Шевченко двадцять першого століття

Глибока символіка мультимедіа і валуна

Через 11 днів у Каневі прийматимуть відреконструйований Музей Тараса Шевченка: Президент наказав завершити роботи до Дня Незалежності, тож понад 200 будівельників працюють авральними темпами. Як уже писала «УМ», музей реставрують під керівництвом архітектора, члена гуманітарної ради при Президенті Лариси Скорик, згідно з новою концепцією і тематичною структурою експозиції Державного музею Т. Г. Шевченка, Шевченківського національного заповідника, затвердженою Мінкультом 2 лип­ня. В розпорядженні «УМ» є примірник концепції, і з неї видно, що дім Шевченка на Чернечій горі має постати техногенним монстром ХХІ століття: мінімум автентичних предметів, максимум мультимедійних засобів — плазмові або LSD–панелі, відео­проекції на натяжні екрани, панелі направленого звуку, світлодіодна арматура, інформаційні портали. На підлозі — сірий граніт, над головою — натяжні стелі, сірі стіни, тамбур від вступного залу відділятиме оксамитова завіса. Композиційним вузлом вступної зали має бути валун зі стесаною верхівкою, покритий червоною китайкою — тією самою, що покривала тіло Шевченка під час перепоховання. «Поєднання китайки і каменю символізує глибинне злиття Шевченкового образу з рідною землею, природним рельєфом і культурним ландшафтом», — читаємо в концепції.

Противники цієї концепції із середовища музейників, шевченкознавців, пам’яткоохоронців кажуть, що в новій версії шевченкового музею вихолощується сама суть Шевченка. «За лукавим намаганням представити безлику «планетарність» Шевченка оцифрованого — у численних фото– та інших копіях, відео–, аудіо– та лазерних інсталяціях; проект Кричевського та Костирка, замість втілення в життя у новітній українській державі, подати у «великій скляній вітрині», а мальовничу Україну — лише як «модерний національний проект», ми вбачаємо небезпечні підміни цінностей: черговий вияв духовної порожнечі, втрату живого відчуття найважливіших засад етноментальності та духовної культури, втрату того саме Духу Шевченка як символу вільної, демократичної, духовної України, який живить покоління наших попередників і нас, «мертвих, і живих, і ненарожденних..., — пише у відкритому листі до Президента України директор Музею імені Івана Гончара Петро Гончар (під листом уже поставили підписи співачка Ніна Матвієнко, письменниця Наталка Поклад, письменник Микола Кагарлицький та інші). — ... В одному з недавніх інтерв’ю Лариса Скорик заявила: «Духовне плебейство не лікується!». І з цим не можна не погодитись. Однак тоді ж вона заперечила саме поняття «українського архітектурного модерну», заявивши, що нібито Кричевський і сам не відав, що створював! Біблійна історія — найкращий виклад історії про тих, хто не відає, що творить. І це стосується зовсім не Кричевського з його побратимами — професіоналами і патріотами, які створювали високе українське мистецтво і стверджували українську державність. Це стосується його недолугих і неосвічених модернізаторів і ревізіоністів, поспішно і всупереч законодавству підтриманих чиновництвом.

Тому ми підносимо свої голоси протесту супроти тих антимистецьких, антинаукових, антиукраїнських змін у концепції Національного Шевченківського заповідника, які цими днями гарячково втілює ТАМ «Л. Скорик і К°»

Саме тому хочемо нагадати, що Шевченко мріяв повернутися в Україну, на Канівські гори, ЖИТИ, а не вмирати. Він мріяв розпочати в Україні нове життя, поставивши «хату і кімнату». Могила ж Шевченка є святинею сама по собі, куди, однак, приходять покоління, щоб поговорити з ЖИВИМ Шевченком! Не було в українській хаті імітованого «рухливого неба», не було холодного каменю, і не ці «технозасоби» уособлюють Шевченка, а Образ Поета на божнику, серед вічно сущих на небесній тверді Святих і Героїв народу українського, оригінальні наснажені твори його Слова, Думки, Пензля! Саме такий Шевченко надихав на свідоме творче життя і Івана Гончара, і тисячі простих людей по всій Україні».

А концепція — помаранчева...

Під час читання проекту виникло враження, що мені знайома ця естетика модернізації, прагнення сучасними засобами подати класику. Чомусь на думку спливла риторика й ідеологія попереднього міністра культури Василя Вовкуна. І справді, розробником концепції музею є Микола Скиба — людина, близька до екс–міністра культури, раніше він був керівником департаменту розвитку комплексу Мистецького Арсеналу, начальником відділу аналізу та прогнозування музейної справи Мінкульту і туризму України, зараз — заступник гендиректора Національного художнього музею України. Екс–заступник міністра культури, голова ІКОМОС Микола Яковина, який значиться науковим консультантом проекту, розповів «УМ», що свого часу на колегію Мінкульту подавалося три проекти, міністр Василь Вовкун узяв за основу вербальну концепцію Миколи Скиби і створив робочу групу з 10 людей. «Ця група, яку я очолював, рік працювала без копійки грошей. Ми звернулися до Лариси Скорик, яка нас консультувала в архітектурній частині. Ми знаємо, що в радянські часи Тарас Шевченко подавався неадекватно, так, як було вигідно тодішній ідеології. І коли ми йдемо до нової дати, маючи масив нової інформації, є потреба переосмислити постать Шевченка з точки зору ХХІ століття. І музейне будівництво не застигло на рівні 1937 року, тим паче що музей перебудовували і ця пам’ятка не є автентичною. Цей музей унікальний, він не може бути копією музею в Києві, бо, крім усього, має прикладну прив’язку до могили. Мені не подобається метушня навколо музею Шевченка і заяви у стилі «не читав, але засуджую». Я б попросив не влаштовувати ритуальні танці на святому місці».

Шевченко — не Далі

«Шевченка справді нелегко подати,— каже Ігор Ліховий, — я б, наприклад, оголосив міжнародний конкурс проектів, провів би обговорення, фахові дискусії, як представити сучасне бачення Шевченка, але сучасне — не означає надрукувати його портрети на клейонці і розвісити по периметру. Музей Сальвадора Далі у Барселоні справді химерний, але і Далі, і Пікассо були інші, а Шевченко саме такий — iз народним корінням, як ти не крути. І безглуздо ліпити з нього інший образ». Крім того, Ігоря Ліхового турбує, що на Чернечій горі ведуть гідромеліоративні роботи — будують два лотки–бистротоки, по яких вода має збігати з гори, але розкопують гору без архітектурного нагляду. «А Чернеча гора не проста, колись тут був козацький монастир і на горі поховані три гетьмани — Самійло Кішка, Яків Шах та Іван Підкова, місце намолене, і недарма Шевченко заповідав поховати його саме тут», — каже Ігор Дмитрович. Ще одна помилка, на думку Ліхового, замощення території гранітом: та це ж не плац і не Красна площа, це гора, і треба було подумати над ландшафтною архітектурою, а не трамбувати землю.

Заклик Петра Гончара й частини української інтелігенції до Президента «негайно зупинити руйнацію Музею Тараса Шевченка на Тарасовій горі, ...провести громадське обговорення і відновити будівельні й опоряджувальні роботи на території заповідника за проектом В. Кричевського та П. Костирка» наразі виглядає криком волаючого в пустелі. Бо справи в країні робляться за принципом: собаки гавкають, а караван іде. Ніхто нічого ні з ким не збирається обговорювати — ні продовження терміну перебування російського флоту в Криму, ні концепцію Шевченківського заповідника. Вони, господарі і практики, діють, а розумники нехай собі мудрують на кухнях. Тому подобається це комусь чи ні, але тепер Музей Шевченка в Каневі буде сучасним, сірим і мультимедійним. Як там зараз кажуть? «Слава Україні!» І відповідь: «Бєз базара!».