Художня династія Кричевських

«Ім’я Василя Кричевського довгий час не толерувалося в Україні»

— Пане Василю, яке враження на вас справили нововведення у відновленні Шевченківського музею, які просто нівелюють роботу й ім’я вашого діда?

— Я розумію і сприймаю модерну концепцію зовнішнього оформлення будівлі, а також аудіовізуальне та інтерактивне наповнення музею. Але це має бути не в цьому музеї, а в окремому приміщенні. Адже початково саме багате орнаментальне оздоблення було ключовою частиною архітектурного вирішення музею. Також мене збентежило, що роботи проводять у скороченi строки, щоб встигнути до дедлайну — Дня Незалежності України. Наша сім’я просто розгублена...

— Якими тоді будуть ваші дії?

— Варто пам’ятати, що будівлю захищає український закон: це пам’ятка архітектури, її не можна перебудовувати, тому залишки інтер’єру Кричевського просто прикривають. Щодо прав родини Кричевських... права на продукт інтелектуальної праці дiють всього 60 років, тобто вони вже давно закінчилися. Крім того, збудувавши музей на замовлення держави й отримавши за роботу гроші, Василь Кричевський передав свої авторські права. Тому ми можемо просто протестувати. Зараз ми над цим працюємо...

— Пане Василю, чи пам’ятаєте ви свого діда?

— Дід помер у листопаді 1952 року, а я народився у січні 1953–го. Тому я його не пам’ятаю, проте мені багато про нього розповідали бабуся, мама, батько, сестри.

— І яким ви його побачили в цих оповідях?

— Він був дуже хорошою і спокійною людиною, завжди в доброму гуморі, дуже любив дітей. Це перше, що я про нього дізнався. Потім уже були оповіді про його нелегку роботу, про те, як руйнували те, що він створював. І я завжди дивувався, як він встигав так багато робити. Прокидався дідусь дуже рано — десь о четвертій ранку, пив чай, викурював кілька цигарок і починав працювати. Його кредо було: якщо ти художник і хочеш бути успішним, то маєш працювати щодня, незалежно, як почуваєшся і що сталося.

Я знаю, що Василя Кричевського дуже любили студенти. Й навіть захищали. Був такий випадок: у 1919 році він працював у Миргороді: очолюючи керамічну школу, він змінив методи викладання, що суперечило ідеології місцевої влади, і його засудили до страти. Але в ситуацію втрутилися викладачі й студенти: вони оточили будівлю, де утримували діда, і його відпустили. Подібні інциденти траплялися ще кілька раз.

— Чи ви знали, що ваш дід — винятковий архітектор та художник?

— Так. Проте ім’я Василя Кричевського довгий час не толерувалося в Україні: його не було у підручниках з історії архітектури, його досягнення або приписували іншим, або просто не згадували. Ім’я Василя Кричевського повернулося в Україну після незалежності. До того його вважали зрадником. Але якби він залишився, його би вбили, як і багатьох інших художників, письменників, інтелектуалів.

— Кричевський тому й виїхав, що боявся за безпеку свою й родини?

— Він не хотів їхати, його просто вивезли. Цим займалася моя мама, підготовка почалася за рік — у 1943–му. Пересуватися на Захід допомагала православна церква в екзилі, люди з ОУН (крило Бандери), греко–католицька церква із митрополитом Шептицьким (вони навіть жили певний час у Львові, де Василь Кричевський обіймав посаду ректора Вищої мистецької української школи). Потім була Словаччина, Австрія, Париж. У цій подорожі дід возив також із собою значну бібліотеку — етнографічні дослідження, історичні документи.

— І де поділися ті праці?

— Більшість загубили у дорозі. А те, що лишилося, кілька років тому мама повернула Україні. Вона нарешті повірила в українську незалежність й передала велику колекцію документів, ескізів, картин (усього десь п’ять тисяч найменувань) кільком музеям.

«Найбільшою втратою діда була Україна»

— Покинувши Україну, Василь Кричевський втратив майже все. Яким було його життя у Венесуелі?

— У Венесуелу спочатку емігрував мій батько Іван Лінде (він із Полтавщини, проте прізвище вказує на шведське коріння) із сім’єю. Було важко: емігранти, грошей немає. Потім батько знайшов роботу, на його утриманні була вся родина. Нам узагалі ніколи не було легко. Коли мені виповнилося сім років, помер батько.

— Чим Василь Кричевський займався у Венесуелі? Продовжував працювати як архітектор?

— Ні. Останньою його спорудою був Музей Шевченка в Каневі. Ця робота далася діду так важко, що він відмовився від архітектури назавжди. У Венесуелі він малював: виставлявся там, а також у США, Канаді. Також працював на замовлення української діаспори й займався оздобленням храмів: була одна православна церковця у Каракасі, собор у Канаді, оздоблення якого дід не встиг закінчити. Хоча сам він був православним, але багато зробив для греко–католиків. На жаль, він також не встиг закінчити обкладинку для православного щорічного альманаху за 1953 рік, у мене є ця його робота.

— Я читала, що Кричевського вбило повідомлення, ніби будівлю Полтавського земства збудував не він, а художник Сергій Васильківський.

— Це була дуже неприємна історія. Васильківський був у комісії, яка обирала проект будівлі й обрала проект Кричевського. Тому як Васильківський міг розробляти проект, якщо він був у тій комісії? Крім того, він був художником. І є документи, які доводять, що Василь Кричевський — проектант Полтавського земства.

Ця стаття з’явилася у 1952 році. Автор стверджував, що будівлю звів Васильківський. Ця стаття потрапила діду на очі й стала для нього важким ударом. Василь Кричевський втрачав усе кілька разів: у 1918, у 1930–х, у 1940–х, але найбільшою втратою була втрата України. Після повідомлення, що його найкраще творіння є нібито не його, дід заслаб і помер.

Взагалі, Полтавське земство далося йому нелегко. У ті часи в архітектурі Російської імперії домінували російські та французькі впливи, а дід почав використовувати українські мотиви. Було багато суперечок...

— Так само, як і зі зведенням Шевченківського музею.

— Так. Наприклад, радянській цензурі не сподобалося, що форма будівлі нагадує хрест. Але на захист діда став один його колега, який зауважив — це не хрест, а молот. І це не анекдот, а реальна історія! Потім, коли будівля почала поставати й увиразнювалися українські народні мотиви, з’явилася проблема з урізанням коштів. Заборонили використовувати українську майоліку на фасаді, над центральним входом — квітковий орнамент. Після цього дід почав займатися винятково образотворчим мистецтвом і знову зіткнувся з утисками, адже малював пейзажі, а не картини на соціалістичну тематику.

Художник у кіно

— Дійсно, деякі історії з життя Василя Кричевського — це суцільні анекдоти. Наприклад, про кілька рублів, які Михайло Грушевський зекономив на оформленні обкладинки своєї «Ілюстрованої історії України».

— Коли Грушевський запитав діда, скільки коштуватиме його робота, той назвав якусь невелику суму, а Грушевський відповів: «Не так багато»,— і дав ще менше.

Але вони були хорошими друзями, разом працювали, підтримували один одного: Кричевський, зокрема, розробляв дизайн будинку Грушевського, подорожував із ним Італією і Францією, де проводив йому мистецтвознавчі екскурсії музеями. Я читав, що дід був високооплачуваним архітектором, хоча не можу сказати, наскільки багатим він був. Відомо, що дід мав багату колекцію українських старожитностей, які постійно скуповував під час подорожей Україною. Можливо, станом на 1918 рік його колекція була найбільшою в Україні. Але в той рік сталася трагедія. Василь Кричевський на той час жив у будинку Михайла Грушевського, і коли в Київ прийшли більшовики, то знищили будинок глави УНР. Василь та його дружина Євгенія із місячною донькою Галиною, це була моя мама, ледве встигли вискочити з будівлі. Звісно, колекція згоріла. Після цього сім’я оселилася у помешканні брата Євгенії — Данила Щербаківського, який на той час жив у будівлі теперішнього Національного художнього музею України. Саме тоді Василь Кричевський розробив український Герб — тризуб.

— Чи залишилися у вас картини діда. Можливо, його фільми зберігаються у домашній фільмотеці?

— Я маю лише фільм «Звенигора» Олександра Довженка. Кілька днів тому був в Одесі, відвідував музей на кіностудії й хотів купити там інші фільми, над якими працював дід, проте його картин там не виявилося: є відомості, що він там працював, є його фотографії, а робіт немає. Знаю, що «Тарас Шевченко» Петра Чардиніна є в Росії. Дід багато часу й зусиль віддав цій картині: історичний фільм вимагав серйозної роботи з костюмами, і Кричевський вишукував усілякі старі речі по антикварних магазинах. До речі, був ще коротенький фільм для дітей «Маленький Тарас»: там знімалася моя мама, але я також не можу його знайти. Загалом, Василь Кричевський як художник створив близько 14 фільмів: деякі ніколи не були показані, більшість порізала цензура.

— Чи залишив Василь Кричевський по собі якісь письмові свідчення: мемуари, спогади?..

— Дід видавав суто мистецькі статті й дослідження, і то це було в Україні. Є одна книга про Василя Кричевського «Життя й робота», автори — Вадим Павловський, син у першому шлюбі моєї бабусі, й бабуся — Євгенія Щербаківська–Кричевська. Книга вийшла в Нью–Йорку в 1974 році й містить спогади та перелік визначних подій із життя діда.