Націоналісти з м’ячем

Політика і спорт тісно перепліталися в усі часи, і період ІІ Світової війни — не виняток. Власне, спортивні змагання стали ніби прологом до бойових дій. Адольф Гітлер завдяки Олімпіаді 1936 року в Німеччині хотів показати велич «арійської» раси, і план фюрера виявився дієвим — німецькі спортсмени здобули 33 золоті нагороди, посівши в загальнокомандному заліку переконливе перше місце. Або взяти боксерські двобої Гітлерового улюбленця Макса Шмелінга та легендарного чорношкірого американця Джо Луїса напередодні війни. Німці сприймали їх із позицій расової теорії, а решта світу — як битву демократії проти нацизму. Перед другою зустріччю цих боксерів, у червні 1938го, американські газети писали про «поєдинок добра зі злом», а президент США Франклін Рузвельт при зустрічі із Льюїсом сказав: «Джо, нам потрібні твої м’язи, щоб перемогти Німеччину!» Риторика німецької преси зводилася до того, що в «негра немає шансів перемогти в сутичці з таким чудовим зразком арійської раси». Але американець у цьому бою відправив німця у глибокий нокаут, а нацисти, розуміючи, що бій складається не на їх користь, навіть перервали радіотрансляцію.

В окупованих німцями країнах — зокрема й Україні — політика і спорт також повсюдно перетиналися. Завдяки цьому «схрещуванню» кожна сторона намагалася отримати додаткові дивіденди в ідеологічній боротьбі. Тоді спорт став допоміжним агітаційним інструментом не лише для нацистів, а й у підпільній боротьбі українських націоналістів та радянських комуністів.

Задля німецької пропаганди

Німці та румуни, які вважали себе господарями української території, не відмовлялися зайвий раз використати спортивні змагання в антирадянських пропагандистських цілях. Саме тому спорт перебував під наглядом відділів пропаганди. Наприклад, спортивну секцію житомирського «Українського клубу», як і весь клуб, курирував відділ пропаганди німецького комісаріату. А в Трансністрії, зоні румунської окупації на півдні України, відповідна робота проводилися за підтримки керівника відділу пропаганди Г. Пислару.

Багато заходів у царині спорту окупанти намагалися приурочити до різних дат, пов’язаних із протистоянням радянській владі. Найуживанішими були, як писали місцеві газети, так звані річниці звільнення населених пунктів від «жидобільшовизму». У повідомленні газети «Нове українське слово» за 15 липня 1942 р. ішлося, що стадіон у Києві німці відкрили для українського населення на честь «звільнення міста від більшовиків». А в Одесі 24 жовтня 1943 р. румунське керівництво з помпою відсвяткувало роковини захоплення «перлини біля моря», провівши спортивні змагання на стадіоні «Вікторія» (відзначити дату безпосередньо в день вигнання радянської влади, 16 жовтня, завадила погана погода).

Для українського націоналістичного руху антирадянська пропаганда теж була вигідною, адже проводилася проти політичних опонентів — більшовиків. Тому українські активісти, зокрема й підпільні, при можливості брали активну участь у подібних акціях.

Одну з таких імпрез організував у Львові студентський спортивний клуб, провівши 2728 червня 1942 р. мініфутбольний турнір. По завершенні змагань «Львівські вісті» опублікували політичний месидж такого змісту: «Відбувся у Львові футбольний турнір із нагоди перших роковин вигнання більшовиків. Змагання розпочалися двохвилинною мовчанкою для вшанування жертв кривавого більшовицького терору».

Із пропагандистською метою нацисти використовували й українсько­німецькі футбольні матчі. Перед початком ігор окупанти вимагали влаштовувати відповідні привітання своїм гравцям. У статті «Цікавий матч», надрукованій газетою «Українське слово» 31 серпня 1941 р., йшлося, що присутні на стадіоні в Житомирі глядачі зустріли вихід футболістів бурхливою овацією, а тренер житомирян Л. Пінтов вручив німецьким гравцям букет квітів. Перипетії поєдинку знімав на кінокамеру представник німецької кінохроніки — «бо такі зустрічі мають історико­політичне значення», зазначалося в повідомленні.

Політичні цілі в спорті переслідували й українські націоналісти — вони в основному зводилися до пропагування української національної ідеї серед молоді, яка займалася спортом.

У вказівках членам похідних груп керівництво ОУН пропагандистську роботу покладало, на рівні з іншими суспільними організаціями, і на спортивне товариство «Січ». «У кожному містечку, місті, дільниці міста, в кожному селі заснувати «Просвіти», «Січ», Жіночу службу України, — ішлося в одному з націоналістичних циркулярів. — Не має бути ані одного села, ані одного осередку, де не було б таких товариств. Нашим завданням є не лише створити організаційну сітку і виховувати членів. Ми також мусимо перевиховати ціле громадянство, мати на його життя і діяльність постійний вплив».

«Українське спортивне товариство «Січ» у Житомирі — це організація ідейної української молоді, яка виховує молодь у дусі національної спільноти. В цей час вся молодь має об’єднатися в товаристві «Січ» і мусить спільно працювати, виховуючи самовідданих працівників і організаторів нового життя в новій радісній дійсності», — писали націоналісти в житомирській міській газеті часів окупації.

Власна «радісна дійсність», яку пропагували націоналісти, досить швидко викликала занепокоєння в німецької влади. Все частіше з її боку доносилися нарікання, що політичне виховання української молоді проводиться у спортивних товариствах лише під прикриттям нібито спортивної підготовки. В одному з багатьох звітів СД (Служби безпеки Третього рейху) повідомлялося: «Встановлено, що політичне виховання молоді ОУН перебуває в руках українських молодіжних організацій... Українська молодь систематично збирається вечорами, проходить спортивну підготовку, а також вивчає політичну лінію бандерівської групи. Щоб зовні мати легальний характер, організації відповідають, ніби зібрання молоді проходять зі спортивною метою. Влаштовуються спортивні тренування, а далі можна спостерігати, що у зв’язку зі спортивними тренуваннями проводяться військові вправи... В товариствах пропагується думка, що створення суверенної Української держави є найвищою політичною ціллю».

Оргвисновки окупантів не забарилися — навесні 1942 р. рейхскомісар Еріх Кох під грифом «таємно» видав розпорядження щодо товариства «Січ», заборонивши його діяльність та наказавши повідомляти про діючі осередки в каральні окупаційні органи. «Організація «Січ» є націоналістичним українським рухом молоді, — відзначав керівник рейхскомісаріату Україна (РКУ). — Метою і завданням «Січі» є фізичний розвиток української молоді, засобами якого є стадіони, військові спортивні вправи тощо. Однак в організації проводиться по можливості й політична робота. Вже неодноразово повідомлялося, що члени українського руху втратили довіру до Німеччини і виступають проти неї. Тому товариство «Січ» є небезпечним і недопустимим у сенсі політичної безпеки».

Розпорядження Коха якщо й виконувалося на місцевому рівні, то не до кінця. Заборонені спортивні товариства в РКУ діяли й далі. Аби уникнути конфронтації з окупантами, оунівці в більшості випадків змінили назви спорттовариств. Так, житомирська «Січ», яка в 1941 р. активно рекламувалася на сторінках місцевої преси, з 1942го вже називається «Українським клубом», хоча структура і напрями роботи практично не змінилися. Зі слів керівника клубу, він функціонував аж до вересня 1943 р. У Києві товариство «Січ» перейменували в «Рух», і воно теж діяло до осені 1943го. (Як відомо, українська футбольна команда «Рух» 5 червня 1942 р. зустрічалася зі «Стартом», основу якого складали київські динамівці, і програла — 2:7; це був перший із серії товариських поєдинків, які згодом закінчаться так званим «матчем смерті»).

Змінилася й тактика українських спорттовариств: вони прибрали зі статей у пресі націоналістичну пропаганду й замінили її статистичними даними про проведену роботу.

Тільки для українців!

До таких спортивних товариств приймали лише українську молодь, а не представників нацменшин. Очевидно, що через це націоналісти втрачали можливість збільшити кількість своїх прихильників за рахунок людей інших національностей. По суті, вони були закритими об’єднаннями, про що й повідомляли у своїх статутах. Так, СТ «Україна» (Львів) на сторінках «Краківських вістей» за березень 1942 р. відзначало: «Товариство є суто українським, членами його можуть стати лише українці».

Для Західної України така практика не була новою — тут ще з початку зародження спортивного руху і до приходу радянської влади спорт розвивався на національній основі, про що свідчили окремі українські, польські, єврейські, німецькі спортивні клуби. Від такого принципу самоорганізації не відмовилися й у період німецької окупації, тільки тоді існували лише українські, німецькі та румунські товариства. Звичайно, це спрямовувало роботу організацій у русло більш політично­ідеологічне, ніж суто спортивне. І якщо в Галичині населення це сприймало в належному ключі, то в Наддніпрянській Україні — ні, адже в радянській системі спортивні організації не ділилися за національним принципом.

Спортсмени на службі підпілля

Спортсмени були корисні для оунівських і радянських підпільників не тільки як пропагандистські машини, а й як зв’язкові та розвідники. Прикладом такої співпраці спортсменів з рухом опору може слугувати діяльність борця Івана Круца, який, виступаючи на аренах одеського та миколаївського цирків, таємно від окупантів допомагав одній із міських радянських підпільних груп, що проводила свої зустрічі в приміщенні одеського цирку. Спортсмен передавав підпільникам різну інформацію, почуту в розмовах із німецькими та румунськими військовими. Під час гастролей Круц виконував роль зв’язкового.

Допомагав одеському підпіллю і боксер М. Шкапін, учасник багатьох комерційних турнірів. Повернувшись у 1942 р. в місто з джанкойського табору для військовополенних, він улаштувався на роботу вантажником у порт і налагодив контакти із партизанами.

Відомі випадки, коли радянські підпільники через спортсменів намагалися знешкодити відомих німецьких чиновників. Або — якщо спортсмени не були прихильниками ідей більшовизм — просто через дружбу з ними черпали цінну інформацію про заплановані каральні акції або стан справ на фронті. Відомо, що червоний одеський підпільник М. Гефт прагнув перевербувати боксера Олега Загоруйченка на радянський бік і з його допомогою схопити німецького агента. Знайомство з відомим атлетом підпільник також використовував як можливість отримати необхідну інформацію з розмов окупантів, які часто відвідували боксерські бої.

Футболісти місцевих команд у Західній Україні, які їздили на матчі в різні населені пункти регіону, часто були таємними зв’язковими націоналістичного підпілля. Факт співпраці багатьох спортсменів Галичини з ОУН підтверджує учасник тих подій, футболіст львівської «України» Юрій Забач. У своєму інтерв’ю нам він зазначав: «Я в окупацію просто грав у футбол, не звертаючи уваги на політику. Звичайно, я був і лишаюся патріотом України, але політика мене не цікавила. Та в нас були футболісти, пов’язані із українськими націоналістами, які всіляко їм допомагали».

Володимир ГІНДА,
кандидат історичних наук

ПО ФОРМІ

Тризуб на трусах

Були випадки, коли в час окупації відомі спортсмени, що прихильно ставилися до української національної ідеї, надягали спортивну форму з елементами державницької атрибутики. Так, знаний одеський боксер Олег Загоруйченко, симпатизуючи націоналістам, виходив на ринг у трусах із зображенням національного герба — тризуба. Керівник житомирської «Січі» Л. Пінтов носив на рукаві жовто­блакитну пов’язку і був змушений зняти її тільки після того, як німці восени 1941 р. розгромили на Житомирщині українське підпілля.

ДОПОМОГА

Зіграли у футбол — підтримали студентів

Спортивні змагання, як й інші видовищні й масові заходи, на Галичині часто проводили для збору коштів на різну соціальну та іншу допомогу. Один із футбольних матчів, ініціатором якого був керівник Оперного театру В. Блавацький, відбувся 28 червня 1942 р. у Львові між командами журналістів і акторів. Працівники пера виграли з рахунком 4:3, а виручені кошти пішли на потреби українських студентів. 600 злотих студентський фонд отримав від футбольної зустрічі команд Надвірницької адміністрації та місцевих кооператорів.