«Це лише перший крок!»

«Я була об’єктивно сильніша за своїх суперниць»

— Ольго, ваша медаль разом із тріумфом наших спринтерок в естафеті стала першим великим «золотом» українських легкоатлетів, починаючи з Олімпійських ігор 2008 року. Як ви розцінюєте цей успіх?

— Для мене «золото» Барселони — перша значна нагорода такого достоїнства. Тому, звісно, розцінюю це досягнення як великий успіх. Хоча — ні. Скажу інакше: як перший крок до значно більших звершень.

— На попередньому чемпіонаті Європи ви стрибнули на 14,38 м. Відтоді — прогрес майже 50 см. Чи відчуваєте в собі сили, аби дострибнути до світового рекорду Інесси Кравець?

— Кожен спортсмен прагне дотягнути світового рекорду. У Гетеборзі то були мої перші великі старти, і тоді четверте місце для мене було непоганим результатом. А зараз минув лише рік, як я повернулася в сектор після народження дитини. Думаю, що 14,81 — теж хороший результат. Але це менше за мій власний рекорд — 14,84 м. Тож сподіваюся, що мої результати надалі зростатимуть і в майбутньому я зможу дострибнути до рекорду Інесси Кравець.

— А чи знаєте, де шукати резерви для нових звершень?

— Так, знаю. Маю проблеми в техніці виконання стрибка. Не вдаються окремі моменти, які б я дуже хотіла поліпшити. Саме за рахунок цієї складової можна буде додати в результатах. Точно ще не знаю, наскільки вдасться перекрити власне досягнення, але сподіваюся, що 15 метрів має бути однозначно.

— На континентальний форум ви приїхали як лідер євросезону й залишили Барселону, показавши найкращий результат року у Старому Світі. Проте до особистого рекорду ви не дострибували на 3–4 см. Скажіть, чи дуже ви хвилювалися, коли у кваліфікації росіянка Надія Альохіна показала 14,93 м?

— Я абсолютно не злякалася за свій результат. Потрібно зав­жди зважати на умови стрибка. Тоді, коли росіянка стрибала у кваліфікації, в секторі був сильний вітер; це їй і допомогло полетіти на дальшу відстань. Але вже під час фіналу були зовсім інші погодні умови. Вважаю, що в Барселоні я була об’єктивно сильніша за всіх своїх суперниць. А коли в третій спробі я стрибнула на 14,80, мені здалося що Надія взагалі зламалася в психологічному плані й більше не могла показати свій найкращий результат.

«Не можу сидіти на одному місці»

— Ви так добре знаєте психологію всіх своїх основних суперниць?

— На різних міжнародних змаганнях я завжди перебуваю поруч зі своїми опонентками у секторі, тож маю змогу аналізувати їхні виступи. Ми одна одну знаємо не перший рік, тож добре обізнані, хто на що здатний. Хоча іноді декого переоцінюєш. От коли в Барселоні журналісти попросили мене прокоментувати результати кваліфікації, я сказала, що боротьба буде нелегка і всі боротимуться за медалі. Але вийшло трохи інакше.

Під час змагань мої суперниці дуже хвилювалися. Хотіли покращити свій стрибок, але в них це не вийшло. Скажімо, словачка Дана Велдахова, яка у кваліфікації мала другий результат, у фінальних спробах змогла показати лише 14,16 м. Так само й Альохіна. До своїх кваліфікаційних 14,93 вона не дострибнула аж 48 см. Мабуть, дівчата себе дуже накручували й морально перегоріли. А я старалася бути спокійною і зробила те, що я добре вмію робити.

— А хто вам найбільше допоміг психологічно підготуватися до цього фіналу?

— Це був мій особистий тренер Анатолій Григорович Бойко. Він знає мене з дитинства, тому його підтримка відіграла важливу роль.

— Президент Федерації легкої атлетики України Валерій Борзов перед поїздкою до Іспанії застерігав спортсменів, аби вони особливо не захоплювалися екскурсіями Барселоною. Розкажіть, як ви проводили вільний час перед змаганнями?

— Перед стартами я відпочивала. Поїхала подивилася на площу Каталонії. Хоч би що там казали, але я не люблю сидіти в чотирьох стінах, замикатися в собі. На стадіон не ходила — всі інші змагання дивилася по телевізору. Багато часу просто гуляла — біля нашого готелю було море, набережна, там я й релаксувала. Можливо, для деяких спортсменів такий спосіб проведення вільного часу шкідливий, але мені потрібно спілкуватися, рухатися. Така вже я людина — не можу сидіти на одному місці.

— Який був настрій у нашій збірній, коли за чотири перші дні чемпіонату жоден з українських атлетів не міг стати на п’єдестал?

— Будь–яких підстав говорити, що команда мала якісь психологічні проблеми, не було. Адже Україна йшла непогано, наші здобули багато четвертих місць. Хоча, звісно, хотілося нагород. Це само собою зрозуміло.

— Ваша медаль була не першою для української збірної в Барселоні. На вас якось подіяли нагороди, завойовані нашими спортсменами?

— Звичайно, що мобілізуюче. Коли я побачила, що Бризгіна, Мельников і Мазурик потрапили в «призи», то сказала собі, що не повинна бути гіршою за них. І відразу почала додавати у стрибках. Хоча до 15 метрів не дострибнула, але, показавши 14,81, зрозуміла, що медаль уже в мене в кишені.

«Після народження дитини стала стрункішою і стрибучішою — це як знахідка»

— Як привітали українську команду після завершення суботньої програми, коли в нашій скарбничці опинилося одразу п’ять нагород?

— Особливого бенкету не було. Нас нагородили сувенірами, невеличкими подарунками. Хоча ми й відчували, що керівники делегації задоволені, адже так добре наша збірна вже давно не виступала.

Що ж до мого виступу, то відчувалося, що у федерації очікували на медаль Саладухи, але, схоже, моє «золото» перевершило їхні сподівання. Тож Валерій Пилипович (Борзов) особисто підійшов і привітав. Багато хто підходив і казав, що з маленькою дитиною на руках виграти змагання зможе не кожен.

— Олю, в попередніх інтерв’ю ви казали, що після пологів втратили п’ять кілограмів, стали тоншою. Ви хвилювалися за зовнішній вигляд чи за те, що виникнуть проблеми в професійному плані?

— За зовнішній вигляд абсолютно не хвилювалася. Навпаки, я ж стала набагато стрункішою, ніж була. Бентежило те, що разом із кілограмами могли зникнути міць, сила, потрібні для розбігу та відштовхування. Переймалася, чи взагалі мені вистачить снаги до кінця сезону. Але, як виявилося згодом, скинувши п’ять кіло, я стала легшою, більш стрибучою і значно швидшою. Це й справді виявилося для мене знахідкою.

— Хто допомагає в догляді за немовлям, поки молода мама на змаганнях?

— Велику підтримку надавала вся моя сім’я — і чоловік, і мій батько, й мама. Моя мама заради онучки залишила роботу й присвячує Діаночці весь свій час.

«Планувати й загадувати наперед не хочу»

— Державний тренер із легкої атлетики Валерій Александров оцінив виступ українців у Барселоні на «відмінно», особливо похвалив учорашніх юніорів, які перебувають на правильному шляху перед Олімпіадою–2012. Розкажіть, які у вас стосунки з молодшими конкурентками?

— Можу сказати одне: суперники в мене є лише в секторі. Поза ним я з усіма товаришую, з усіма спілкуюся, і не тільки зі співвітчизницями. Хоча, що значить — «поза ним»? Часом буває, що й у секторі на міжнародних змаганнях допомагаємо одна одній, підказуємо якісь технічні моменти.

— А як ви просунулися у вивченні англійської мови, що дозволяє спілкуватися з іноземцями?

— Я впевнена, що її повинен знати кожен спортсмен. Що стосується моїх знань інтернаціональної мови, то я розумію те, що мені кажуть. Однак трохи не вистачає мовної практики. На прості запитання відповісти можу, але дати відповідь на щось «глибоке» — важко. Як кажуть, до кінця ще не «відрихтувала» свої знання (усміхається).

— Керівники збірної кажуть, що нинішній склад нашої легкоатлетичної команд — на 80 відсотків олімпійський. Поділіться вашими планами на Олімпіаду.

— Знаєте, планувати й загадувати наперед нічого не можна. Буде, як Бог дасть. Звісно, я мрію побити і свій власний рекорд, і світовий. Часом мрії збуваються. І я вірю, що на Олімпіаді мої мрії стануть реальністю.

«Організатори турнірів люблять унікальність»

— В Україні, за підсумками деяких опитувань, вас визнавали найкрасивішою спортсменкою. Цікаво, чи існує конкуренція між легкоатлетками в сенсі зовнішнього вигляду в секторі для стрибків?

— Відверто кажучи, я за суперницями особливо не слідкую. А ось власним зовнішнім виглядом справді переймаюся. Організатори турнірів разом із телеопереторами люблять, щоб усі легкоатлетки були доглянуті, щоб кожна спортсменка якось виділялася поміж інших. У однієї може бути унікальна зачіска, у другої — довгий манікюр, у третьої — бантик. Спорт — це також і шоу. Кожен привертає до себе увагу, як може.

— Кажуть, талісман чемпіонату Європи Барні (тобто чоловік, одягнутий у костюм тієї кумедної істоти) більше уваги приділяв жінкам, ніж чоловікам?

— Думаю, що жінкам завжди приділяють більше уваги (сміється).

Той Барні бігав по стадіону, заводив публіку, а після завершення змагань у кожній дисципліні нагороджував переможців з вітаннями та обіймами.

Мені Барні запропонував пробігти коло пошани навколо стадіону, однак добігти до кінця я не змогла — у той момент якраз починався біг на 800 м.

— Що ви привезли своїй маленькій доньці, яку не бачили більше двох тижнів?

— Презентувала їй м’яку іграшку Барні. Саме ту, яку мені подарував «справжній» Барні, що бігав по Олімпійському стадіону.

Перед відльотом додому ще встигла пробігтися магазинами, купила для малючки трохи одягу та ще кілька веселих іграшок.

— А собі якийсь подарунок зробили на честь визначного успіху?

— Над цим якось не думала... Хоча... Гадаю, таки зробила — це та сама золота медаль. Вона, до речі, виявилася іменною (тобто підписаною на честь конкретного переможця. — Авт.).