Той, що біг по хвилях часу

Чи ви замислювалися над тим, яка жага, які потреби людського духу викликали до життя феноменальний успіх творів Джона Толкієна, Джоан Роулінг? Людині завжди потрібна казка. Не лише дітям, а й дорослим. Вона — джерело високих людських пристрастей, названих «творчим занепокоєнням». Саме цим і цінний для нас невимовний, сповнений колориту й привабливості, казковий світ Олександра Грiна. Цей сонячний письменник був невиправним романтиком, патологічно закоханим у життя, попри всі його витончені каверзи. Дещо підзабутий сьогодні «співець нетутешніх кущів», шалений мрійник, він навряд чи здається таким уже потрібним нашому часові. На зміну героям Вальтера Скотта, Майна Ріда, Фенімора Купера, Жуля Верна, Джека Лондона, романтиків зовсім нещодавніх часів прийшли герої «сучасного зразка», з «ідеалами» сьогоднішнього дня.

Життя в пошуках радощів

Свого часу історії, повідані Олександром Гріном, викликали бажання вдихнути життя на повні груди. Нас заворожував описаний ним «ненав’язливий екстрим» (коли «цікаво, аж страх»), відчуття ризику, сміливість і «пошук висоти», притаманні дослідникам, мореплавцям, мандрівникам. Він писав про самопожертву, мужність — героїчні риси, закладені у звичайнісіньких людях. Його читачам і зараз хочеться побачити світ — не вигадані письменником країни, а справжні, повні різномовного гомону портів, людських пристрастей та кохання. Грiн писав: «Мене дражнить земля... Океани її величезні, острови численні, і безліч таємних, смертельно цікавих куточків».

У його романах і оповіданнях створено дивний світ, що не поступається Середзем’ю Толкієна. Вигадана письменником Країна Грiнландія (назва введена літературознавцем Зелінським уже після смерті письменника), цей специфічний грінівський «міф про світ», а також пронизуюча майже всі головні його твори фантастика (у найширшому розумінні — від елементів НФ до фентезі та готичного роману) зробили Грiна одним із засновників сучасної фантастичної літератури.

Олександр Грiневський народився 23 серпня 1880 року в повітовому містечку Слободське В’ятської губернії. Його батька, учасника польського повстання 1863 року, було заслано до В’ятки, де він працював конторщиком пивоварні, згодом бухгалтером земської лікарні. Перше слово, яке Сашко склав із літер, сидячи на колінах у батька, було «море»... У 13 років хлопчик залишився без матері. У 1896–му, закінчивши чотирикласне В’ятське міське училище, поїхав до Одеси. Батько розраховував, що з його старшого сина, в котрому вчителі бачили неабиякі здібності, вийде обов’язково інженер або лікар, хоча потім він погоджувався вже на посаду чиновника, хоча би бодай на писаря — аби тільки жив, як усі...

Але Сашко не міг «як усі»... З дитинства він любив книги про мореплавців i мандри, тому його мрією було вийти в море. Але спочатку йому довелося поневірятися у пошуках роботи, тинятися по підвалах iз босотою. Намагання вивідати у безробітних матросів, що «пліснявіли на суходолі», хоч якісь яскраві подробиці про далекі краї, жахливі тайфуни, про зухвалих піратів, які наводять страх, зводились до розмов про гроші та пайки.

Нарешті хлопцю поталанило. Спочатку він іде юнгою на пароплаві «Платон», згодом матросом на судні, що вирушало за маршрутом Одеса—Батумі, після чого на «Цесаревичі» робить рейс в Александрію. Правда, він не побачив там ані левів, ані верблюдів — лише брудні халупи міських окраїн. І знову — випадкові заробітки: маркувальник у портових пакгаузах, рибалка, нафтовик у Баку, чорнороб, лісоруб і золотошукач на Уралі. 1902 року, під час служби в Оровайському резервному піхотному батальйоні у Пензі, він прибився до есерів, за допомогою яких дезертирував. Нові пензенські друзі допомогли йому ненадовго перебратися до Києва. У 1903 в Севастополі він був уперше заарештований за пропагандистську роботу серед матросів і за спробу втечі отримав два роки суворого режиму. У 1906 році Гріневсього знову схопили і вислали на чотири роки в Тобольську губернію, звідки він утік і жив під чужим паспортом.

Перше оповідання Олександра, що народилося у Москві — «Заслуга рядового Пантелєєва» (агітброшура за підписом «О. С. Г.»), мало розійтися серед солдатів, проте йому судилося канути в небуття: поліція спалила весь тираж. Пошуки Гріневського себе як письменника були довгими й хворобливими, у 1907 році він уперше підписався відомим нам псевдонімом «Грiн», що з’явився під оповіданням «Випадок». Уже тоді автор створює романтичні новели, події яких розгортаються у штучних, почасти екзотичних обставинах. Одне з перших таких вдалих оповідань — «Острів Рено» (1909), далі були «Колонія Ланфієр» (1910), «Зурбаганський стрілець» (1913), «Капітан Дюк» (1915). Загалом протягом того періоду в цьому жанрі Грін написав понад 400 творів, які вийшли у сотні періодичних видань.

Кримське щастя Гріна

У 1917 році, дізнавшись про Лютневу революцію, Грiн повертається з Фінляндії до Петрограда з надією на швидкі зміни в країні. Його нарис «Пішки на революцію» пронизаний цим настроєм, однак наступні оповідання говорять про розчарування, роздратування («Повстання», «Народження грому», «Маятник душі»), що не заважає йому провести наступні роки в Червоній армії на посаді зв’язкового.

...Повісті Грiна сповнені мріями про «сліпучий випадок». Саме така його візитка — повість–феєрія «Червоні вітрила» (1923). Цю захоплюючу казкову книгу він писав у Петрограді 1920 року (хоча почав у 1910–му), коли після сипного тифу у промерзлому місті не мав навіть постійного місця для ночівлі. Без даху над головою, хворий і голодний, Грін блукав по гранітних набережних у пошуках нічлігу, їжі та тепла. Максим Горький, дізнавшись про жалюгідне становище письменника–нелегала, зробив усе можливе, щоб його підтримати: так Грiн отримав академічний пайок та кімнату на Мойці із ліжком і столом.

У 1924 році виходить його роман «Світ, що виблискує». А потім... Його друга дружина — Ніна Миколаївна — пішла на «рятівну хитрість»: щоб віддалити чоловіка від богеми, котра затягувала, вона симулює серцевий напад і отримує «висновок лікаря» про необхідність змінити місце проживання. Тому родина змушена була переїхати до Феодосії, де Грін прожив до 1930 року. Це було як здійснення давньої юнацької мрії, адже письменник завжди мріяв жити у місті біля теплого моря. У Криму минули найспокійніші та найщасливіші роки його життя, там він написав найяскравіші романи — «Золотий ланцюг» (1925) і «Та, що біжить по хвилях» (1928). У 1931 році Грін пішки ходив у гості до Максиміліана Волошина в Коктебель, нині цей маршрут відомий як «Стежка Грiна». Мало хто знає, що разом із прозою письменник пробував себе у римуванні: писав ліричні вірші, віршовані фельєтони і навіть байки. Кримський період творчості Гріна став неначе «болдінською осінню» письменника: у цю пору він створив, певне, половину з усього ним написаного.

Потім на певний час Грін оселився у Старому Криму, «місті квітів, тиші й руїн» — тут 8 липня 1932 року він і помер, залишивши незакінченим роман «Недотрога». Грін прожив важке життя і помер надто рано. Смерть застала його на самому початку душевного перелому, коли письменник почав ретельно придивлятися до дійсності. Якби не кінець життєвого шляху, він став би одним iз найбільш своєрідних письменників, що органічно поєднали у своїй творчості дійсність зi сміливою уявою. Те, що це могло бути так, ніби спеціально закарбовано на пам’ятнику, який встановили на могилі письменника: там нас зустрічає Фрезі Ґрант, яка біжить по хвилях...

Мрії, що стали «буржуазним космополітизмом»

На жаль, після смерті письменника з його спадщиною було не все так просто: у 1950 році Грiна звинуватили у «буржуазному космополітизмі», його книги викреслили з планів видавництв, перестали передавати в бібліотеки. Лише зусиллями К. Паустовського, Ю. Олеші та ін. морського фантазера повернули в літературу. Згодом, у роки «відлиги», на хвилі нового романтичного підйому в країні, він перетворився на одного з авторів, яких найбільше видають і шанують.

Олександр Грін, цей відлюдькуватий, небалакучий та похмурий письменник–одинак, зміг створити світ відкритих людей, наділив його чудовою землею, виплеканою сонцем. Він щиро радів революції, обіцяним нею прекрасним далям нового майбутнього. Але дійсність виправдала його мрії, лише уява переносила в бажаний антураж, очікування ж викликало у нього нудьгу. У цьому й полягала причина малозрозумілої для оточуючих відчуженості Грiна від часу.