Вiд редакцiї.
Лист читача «УМ» порушує iншу проблему, пов’язану з шевченкiвським заповiдником у Каневi — дороги. І цi дороги є символом показухи i поверховостi, «ювiлейностi» стосункiв Поета i Влади. От де можна прикласти руку, ентузiазм i завзятiсть «господарникiв» — урядовцiв, щоб не соромно було не в хату Кричевського заходити, а не соромно їздити по таких дорогах до могили Шевченка.
Цього року довелося менi їхати на Шевченковi днi дорогою до Канева iз Золотоношi. Гiршої дороги, яка ставала тим гiрше, чим ближче до Канева за останнi, мабуть, п’ятдесят рокiв я не зустрiчав нiде у свiтi...
Отож i запитав я себе: а чому ця дорога, якою курсують автобуси Київ—Канiв, Харкiв—Канiв, не кажучи вже про мiсцевi, така погана? І вiдповiдь нiби одразу знайшлася: погана дорога, бо лежить вона мiж Золотоношею i Каневом, двома райцентрами, а у двох няньок, як вiдомо, дитя без ока... Я поставив це запитання приятелю–канiвчанину, а вiн сумно посмiхнувся i сказав, що й iншi дороги до Канева не кращi...
Але чому? Адже Канiв є одним iз джерел української духовностi! Тут, над Днiпром, могила Тараса Шевченка. То чому ж сюди ведуть такi поганi дороги?!
І раптом згадалося таке. Наприкiнцi 60–х рокiв минулого столiття я дiстався до Канева пароплавом. Нижче шлюзiв ГЕС було видно рештки залiзничного мосту через Днiпро. Мiст цей до 1941 року з’єднував правобережну залiзничну станцiю «Миронiвка» з лiвобережною станцiєю «Золотоноша». Збереглися не тiльки опори, а й частина мосту. Я запитав одного з присутнiх тодi на могилi дiячiв української промисловостi, чому за 20 повоєнних рокiв той мiст не було вiдновлено, адже вiн був би важливим для повоєнної української економiки. От що я почув. Виявляється, наприкiнцi 40–х рокiв минулого столiття вiдновити мiст запропонував Микита Хрущов, тодi перший секретар ЦК КПУ. Чутка про це дiйшла до ЦК КПРС i так — до Йосипа Сталiна. А той нiби вилаяв Хрущова i сказав, що нема чого покращувати транспортнi зв’язки з мiстом, де розташована могила, яка живить український буржуазний нацiоналiзм...
Нещодавно я знову їхав iз Золотоношi до Канева, але змiн на краще не побачив. Їхав я тепер не поспiшаючи, як турист, милувався краєвидами. Але от уздовж берега Днiпра тут уже далеко не пройдеш: кiлометри днiпровських берегiв захопила українська «елiта» i поставила височеннi паркани, що збiгають далеко у воду... Люди! Та таке за тисячолiтню iсторiю українських земель було неможливо! Навiть за часiв крiпацтва, у часи розквiту Росiйської iмперiї, жоден помiщик не смiв привласнити береги Днiпра та i взагалi рiчок України — то було загальне! Особливо мене вразила маєтнiсть якогось Дiми в селi Келеберда. Вiн не тiльки перекрив берег парканами, а й вирiзав у березi на лузi, де люди випасали колись худобу, бухточку довжиною метрiв 200, а шириною, мабуть, до 50. Схоже, що ця бухта змiнила течiю в протоцi, яка почала тепер швидко замулюватися. Вiд дороги на Канiв до маєтку Дiми десь метрiв 300, i на цих метрах Дiма зробив нову асфальтовану дорогу, але... Уся ця вiдгороджена вiд суспiльства височенними парканами нова українська «елiта» не хоче витрачатися на дорогу до Канева!
Так що ж, невже нема надiї на хорошi дороги до Канева, до могили Тараса Шевченка?..
Деякi канiвчани кажуть, що надiя є, вони бачать її в поверненнi до України пана Бакая, колишнього керiвника ДУСi. Маєток пана Бакая тут, десь на лiвому березi Днiпра, i до нього з Києва через Канiв поїде в гостi, як i колись їздив, тодiшнiй Прем’єр–мiнiстр, а тепер Президент України, пан Янукович. Уже як Президент, кажуть цi канiвчани, пан Янукович не поїде ж поганими дорогами! Для нього зроблять!
Іншi канiвчани сподiваються, що дороги до Канева приведе до ладу фiрма «Нiбулон», яка на всьому великому Днiпрi для своїх зерносховищ–термiналiв заввишки 36 метрiв, не знайшла крашого мiсця, нiж берег саме навпроти могили Шевченка. Щоб не лани широкополi, i Днiпро, i кручi було видно, було чути, а гуркiт сотень зерновантажiвок, велетенськi будiвлi й вантажний порт, заповнений баржами.
А мiй канiвський приятель сподiвається на повернення до проекту створення Нацiонального Парку — Музею iсторiї українського народу вздовж лiвого берега Днiпра вiд греблi вниз до села Келеберда, що навпроти могили. Цей проект на початку 90–х начебто запропонували якийсь київський професор та група заможних людей з української емiграцiї. А було б добре, бо втiлення цього проекту могло убезпечити на вiки (навiки!) ландшафт могили Шевченка; допомогти поступово зiбрати в Музеї свiдоцтва про життя впродовж багатьох тисячолiть людей на землях сучасної України — предкiв українського народу; перетворити Шевченкiвський нацiональний заповiдник в один iз центрiв туризму в Українi; створити робочi мiсця для багатьох тисяч людей Канева i Канiвського району для обслуговування потреб туристiв.
Ото були б i дороги.
Я не знаю, чи живий хтось з авторiв того проекту — минуло 20 рокiв, але вислювлю впевненiсть у тому, що врятувати ландшафт могили Шевченка вiд забудови та створити щось на зразок Парку–Музею українського народу з розвитком туризму до Шевченкового заповiдника зможе лише такий Президент України, така Верховна Рада i такий Кабiнет Мiнiстрiв, якi зрозумiють, що дороги до могили Шевченка — це єдинi дороги до української єдностi, до єдиної сучасної, розвиненої, незалежної України.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
