Таке було

Від хрестів відмовлятися не можна

Доказом моєї байдужості до кар’єрних амбіцій є те, що я ніколи не пробувала вступити до лав КПРС, зате до мене виявляв посилену увагу КДБ, хоч на лаври борця з комуністичним режимом не претендую і тепер. Одне боронила — право митця на внутрішню свободу. А тепер у країні змінився соціальний лад, а це означає, що за ринкових умов до керівництва Спілкою письменників мали б прийти не ті, що займають найвищі приступки в негласному «табелі про ранги», а менеджери, спроможні взяти на себе відповідальність за літературний процес. Адже рішенням Кабінету Міністрів майно, що оцінювалося у величезну суму, було передано НСПУ для того, щоб письменники за прибутки з нього видавали книжки та матеріально забезпечувалися. І не треба казати, що будинки творчості нерентабельні: на півдні прибутковий навіть сарай, куди пускають квартирантів, а про цінність кримської землі можна судити з хабарів, які дають за продаж її гектара. Скільки їх мала Спілка письменників хоча б у Планерському? А в Ялті? В Одесі, де будинок творчості було продано за ціною двокімнатної квартири?

Боротьбу з економічною ситуацією, яка з приходом Яворівського у Спілці загострилася, розпочав тодішній голова Київської організації Леонід Череватенко. Через це Яворівський оголосив його нелегітимним. Скинути його на перших зборах не вдалося, і нашому «демократу» довелося провести ще двоє, аж поки шляхом апробованих на виборчих перегонах технологій він таки досягнув свого. Це було так цинічно, що люди з гідністю витерпіти того вже не змогли. Але Череватенко втомився, його належало підмінити, вибір випав на мене, і я, будучи переконаною, що від хрестів відмовлятися не можна, погодилася. Йшлося про те, щоб я очолювала боротьбу місяців зо два, потім нам пообіцяли гроші на позачерговий з’їзд, де ми вибрали б нового голову — людину досить молоду, з адміністративним досвідом. Таким я особисто бачила члена НСПУ Василя Куйбіду, колишнього львівського мера, котрий під час подій на Майдані став польовим командиром. Ми з ним постійно підтримували контакт. Але грошей на з’їзд не дали...

Держава нормально функціонує тільки тоді, коли кожна її ланка займається своїм ділом. Покликання письменника — писати, а за ринкових умов доводиться ще й шукати способу донести свої твори до читача. Як же сталося, що НСПУ з її величезним матеріальним потенціалом здебільшого не має жодного стосунку до того, що нині працює на українську літературу? Чому письменникам доводиться простягати руку до спонсорів, видаючи свої книжки мізерними тиражами? Як сталося, що у НСПУ було згорнуто соціальну програму, а економічний потенціал пішов у «політичний свисток» в інтересах кар’єри відомого перекінчика з однієї партії до іншої Володимира Яворівського, якщо його не пущено по кишенях? Чому на «Український письменник» із його двома тисячами квадратних метрів площі, більшу частину якої здають в оренду, припадає така принизливо мала кількість виданих книжок? Подібних запитань можна ставити багато.

Чи я вiрила в успiх? Ні, я знала, що це неможливо, тому й зголосилася на ту роль, яку з ідейних міркувань мусила відіграти. Ми мали справді серйозні причини для виступу, однак нас кинули на передову як «штрафбат», і там забули, фактично віддавши на розтерзання Яворівському, який «геройствував», маючи у своєму розпорядженні трибуну Верховної Ради.

Відлуння боротьби з дисидентством

Хоч у нас були серйозні аргументи, але я не сподівалася на те, що нас зрозуміють. Бо, по–перше, у нас альтернативної думки не сприймають. Зневага до римського права, за яким на суді й злочинцеві дають слово,— наша національна біда. Кожен носить у кишені істину в кінцевій інстанції, а тому лишається одне — вчепитися своєму землякові в горло.

За радянських часів Спілка письменників, створена 1934 року, була привілейованою структурою, таким собі великим дитячим садком, де слухняних винагороджували, а неслухняних карали. І як можна було найефективніше засвідчити свою лояльність, щодо тодішньої «честі й совісті епохи» — КПРС? Та певне, що об’єднатися навколо цькування неслухняних! Цей колективний інстинкт буде прориватися незалежно від обставин. І хоч наші колеги, дружно прозрівши, кинули партійні квитки, все одно їх не полишило сподівання, що нові ідеологи їм заплатять і все буде як колись — важливо лише зберегти структуру. Не забувайте, що до 1986 року до Спілки письменників приймали через КДБ: «стукачем» був не кожен, але лояльність до «органів» засвідчити мусив. Представляючи у парламенті політичну опозицію, Яворівський зумів спрямувати спілчанські події у класичне річище боротьби з дисидентством. Мав досвід: преса багато писала про його співробітництво з КДБ. До суду позов подав від імені Володимира П’янова, котрий у свої «добре за вісімдесят» не розумів, що відбувається. А в інтерв’ю газетам заявляв, що це адміністрація Президента розпочала процес.

Незрозуміло, що тепер дає приналежність до НСПУ? Адже спонсорів усе одно доводиться самим шукати, а від колиш­ньої харизми, яка оточувала цю структуру, й тіні не лишилося.

Письменник — це політик?

Яворівський заявляв, що за нашим виступом 2004 року стояв Медведчук. У мене немає доказів ані «за», ані «проти» такої версії. Не мала честі бачити Медведчука, діло мала винятково з Олегом Рафальським, який тоді в адміністрації Президента курирував гуманітарну політику. Спиралися ми не на політичну силу, а на державну структуру, яку ні з якою політичною силою ототожнювати не слід. Проведу паралель: у місті міліцію може очолювати вкрай несимпатична особа, та коли на ваш будинок нападе злодій, до кого ви звернетеся? До міліції. Адміністрація Президента, яка трохи займалася нашими справами, була при Кучмі й залишилася при Ющенку та Януковичу— чи не так? Бо це державна структура. «Як сміє держава втручатися у справи творчої організації?» — слідом за Яворівським махали кулаками мої колеги. Не знаю, який закон це забороняє. Та знаю, що Закон про професійні й творчі спілки зобов’язує їхніх керівників не вступати до політичних партій, що не завадило Яворівському його проігнорувати. Пам’ятаю, як цей «демократ» декларував, що в Україні письменник є чимось більшим, аніж письменник. Він, бачте, ще й політик. І не маючи можливості творчо реалізуватися, мої колеги із захватом підхоплювали цю сентенцію, вивищуючись у власних очах. І, що ж тепер, коли дурман високих слів розвіявся? Маємо розбазарене, розкрадене спільне майно і вкрай принизливе становище української літератури.

Серед нас є націоналісти, комуністи, прибічники Януковича і прибічники Ющенка. І всі ми хочемо творити літературу — таку позицію я задекларувала в полеміці з Яворівським на «5–му каналі». Між іншим, ми планували створити на базі Спілки письменників акціонерне товариство, а контрольний пакет акцій передати в руки дер­жави. Бо майно потребує контролю, інакше воно приречене «кудись подітися», особливо за ситуації «дикого капіталізму» з неприхованим соціальним піратством.

Яворівський переписав статут НСПУ

Як на мене, досить ситуації з «Українським письменником», де було згорнуто всі плани, щодо видання книжкових серій, а 1200 квадратних метрів площі відчужено й здано в оренду за сміховинною ціною без будь–якої користі для літератури. Переслідуючи якісь свої інтереси, Яворівський почав знищувати кримську письменницьку організацію, до якої входили українці, росіяни й татари. Кримчани звернулися до громадськості з відозвою «Україна в небезпеці», на неї ми й відгукнулися. Та найголовніше, Яворівський переписав статут НСПУ, куди ввів два пункти — про те, що голова НСПУ має право відчужувати майно й скасовувати рішення будь–яких з’їздів та зборів. Зрозуміло, що такий статут у Міністерстві юстиції не зареєстрували, відтак із–під творчої організації було вирвано юридичну базу. Я вже не кажу про такі «дрібниці», як закладання в банк Ялтинського будинку творчості чи «дарування» якійсь фірмі півтора гектара ірпінської землі й ще багато, багато іншого. За димовою завісою політичної діяльності на кшталт писання листів до Кучми (а потім і до Ющенка), за демократичною лексикою ховається тоталітаризм, який за радянської влади й не снився. Елементарна людська гідність не дозволяла з таким миритися! Я можу повторити запитання: в той час, коли інші на порожньому місці відкривали видавництва й книжкові магазини, як сталося, що наш Олімп фактично зійшов з літературної арени?

Епізодів, що характеризували рівень моральності частини колег, було багато. Але найбільше мене дивують два. Зборам у Пущі–Озерній передували збори Київської письменницької організації, які, до речі, пройшли на диво злагоджено. Та стався і незрозумілий із точки зору здорового глузду випадок. Покійний, на жаль, Юрій Бедзик доповів про те, що він і Леонід Череватенко порушили питання про нарахування письменникам пенсії за тим самим коефіцієнтом, що й журналістам і науковцям. Це погано? І тут у залі дехто затупотів ногами, глушачи повідомлення Бедзика. Виявляється, Яворівський пообіцяв добитися ще більшого коефіцієнту, якщо до влади прийде Ющенко... Ну й що тепер? І друге. На засідання Апеляційного суду Яворівський привів 70 осіб — супроти нас трьох, бо мене супроводжували тільки Данило Кулиняк і Олекса Кононенко. І нікому, нікому з них не спало на думку, що навіть у кримінальному світі западло отакою зграєю нападати на одного. Але й це не все. Коли вердикт суду було винесено на нашу користь і оскаженіле товариство вискочило на вулицю, щоб сісти в автобуси, ми побачили Володимира П’янова: тримаючись за стінки, він пробирався до виходу. Не встигав, бідолаха, за молодшими, і його забули. Олекса Кононенко відвіз його додому на таксі.

Не сумніваюся, що дехто від щирого серця обурювався «розкольниками письменницької єдності». Та не завадило б поставити питання так: єдності — навколо чого? Навколо творення української літератури? Але ж цього не було, хоч так мало б бути. І навколо кого? Навколо людини, чий життєвий шлях ознаменований низкою скандалів?

...Пiсля зборів у Пущі–Озерній вiдбувся фуршет. Звичайно, і автобуси, і фуршет за тієї ситуації були помилкою, якщо не провокацією, але зосередитись на цьому — все одно, що, бідкаючись із приводу появи фурункула, ігнорувати ракову пухлину. Ми не прагнули знищити НСПУ, ми прагнули її привести у відповідність із соціальними реаліями, а це означало врятувати цю творчу структуру. У такому, як є, форматі вона майбутнього не має. Але інерція минулого виявилася нездоланною, і Яворівський цим скористався.

Я живу на вузенькій ірпінський вулиці, люди бачать мої статки. І коли Яворівський на всю Україну оголосив, що я одержала «і машинку, і хатинку», то зробили висновок: оббріхувач. Біда в тому, що вся наша політика побудована на оббріхуванні опонентів...

Скажіть, будь ласка, я заробила якісь звання чи премії? Маю чим похвалитися, як Дмитро Павличко, який узяв Героя України з рук Кучми? Та коли мені запропонували провести на свою честь творчий вечір, я відповіла: «У нас громадянська війна. Біла гвардія за такої ситуації нагород не брала. Волію наслідувати її приклад».

ДОСЬЄ «УМ»

Наталя Околітенко — автор чотирнадцяти книжок художньої прози, вісьмох — прози науково–худож­ньої. В її доробку, зокрема, посібник для вишів «Основи системної біології» — у співавторстві з академіком НАН Дмитром Гродзінським, видана в Росії книжка «Биология для увлеченных». Упродовж останніх років у Наталії Околітенко вийшли три вагомі наукові монографії у співавторстві з доктором технічних наук Миколою Колбуном; за оригінальну концепцію походження ракової пухлини їй присуджено ступінь доктора біологічних наук Російської Федерації.