Те, що нині можна позбутися посади раптово і невідомо за що, вже не дивує. Проте це звільнення викликало справді всеукраїнський резонанс. Все ж звільнили ректора Донецького національного університету з 24–річним стажем, доктора фізико–математичних наук, академіка НАН України, Героя України Володимира Шевченка. Численні підписи на його підтримку відомих людей нині заполонили сайт «Майдан». Сам же Володимир Павлович цієї непростої миті у своєму житті усамітнився в рідному Підгородньому, що на околиці Дніпропетровська. Своїй 93–річній мамі про останні гучні і неприємні перипетії у своєму житті він не сказав — переживає за її здоров’я...
Мама Володимира Павловича мешкає все на тій же вулиці Короткій, де у 1941 році народився майбутній ректор. Звісно, відтоді їхню садибу не впізнати — майже все тут зазнало перебудови і вражає своєю доглянутістю, домашнім затишком. Мало не щовихідних Володимир Шевченко, незважаючи на свою колосальну зайнятість, їде з розташованого на відстані понад 200 кілометрів Донецька сюди, аби побути поряд iз мамою та чимось допомогти їй. В інші дні про стареньку дбають родичі.
— Мама після закінчення Новомосковського педагогічного училища за розподілом потрапила до Очакова, де познайомилася з батьком, льотчиком Військово–повітряних сил Чорноморського флоту, — розповідає Володимир Павлович. — Перед початком війни її відправили сюди, де я й народився. Тут і школу закінчив. Щоправда, у цей період спробував було піти батьковим шляхом — після 7–го класу вступив до дніпропетровської спецшколи Військово–повітряних сил. Але провчився там лише один рік — тодішній керівник СРСР Микита Хрущов саме розпочав реформу щодо скорочення бюджету на утримання армії — насамперед за рахунок скорочення кількості таких, як я, курсантів.
— А в математику вас потягнуло за збігом обставин?
— До математики мене спонукав ще Роман Григорович Абрамовський, який викладав цей предмет у 5—7–х класах. Він мені, на відміну від однокласників, свідомо давав якісь особливі завдання. Так само чинив у 9–му класі й Анатолій Федорович Починок. Хоча до золотої медалі після закінчення школи я не дотягнув саме через четвірку з геометрії. Справжня дрібниця підвела — коли писав пояснення з геометрії, написав щодо геометричної фігури не «ребро», а «сторона». А комісія тоді була дуже строга.
Отож на математичний факультет Дніпропетровського державного університету я вступав без найменших вагань. З другого курсу перейшов у групу механіків. До того ж і факультет став називатися механіко–математичним.
— Цікаво, а як з’явився у вашому житті Донецьк?
— Усе дуже просто. Коли йшлося до закінчення університету, наш завідуючий кафедрою професор Юрій Андрійович Шевляков категорично заявив: «Володю, тобі дорога в аспірантуру». Все ж моя дипломна робота була опублікована у «Доповідях Академії наук СРСР» — для студента це був небачений успіх. Я послухався і вступив до аспірантури кафедри теоретичної механіки. Вже у 24 роки став кандидатом наук. А через три роки Юрія Андрійовича призначили ректором Донецького державного університету, і він мене загітував теж туди переїхати. Найбільше на мене вплинуло, що він пообіцяв вирішити житлове питання, адже я з дружиною і донькою у Дніпропетровську жив у гуртожитку.
Років зо два, пригадую, мене нестерпно тягло до Дніпропетровська. За цей час Юрія Андрійовича за щось звільнили з посади. Я ж уже встиг у ВНЗ, як кажуть, зачепитися. Спершу мене призначили в.о. завідуючого кафедрою теоретичної механіки, а в 1971 році обрали деканом математичного факультету. Молодших за мене деканів вочевидь не було в усій системі вищої освіти України.
А 26 липня 1986 року мене призначили ректором нашого ВНЗ. Так і працював — аж доки не з’явився товариш Табачник... Це було для мене немов сніг на голову.
— Вашому звільненню передували якісь події?
— Десь о 23–й годині 28 липня мені зателефонували й запросили зранку наступного дня до кабінету голови облдержадміністрації, де, мовляв, зі мною хоче поспілкуватися міністр освіти. Я з’явився. Дмитро Володимирович почав розмову з... компліментів на мою адресу. Назвав мене видатним ученим, ректором і зазначив, що університет перебуває на доброму рахунку в Україні. А потім щиросердно зізнався, як йому неприємно виконувати такий обов’язок — повідомляти про моє звільнення з посади у зв’язку із закінченням терміну контракту. Причому зазначив, що це воля двох вищих осіб — і показав пальцем угору. Я навіть на жарт знайшовся: «Сподіваюся, що це не від Бога».
— Термін дії вашого контракту справді сплив?
— Так. Але тут варто зважити на цілу низку обставин. Перше: законодавство дозволяє мені висувати свою кандидатуру на новий термін. І я підготував для цього всі необхідні документи. Як і має бути, виступив зі звітом на зборах трудового колективу університету. Також поділився планом розвитку вишу на наступні сiм років. Звіт затвердили, і висунули мене кандидатом на обрання ректором на наступний термін.
Перед цим я звернувся до міністра з проханням провести конкурс ще в червні. Він пообіцяв таку пропозицію вивчити, а потім став зволікати. Тим часом я встиг пройти в міністерстві кадрову комісію, де мою роботу також оцінили схвально. Залишалося тільки подати заяву про те, що я згоден виконувати обов’язки ректора до нового конкурсу. Однак зателефонували з управління кадрів міністерства і зазначили, що мені треба поспілкуватися особисто з міністром. Але з Дмитром Володимировичем зв’язатися так і не вдалося. Далі ж усе відбувалося за вищеописаним сценарієм.
— ЗМІ вже чимало говорили про те, що очолити ваш ВНЗ міністр запропонував ректору Донецького університету економіки і торгівлі Олександру Шубіну. Саме очолити, а не взяти участь у конкурсі...
— Справді, міністр до кабінету голови облдержадміністрації запросив і Олександра Олександровича. Але той від такої пропозиції категорично відмовився, що для Дмитра Володимировича, я помітив, було доволі несподіваним. Вочевидь такий сценарій розігрувався вже близько місяця, але на якомусь етапі не спрацювало...
Тоді міністр запропонував мені написати заяву про звільнення з посади за власним бажанням. Спершу я відреагував дипломатично: мовляв, рішення, що стосуються моєї долі, так швидко приймати не можу. Але Дмитро Володимирович став наполягати. На що я відповів уже категорично: «Знаєте, я не японець і харакірі собі зробити не зможу». Після цього ми разом поїхали до університету, де зустрілися з проректорами, деканами. Міністр теж спершу говорив їм про мене гарні слова. А потім повідомив, що залишають мене керівником Донецького наукового центру. Я зауважив: «Це не ваша парафія — мене керівником Центру обирали загальні збори НАН України». Також у своєму виступі я сказав, що за 42 роки роботи в Донецьку не заслуговую такого ставлення ані з боку держави, ані місцевої влади, ані з вашого боку, Дмитре Володимировичу. Тому відверто заявляю: я ні перед ким не грішний, хіба що перед Богом.
— А чи правда, що вас змушували вступати до Партії регіонів, але ви відмовилися? За це, мовляв, і помстилися...
— Категорично заявляю: ніякого політичного тиску не було. Після Компартії, де я навіть був членом Центрального комітету в Києві, до жодної я більше не вступав. Та й iз лав Компартії ще за радянських часів вибув у зв’язку з її незаконним, як я вважав, розпуском..
Також не вірю, що на ось такому моєму звільненні міг наполягати сам Президент. Коли Віктор Федорович ще очолював Донецьку облдержадміністрацію, проблем з організацією науки та вищої освіти ву мене було значно менше, аніж зараз. І саме за повного взаєморозуміння з нинішнім Президентом ми вперше в Україні підписали договір про співробітництво між Донецьким та Західним науковими центрами Національної академії наук України.
— Подейкують, що міністру могло не сподобатися, що ви рішуче українізували ВНЗ у Донецьку, де багато хто вороже налаштований до всього українського...
— На сьогодні в нас десь 60 відсотків навчального процесу ведеться українською мовою. І я цим пишаюся. Як і тим, що ми ще 20 років тому першими серед усіх українських ВНЗ створили при університеті повноцінний україномовний ліцей. Причому учнів туди набирали за конкурсом. Також уперше в Україні я запровадив так звані україномовні потоки. І таким чином стали забезпечувати якісну підготовку національних педагогічних і наукових кадрів.
Сама держава нам для цього ані копійки не виділила — українську мову ми впроваджували винятково за рахунок добровільного перевантаження наших викладачів. То була наша патріотична ініціатива. Ми власним прикладом довели, що подавати донеччан як затятих україноненависників є великою брехнею. Просто українську мову ми впроваджували природним, еволюційним шляхом, коли люди усвідомлюють необхідність досконалого оволодіння нею. Коли ж хтось намагається брати за горлянку, вимагаючи спілкуватися з ним українською мовою, виникає спротив, який, певна річ, іде не на користь справі, а, навпаки, завдає великої шкоди. Усім потрібно пам’ятати закон Ньютона: «яка сила, такий спротив».
До речі, у нашому ліцеї я відкрив і клас грецької мови — все ж на Донеччині мешкають до 200 тисяч вихідців з Еллади. А свого часу в Маріуполі започаткував гуманітарний коледж, який згодом став інститутом, а зараз — самостійним університетом. Там насамперед навчають дітей грецького походження, які бажають вивчати рідну мову, національну культуру, традиції. Не можу не пишатися й тим, що ми першими серед українських вузів підписалися під Болонською конвенцією, стали членами Європейської асоціації університетів. Та й узагалі наш університет протягом тривалого часу входить до десятки кращих вишів України. І надалі маємо, як кажуть, планів громаддя. Намагання ж зарубати все це по живому — означає зупинити нас у такому поступі на багато років.
— Як маєте намір діяти далі?
— Я був і залишаюся завідуючим кафедрою прикладної механіки і комп’ютерних технологій. Так само очолюватиму вищезгадуваний Науковий центр: до речі, я там працюю на громадських засадах. Ну і, звісно ж, подаватиму документи на новий конкурс на посаду ректора рідного і дорогого мені Донецького національного університету. Інакше я не можу вчинити хоча б тому, що мені право очолювати ВНЗ довірив колектив, а виправдовувати людське довір’я я намагався протягом усього свого життя.
Володимир Павлович Шевченко
Народився у 1941 році в селі Підгородньому на Дніпропетровщині.
Закінчив механіко–математичний факультет та аспірантуру в Дніпропетровському державному університеті. З 1986 року — ректор Донецького національного університету, до цього 11 років працював першим проректором.
Має численні нагороди та відзнаки, серед яких — орден Ярослава Мудрого V та IV ступенів, орден «Шахтарська слава» трьох ступенів, орден Франції «Академічна пальма».
Герой України, академік НАН України, доктор фізико–математичних наук, професор.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
