...Про неї він чув ще в студентські роки від професорки Людмили Міляєвої на лекціях з історії давнього українського мистецтва, хоч ніхто її і не бачив. Навіть віру втратили, що вона взагалі ще існує. Він і мріяти не міг, що колись доля подарує їм зустріч віч-на-віч, що його руки будуть рятувати її від варварства і невігластва й вдихатимуть нове життя, сантиметр за сантиметром знімаючи нашарування віків і фарб. Про такий подарунок він і мріяти не міг. Але це сталося. Спочатку вони «зустрічалися» таємно після роботи та у вихідні дні. Це тривало майже чотири роки. І тільки у 2000-му році він та люди, які довірили йому її таємницю, вирішили сказати світові про її існування. Світ ахнув!
Ще б пак! Найстарішу ікону не лише України, а й Європи чотири роки переховували у реставраційній майстерні Волинського обласного краєзнавчого музею, і ніхто не проговорився, бо знали про це лише декілька людей, які усвідомлювали всю небезпеку оприлюднення цієї інформації. Адже за чудотворною іконою Холмської Богоматері полювали безрезультатно мистецтвознавці та поціновувачі старовини багатьох країн. Відтоді, як у роки війни вона зникла у Холмі, по слідах найстарішої пам'ятки сакрального мистецтва постійно йшли різні шукачі, й Україна могла втратити її назавжди.
Холмська чудотворна Ікона Божої Матері є однією з найвідоміших і найшанованіших у християнському світі. За переказами, ікона була написана святим Євангелістом Лукою. За одними джерелами, до Києва її привіз разом з іншими іконами князь Володимир, за іншими — ікона була у шлюбному посагу царівни Анни, нареченої князя, а вже він поставив образ у побудованому ним у 1001 році Богородичному соборі в Холмі.
Насправді, за літописними джерелами, близько 1223 року м.Холм відбудував князь Данило Галицький. Збудував він і величезний храм на високому пагорбі й прикрасив його іконами, серед яких був образ Богородиці. Іконі вже тоді приписували особливу благодать і чудотворну силу. Заступництвом Пресвятої Богородиці Холм був врятований від нашестя орд Батия в 1240 році.
У 1940 р. в окупованій німцями Польщі була відновлена Холмська православна єпархія, на чолі якої став архієпископ Іларіон (Іван Огієнко). Його стараннями ікона була віднайдена у Києві й 21 вересня 1943 р., на день Воздвиження Чесного Хреста, була урочисто внесена до кафедрального собору Холма.
У 1944 р., коли воєнні дії йшли поблизу Холма, архієпископ Іларіон змушений був емігрувати. Ікона Холмської Божої Матері разом із церковним майном знаходилася в ешелоні, який потрапив під бомбардування біля Кракова. Люди, що були свідками трагедії, врятували Ікону Пречистої та інші ікони. Святиню перенесли до Любліна і сповістили до Холма про її місцезнаходження.
Стараннями холмського священика митрофорного протоієрея Гаврила Коробчука ікона була привезена до Холма і з того часу її переховували в родині Коробчуків. У 1945 р., під час примусового переселення українців з території Холмщини, родина виїхала до Луцька, взявши з собою ікону. В Луцьку її переховували до 1968 р., доки був живий о.Гаврило. Після його смерті дочка Люба перевезла ікону до себе, на Івано-Франківщину. У 1979 р. ікону було «поновлено», був зроблений грубий запис по старому пошкодженому живопису. Такою вона була на Івано-Франківщині до 1996 р.
У 1996 р. молодша дочка Г.Коробчука Надія Гаврилівна Горлицька перевезла ікону до Луцька. Усвідомлюючи цінність ікони, Надія Гаврилівна вирішила передати її на реставрацію, за умови дотримання суворої таємниці.
Спочатку ікону хотіли передати у храм, але вдалося переконати, що невідреставровану святиню можуть знищити звичайнісінькі протяги та перепади температур у храмі, не кажучи вже про те, що ніхто не міг гарантувати їй безпеку і захист від викрадення. У Свято-Троїцькому кафедральному соборі безслідно зникло вже кілька цінних ікон, сліди яких так і не вдалося відшукати. Наражати пам'ятку мистецтва ХІ—ХІІ ст. на таку небезпеку було неприпустимо. Отож ікону передали на збереження в Музей волинської ікони, де вона впродовж чотирьох років і знаходилася, де над нею трудився весь свій вільний час завідувач реставраційною майстернею Волинського краєзнавчого музею Анатолій Квасюк, який повернув святиню до другого життя. Тепер він працював з нею, не криючись. Власне, реставрація ще повністю не завершена, хоча основний шмат роботи вже зроблено. Була в Анатолія Івановича мрія — завершити реставраційні роботи Холмської Богородиці до свого 50-річчя, яке майстер святкував 27 квітня. Але не встиг з причин об'єктивних. Для проведення детального дослідження ікони потрібні були найсучасніша фототехніка та комп'ютер, яких музей придбати, звісно, не міг.
— Дякувати, що є ще такі люди, які розуміють й опікуються мистецтвом. Музей має таких меценатів в особі народних депутатів Юрія Костенка та Бориса Загреви. Українська народна партія рік тому взяла патронат над реставрацією ікони, і ми отримали всю необхідну апаратуру. Комп'ютер, цифровий фотоапарат — це фантастика. Нічого, що не встиг до свого 50-річчя завершити роботи. Реставрація не терпить поспіху. Не можна щось підганяти до якихось дат і подій. Треба робити стільки, скільки треба. А якою за обсягом була робота над Холмською Богородицею, можете тільки уявити, якщо за десять годин роботи мені вдавалося знімати верхній шар запису по півсантиметра квадратного.
— Анатолію, чи могли колись подумати, що доля подарує вам можливість працювати з такою унікальною пам'яткою мистецтва?
— Та що ви! Навчаючись у Київському художньому інституті, я, звичайно, чув і знав, що була така ікона, але вона безслідно зникла в роки війни. Ото і все. Але що через майже тридцять років буду торкатися її, досліджувати і повертати до первозданного вигляду — то щось із галузі неймовірного.
— Не кожному художнику-реставратору випадає така робота. Вам, подолянину, навіть не волинянину, пощастило. Пощастило зробити і ось таку сучасну реставраційну майстерню, працювати з унікальними творами старовини. Про що ще мріяти?
— Знаєте, коли я приїхав на Волинь більш як 10 років тому, в майстерні як такій були лише настільна лампа та іржава плитка. І починати треба було з того, що ходити по фірмах і організаціях, просити оплатити рахунки то за те, то за інше. Так потроху постягував найнеобхідніше обладнання. Працював до переїзду на Волинь у Києві за фахом реставратора, отже, знав, що, де і почім. А потім відкрився Музей ікони, і такий пласт цікавої роботи треба було піднімати. Фактично майже весь робочий арсенал мій виготовлений власноруч. Міні-скальпелі, щіточки, решта всіляких суто професійних пристосувань — це ж ніде не виготовляється, все треба самому зробити, пристосувати.
— Реставрація — то наука чи мистецтво?
— Це сплав усього: мистецтвознавства, науки, малярства. Я навчався на факультеті реставрації, де на курсі було всього по 5 чоловік. Ще такий факультет був у Ленінграді. Це на весь Радянський Союз. Так-от у нас на день було по п'ять пар лекцій, починаючи від історії мистецтва і всього, що створило людство, і закінчуючи спецхімією. Не рахуючи того, що ми мусили копіювати полотна великих майстрів у музеях. Ікони, власне, я почав писати з п'ятнадцяти років. Із репродукцій у книгах списував. Тато мій малював добре, хоч і ніде не вчився цьому, самотужки опановував усе. Вступив у Московський народний університет імені Крупської, вже коли було троє дітей, і закінчив його заочно. Йому надсилали книги, і з них я черпав для себе інформацію та основи живопису. Тато помітив, що я малюю непогано. Якось зробив я із березового поліна ...лижі. У мене не було лиж, і я зробив міні-лижі, а вони потрапили на якусь виставку. Мене за це послали на піонерський зліт. Тато дав рубля з собою, а я купив на нього морозива і з ангіною потрапив до лікарні. Коли мама з татом приїхали забирати мене з лікарні, їм у газеті потрапило на очі оголошення, що республіканська художня школа оголошує набір учнів. Це був травень, а іспити — у червні... За два тижні ми з батьком усе підготували, я намалював, що потрібно було, і поїхали до Києва. Як побачили, хто туди приїхав на «Волгах», з орденськими планками на піджаках — татів запал зник. Та відступати було соромно. Але мене прийняли у школу. І з 12 років я сам уже їздив до Києва зі Славути і назад, добирався автобусами з села. Це б зараз відпустити дитину саму в таку дорогу! А тоді було простіше і часи спокійніші. Але після художньої школи з першої спроби в інститут потрапити не вдалося. Повчився у Кримському училищі, відслужив у армії, сам підготувався до вступу і вже став студентом. Навчатися було надзвичайно цікаво. Київ — фантастичне місто для митця.
— Але чому не живопис, а саме реставрація? Був же якийсь поштовх, напевне...
— Ще в художній школі бабуся мого товариша по гуртожитській кімнаті показувала нам Київ: вона знала про нього все. Про кожен будинок, вулицю. Вона обводила нас по всіх музеях і одного разу повела у приватний музей відомого колекціонера Івана Макаровича Гончара. Це було щось неймовірне. Там було все. Іван Макарович розповідав і попросив нас, майбутніх художників, не проходити байдуже повз будь-яку рiч, що несе в собі відбиток часів. Чи то рушник, чи ікона, чи писанка. До речі, всі художники щось колекціонують, але не для азарту, як інші. І я став колекціонувати. Он самовар на шафі стоїть — я знайшов його у бур'янах, відчистив. Iз тих часів, напевне, і зацікавився старовиною та реставрацією. До речі, моя дипломна робота зараз у Києво-Печерській лаврі — я реставрував частинку ікони, сюжет якої взято з «Киево-Печерского патерика, или Сказания о житии и подвигах святых угодников», сценку про винагороду художників. По закінченні інституту запрошували до Москви у головний інститут реставрації, але відмовився, бо не давали квартири. І не шкодую. До речі, художники, з якими я вчився, стали відомими майстрами, є і лауреати Шевченківської премії.
— А хтось із вашої сім'ї ще пішов у художники? Не досліджували, хто у родину цей дар привніс?
— Кажуть, прадід був іконописцем. Нас у тата з мамою п'ятеро, але ніхто, крім мене, у художники не пішов, хоча всі непогано малювали.
— Тобто ви єдиний втілили татову мрію. Окрім творів живопису та сакрального мистецтва, реставруєте ще щось?
— Практично все: золоті й срібні вироби, меблі, порцеляну, зброю тощо. Але після золота і срібла найскладніше реставрувати живопис. Мені настільки це подобається, що якби не треба було спати та їсти, то я б з майстерні не виходив. А коли те, що робиш, подобається, то і результати якісь є. До 120-річчя Лесі Українки для музею-садиби в Колодяжному зробив копію срібної ручки Лесі, якою вона написала майже половину своїх творів і яка зберiгається у Києві.
Тоді, до ювілею, ручка експонувалася у нас, на Волині, і музей попросив виготовити її копію. Оригінал від копії фактично відрізнити не змогли. А взагалі у запасниках Музею волинської ікони роботи ще не на одне десятиліття. Аби здоров'я було. Виставлено лише сто ікон, шістсот ще потребують реставрації. А всього 1500 експонатів. Он у роботі зараз ікона, яку церква викинула вже на смітник, хоча не повинна так чинити. Старі ікони або спалювали, або пускали їх по річці за водою. Але добре, що цю не спалили: XVII ст., зверху пізніший запис, із позолоченого срібла оклад.
...У цій майстерні — надзвичайна аура. Тут відчуваєш пульсацію віків. У дерев'яній рамці-ложе лежить величезна ікона Богородиці: час і люди познущалися над нею добряче, бо фарба місцями злущена аж до дошки. Але її ще можна порятувати й довести до виставкового вигляду, хоч, на перший погляд, вона майже безнадійна. Та коли є такі руки, як у Анатолія Квасюка і його колег-реставраторів (до речі, і дружина Анатолія мистецтвознавець Олена Романюк теж займається реставрацією), то минуле оживатиме й промовлятиме до нас новими й новими витворами людських рук, розуму, таланту.
