике мiсто з його холодною, але близькою серцю корiнного львiв’янина архiтектурою, з його маленькими кафе, де панував особливий приємний аромат кави та невимушена атмосфера. Приємно здивував порядок i чистота в консерваторiї, у гуртожитку, де мешкав (про тарганiв i блощиць там не було й мови).

Зрозумiло, що довелося вивчати литовську мову i фактично перевчатися грi на флейтi. Там, у Вiльнюсi, вiдслужив два роки в армiї, де грав у полковому оркестрi. Це був час розвалу Радянського Союзу, загострення полiтичної ситуацiї у Прибалтiйських республiках, негативного ставлення до iноземцiв. Тому, вiдчувши на собi всi «переваги» цих перипетiй, я вирiшив повернутися додому.

— Як складалася ваша доля в Українi, яка на той час уже проголосила незалежнiсть?

— За перiод навчання в Альгiрдаса Вiзгiрди я оволодiв основою майстерностi гри, тому менi неважко було продовжити навчання в Київськiй державнiй консерваторiї. Я щиро вдячний своїм професорам Олегу Кудряшову i Володимиру Антонову за те, що надали менi повну свободу дiй, iз розумiнням ставилися до моїх творчих пошукiв. У 1993 роцi я успiшно закiнчив консерваторiю i на конкурснiй основi був зарахований до Нацiональної фiлармонiї. Потiм закiнчив аспiрантуру при Нацiональнiй музичнiй академiї України, а в 1996 роцi пройшов стажування в Мiжнародному унiверситетi музичного мистецтва у Францiї. Для самовдосконалення щороку я готував три сольнi програми, а ще грав у концертах–лекторiях у школах, у дитячiй фiлармонiї, звiтних концертах.

Золота флейта схожа на скрипку, а платинова нагадує людський голос

— Ви згоднi з тим, що флейта — це дiйсно магiчний iнструмент?

— Так, сама його iталiйська назва flauto перекладається як «подих», «дух», «душа». Це дуже давнiй iнструмент. Із часiв Стародавнього Сходу до наших днiв дiйшли зображення Кришни з флейтою в руках. Вiдомо, що фараон Єгипту, батько знаменитої Клеопатри, грав на нiй до самозабуття. Існує чимало легенд про єгипетських жерцiв, якi грали пiд час ритуальних церемонiй, про iндiйських заклинателiв змiй iз незмiнним атрибутом — флейтою, про середньовiчних щуроловiв, котрi заманювали звуками тварин.

Із давнiх часiв цей iнструмент про­йшов тисячолiтнiй шлях розвитку вiд звичайної сопiлки до класичної флейти XVIII столiття. Це був безперервний процес удосконалення технiчних можливостей. Вiдомо, що величезну популярнiсть флейта набула в XVII—XVIII столiттях, коли звучала при королiвських дворах Європи. Аристократичнi сiм’ї вважали ознакою гарного тону вмiти грати на нiй. Вiдомо, що прусський король Фрідріх Великий прославився не тiльки як видатний полiтик i полководець, а й майстерний флейтист.

До XIX столiття флейти виготовляли з певних сортiв деревини, глини, порцеляни i навiть кришталю. У музеї Паризької консерваторiї зберiгається iнструмент, виготовлений iз дорогоцiнного каменю — гiрського кришталю, який подарував Наполеон III видатному вiртуозу — флейтисту Луї Друе. У серединi XIX столiття флейту почали вiдливати з металу, щоб досягти бiльшої сили звучання, вдосконалити механiку iнструмента, i, зрештою, вона набула класичної форми, що збереглася до наших днiв i отримала назву поперечної флейти системи Бьома.

— А як щодо магiчних властивостей цього iнструмента?

— Пiд час перебування у Францiї я деякий час мешкав біля Бордо i ранком виходив на берег рiчки Дордонь, щоб помилуватися свiтанком i пограти щось на флейтi на самотi. Одного разу, виконуючи п’єсу «Сiрiнкс» французького композитора Клода Дебюссi, я з подивом помiтив, як до берега почали пiдпливати косяки риб. Це тривало впродовж звучання всього твору i вразило мене до глибини душi. Напевно, великий В.–А. Моцарт знав про такi властивостi цього iнструмента i назвав свою останню оперу «Чарiвна флейта».

— Наразi ви — єдиний Українi володар в унiкальної золотої флейти. Де ви її придбали?

— Ранiше у мене не було якiсного iнструмента, i вiд цього страждала якiсть виконання, тож десять рокiв тому, не маючи власного житла в Києвi, я зiбрав усi свої збереження i поїхав до столицi Великобританiї. У Лондонi є магазин японської фiрми Sankyo, яка виготовляє фантастичнi за якiстю флейти зi спецiального сплаву золота.

Всесвiтньо визнанi майстри флейтового мистецтва грають на золотих i рiдше — на платинових флейтах, а виконавцi оркестру — на срiбних. Краса i сила звуку залежить вiд металу, з якого виготовлено iнструмент. Чим бiльша його щільність, тим багатшою є темброва палiтра. Золота флейта має сильний звук i за тембром наближається до скрипки, а платинова нагадує людський голос. На жаль, цiна такого iнструмента виявилася занадто великою для мене, проте бажання грати на нiй спонукало мене щодня приходити до магазину i пробувати її звучання. Так тривало тиждень, i на мої виступи в магазинi збиралося багато студентiв музичних вузiв. Зрештою, керiвництво цього закладу вирiшило зробити для мене виняток i дуже суттєво знизило цiну — бiльш як на 50 вiдсоткiв. Так я придбав цю рiдкiсну за якiстю флейту. І тодi я став єдиним музикантом в Українi та Схiднiй Європi, що володiв нею.

— Чим вас приваблює педагогiчна дiяльнiсть, у вас є час i сили для цього?

— Зараз я працюю доцентом кафедри iнструментальної та оркестрової виконавчої дiяльностi Інституту мистецтв Нацiонального педагогiчного унiверситету iменi М. Драгоманова, а також у Київськiй дитячiй академiї мистецтв, де веду клас спецiальної флейти. Якщо казати правду, педагогiчна робота, як i робота у складi журi на мiжнародних конкурсах, мене захоплює менше, нiж дiяльнiсть музиканта–виконавця — це вiльний художник, який нi вiд кого i нi вiд чого не залежить. Але з вiком виникає потреба передавати свiй досвiд обдарованим учням. На жаль, моя дочка вчиться грi на скрипцi в Київськiй спецiальнiй музичнiй школi iменi М. Лисенка (цей вибiр зробила дружина, яка, до речi, теж флейтистка), а молодший брат за прикладом батькiв також став скрипалем.

Для того щоб iнструмент дiйсно почав звучати, крiм технiки гри, необхiдний величезний багаж знань зi сфери не тiльки виконавчого мистецтва, а й живопису, лiтератури, театру, iсторiї, фiлософiї. Велике значення має ще уява музиканта, його вiдчуття часу, стилю, виконавський смак. Усе це досягається копiткою працею та старанністю. Як кажуть музиканти–педагоги, успiх у виконавському мистецтвi — це 10 вiдсоткiв таланту, а все iнше — праця.

— Ваше творче i життєве кредо?

— Король Прусiї Фрідріх Великий сказав: «Титули — окраса дурнiв, а великим людям достатньо свого iменi». У творчостi для мене головне — постiйно працювати i вдосконалюватися, так, нiби кожний день — це останнiй. А в життi важливо не пiддатися впливу пануючої моралi, не продатися, а залишатися вiрним своїм переконанням iз чистою совiстю. Доля кожного з нас ставить перед вибором — йти за бiльшiстю чи самостiйно боронити свою думку i погляди. Я обираю другий шлях.

— Для кожного митця свобода творчостi — найнеобхiднiша умова iснування i розвитку. У вас у цьому аспектi є проблеми?

— На щастя, нi. У мене є можливiсть вiльно вибирати i складати програми своїх виступiв. Грати у супроводi фортепiано чи оркестру. Керiвництво Нацiональної фiлармонiї, у першу чергу її директор Дмитро Іванович Остапенко та художнiй керiвник Володимир Анатолiйович Лукашев, нi в чому мене не обмежують i всiляко сприяють моїм творчим пошукам та iдеям. У цьому планi вiдчуваю себе вiльним та самостiйним.

Сергiй ПИРОГОВ