Спершу не вірилося, що це діти з інтернатів. Домашні та й годі. Усміхаються, бігають підстрибом, наспівують щось від радощів. Очі сяють щастям. Лише вряди–годи по личках пробігає тінь смутку, і та чи інша дитина на якийсь час набуває «відсутнього» вигляду. Я приїхала до табору «Водограй», що в карпатському містечку Колочава, за кілька днів до закриття. На той час діти жили тут понад два тижні. Вони прибули з восьми інтернатів різних областей України зі своїми вихователями. Вихователі теж тішилися — приміром, степовики вперше побачили Карпати, — і розповідали, що на початку діти були інші: скуті, боязкі, байдужі, а то й агресивні. «Діти приїжджають із закладів, де про них уже склалося уявлення, не завжди хороше і відповідне, — каже директор цьогорічного табору, виконавчий директор благодійного фонду «Товариство «Приятелі дітей» Інна Таль­янц. — А тут вони ніби починають «із нуля». Ми у загонах змішуємо вихованців різних інтернатів, різного віку, вириваємо їх із «законсервованого» соціуму, руйнуємо стереотипи. Діти по–новому розкриваються, позбавившись ярлика «невдахи», «хулігана», «недорозвинутого». Тут вони виявляють свої кращі якості і починають вірити у свої добрі можливості. Вчаться бачити перспективу».

Серед вихованців українських інтернатів є чимало потенційних інтелектуалів. Хоча бiльшiсть таких вихованців не завжди про це здогадуються. Або ж переконані, що не мають сили й коштів, аби вивчитися. Утім останніми роками інформація про підтримку охочим здобути вищу освіту поширюється серед позбавлених батьківського піклування дітей у геометричній прогресії. Адже понад 130 студентів–сиріт охоплено програмою «Стипендіат» фонду «Приятелі дітей». Вони, у свою чергу, відвідують інтернатні заклади і розповідають там про можливості та перспективи здобуття різних професій.