Не «смертельні» випадки

Тернопіль: пиво від німців після «матчу смерті»

У 1943 році в Тернополі відбувся футбольний поєдинок, який радянські історики охрестили «тернопільським матчем смерті».

За радянською версією, в серпні 1943–го до міста прибула футбольна команда військово–повітряної частини «Люфтваффе». Німці, аби підняти бойовий дух своїх вояків, вирішили провести товариську зустріч із місцевими футболістами і, звичайно ж, перемогти. Окупанти в наказовому порядку виділили три дні для підготовки матчу. За цей час бургомістру Тернополя Остапу Грінкевичу потрібно було зібрати українську команду та підготувати поле. Оскільки багато вправних гравців воювали на різних фронтах, зібрати сильну дружину було складно. Та все ж за день до матчу бургомістр, пройшовшись по хатах, скликав потрібну кiлькiсть футболістів. Звичайно, легенда не обійшлася без ідеологічного пафосу — мовляв, радянські гравці не тренувалися й були ослабленими, але домовилися перемогти загарбників за будь–яку ціну. Матч завершився перемогою тернополян із рахунком 1:0, і після гри вболівальники, які знали німецьку мову, порадили нашим футболістам втікати від гріха подалі.

Насправді ж німці не наказували збирати команду майстрів для протистояння. На той час у Тернополі вже існувала футбольна команда «Поділля» — певно, саме з нею льотчики й провели спаринг. Принаймні в окупаційній пресі неодноразово писали про матчі «Поділля» та подавали його склад: поміж інших гравців значаться прізвища М. Мосципана, Д. Борецького, Б. Назара. Саме вони, згідно з легендою, стали героями «матчу смерті». Голкіпер Мосципан неодноразово рятував ворота, Назар віддав результативний пас на Борецького, і той забив переможний гол.

Для «Поділля» це була не остання гра з окупантами. 23 жовтня 1943 року тернополяни перемогли німецьку команду «Будзіян» — 2:1.

Цікаво, що в радянський час стверджували, ніби тернопільська команда складалася з колишніх футболістів залізничного депо «Локомотив». Однак насправді така команда була створена в 1945 році на основі розпущеного радянською владою клубу «Поділля», що лише підтверджує тезу про те, що саме футболісти «Поділля» змагалися з німцями в серпні 1943–го.

Ще одним аргументом на користь цього припущення є спогади учасника гри Івана Ониська: він говорить, що наші футболісти грали в зелено–білих футболках — кольорах спортивного товариства «Поділля».

Не вважали той поєдинок «матчем смерті» і самі тернопільські футболісти. Уже після розпаду СРСР учасник гри Богдан Якимович Назар казав в одному з інтерв’ю: «Матч ми виграли, і я став співавтором переможного голу. Після гри ми повтікали до парку... Перестраховуючись, ховалися там від німців, які після матчу навіть пропонували нам... по келиху пива. Ми думали, що вони будуть нас арештовувати, але нічого такого не було».

Львів: під контролем радянського підпілля?

Про схожу гру у Львові вперше заговорив відомий галицький дослідник спорту Іван Яремко. Спочатку він опублікував статтю «Дев’яносто хвилин мужності» в газеті «Вільна Україна» за 27 березня 1989 р., де розповів про гру команди, складеної з колишніх футболістів львівських клубів «Динамо» та «Спартак», проти німецького військового колективу «Кона». Тоді, у травні 1944–го, українські футболісти перемогли з рахунком 4:1. Матеріал передрукувала всесоюзна газета «Советский спорт» (21 квітня 1989 р.), тільки тепер він називався «Матч смерті».

Яремко черпав інформацію про той поєдинок зі спогадів Вацлава Кухара, відомого польського спортсмена, якому німці доручили зібрати команду для гри, та ще двох учасників матчу — воротаря Спиридона Альбанського і нападника Казимира Гурського.

Кухар розповідає, що погодився організувати гру, враховуючи важливість цього поєдинку для населення окупованого Львова та порадившись із місцевим радянським підпіллям. Вацлав Кухар згадував, як німці посилено тренувалися, а львівські футболісти — ні; як перед грою окупанти нібито для залякування вишикували навколо стадіону два ланцюги з поліцаїв і солдатів, а неподалік розташовували танки.

Враховуючи, що Кухар писав спогади в післявоєнний час у комуністичній Польщі, зрозуміло, яким чином у цій історії спливли радянські підпільники та інший совковий пафос. Адже, якби цих елементів у картині не було, організатор гри мав би всі ознаки колаборанта. Природно, що у відповідному ключі подавав цей матеріал у роки СРСР і пан Яремко. Але сам дослідник як тоді, так і тепер упевнений, що у Львові був не «матч смерті» — була звичайна гра, позбавлена ідеологічного нашарування. А міф про «смерть» забезпечили редактори «Советского спорта».

Кам’янець–Подільський: куди поділися бутси і що казав гебітцкомісар

Київський, тернопільський і львівський «матчі смерті» стали лекалами аналогічної легенди в Кам’янці–Подільському, що з’явилася уже в роки незалежності. Принаймні на сайті історії міста розміщена стаття, де йдеться про таку гру. Навіть дві гри, що відбулися у вересні 1941–го. Матч, ясна річ, влаштовували із пропагандистською метою — показати перевагу німців над місцевим населенням.

За легендою, у гебітцкомісаріат викликали колишнього начальника навчально–спортивного відділу міського комітету у справах фізкультури й спорту А. Гайчевського, відомого в місті спортсмена. Гебітцкомісар наказав у триденний строк (як у Тернополі) зібрати команду для футбольних матчів. Той спробував заперечити: де ж зараз знайти готових до гри футболістів? На що німецький комісар відповів: «Дата першого матчу — 5 жовтня. Або ви виводите команду на поле, або вас виводять на розстріл».

Далі все «як завжди» — українські спортсмени не мали змоги тренуватися, бо німці могли розцінити це як заборонене масове зібрання. Окупанти, навпаки, посилено готувалися до гри, і суддівство було винятково на користь німців.

Перед початком першої гри поліція влаштувала перевірку документів і затримала двох футболістів, тому кам’янчанам довелося грати вдев’ятьох, та й не у спортивному взутті, а в парусинових туфлях із відірваними підборами. Підсумок — поразка 1:3.

Другий матч, що відбувся 12 жовтня 1941, українці виграли з рахунком чи то 2:0, чи то 3:0.

В окупаційній пресі про це чомусь нічого не писали — нібито німці заборонили, тому автор статті послуговувався спогадами Ольги Олійник, яка тоді працювала двірником на стадіоні. Вона підтвердила, що німці програли другу гру, і засвідчила, що з футболістами після матчу нічого не сталося.

У цій історії чимало плутанини. По–перше, німці самі активно підтримували ідею створення українських футбольних команд — адже вони мали виконувати розважальну функцію для солдатів вермахту. По–друге, мало віриться, що футболісти не мали спортивного взуття, адже йдеться про осінь 1941–го — лише початок окупації. По–третє, німці у 1941 році не забороняли публікувати звіти про програні матчі з українськими спортсменами — безліч таких повідомлень знаходимо в тогочасній пресі Західної України.