Київ не почув «КРИКу»

      Відгуки столичної преси на вистави дніпропетровського театру одного актора «КРИК» до цього часу були більш  ніж схвальними. Журналісти досить пристойних видань із захопленням розповідали, як людина-театр, народний артист України, лауреат Міжнародної премії ім. Леся Курбаса Михайло Мельник убиває наповал своєю блискучою грою повну по вінця залу. Режисер, актор, сценограф, музикант, оператор і технік в одній особі, Мельник мав кілька ефірів на телебаченні, останній — на «плюсах». Подейкують, у Дніпрі сорокасемирічний Михайло Васильович став ідолом для молоді. Він за сезон робить тільки одну прем'єру, наприклад«Парфумера» Патріка Зюскінда чи «Кроткую» за Достоєвським. Квитки на вистави «КРИКу» розкуповують майже стовідсотково. І ось Набоковське товариство та мистецька агенція «Бамбук» організували традиційний захід — дні письменника Володимира Набокова. «КРИК» запросили до Києва з гастроллю.  Бо вистава-пенсіонерка «Лоліта» вже дванадцять років має успіх у Дніпропетровську. Коли Мельник привіз «Лоліту» в Київ, наполіг, аби вона йшла в Метрополітен-холі чотири дні, з 24-го квітня по 27-ме: «Щоб усі бажаючі могли подивитися», — казав він. І ніхто не очікував, що вже на прес-конференцію, присвячену «КРИКовому» виступу, прийде тільки один (!) журналіст. Але ще гірший подаруночок піднесла київська публіка Мельнику наступного дня. За півгодини до початку «Лоліти» на ганку Метрополітен-холу не було жодного (!) глядача. Знервовані організатори з надією визирали на вулицю Прорізну. Вони вже розуміли, що зала на двісті чоловік принаймні цього разу буде порожньою. І квитки по двадцять-тридцять гривень так і залишаться нерозпроданими. Та, може, прийдуть спеціально запрошені гості? Аж ось з'явилася весела процесія у складі кількох московських та петербурзьких критиків, журналістів і молодих людей довколабогемного вигляду. На чолі був письменник Юрко Покальчук. Він із великим задоволенням демонстрував усім свій новий червоний піджак. Коли всі зайшли до зали, набралося чоловік із двадцять. Звісно, ні про який розподіл місць не йшлося. Кожен плюхнувся там, де зручно, позаяк вільних місць було хоч вiдбавляй. А ще через півгодини зовсім розгублені «бамбуківці» повідомили: виставу відмінено. «Ну шо ж ви так несерйозно...» — прогув Покальчук і погупав до виходу.

      Наступного дня Пока вже не прийшов. Не було й російських гостей.  Але студентську молодь актор і режисер «КРИКу» пожалів. Заграла дискотечна музика, застрибали різнокольорові вогники, вистава почалася. Хтозна, в чому причина, але вже до п'ятого ряду долітала тільки половина зі сказаного на сцені. Крім того, уважному слухачеві легко було помітити у вимові головного героя «тиха» замість «тихо», «хатілось» замість «хотілось» і таке інше. Як швидко змінювались у виставі музика і світло, так само змінювався і сюжет. Мельник не інтерпретував «Лоліту», він її коротко переказав. А позаяк деякі важливі моменти переказати так, щоб глядач не заснув, виявилось нелегко, режисер їх просто викинув. Тому для того, хто не прочитав «Лоліту» Набокова, не було зрозуміло, померла дружина Гумберта Гумберта чи ні, від чого вона загинула, коли. Не було зрозуміло, як Ло вийшла заміж, як вона втекла від батька. Все це замінилося великою кількістю різноманітних рухів, катанням головного героя по сцені, яскравими повітряними кульками, мильними бульбашками, люстерками, гойдалкою, яка постійно крутилась і відволікала увагу, свічками та маленькими  скляними чарочками. Насамкінець Михайло Васильович виконав танець у чорній  білизні і прозорому  чорному пеньюарі — не Хоакін Кортес, та все ж. Після закінчення спектаклю Мельник вийшов до публіки в костюмі з метеликом і, традиційно, босяка.

      Організатори гастролей не могли зрозуміти, чому «КРИК», знаний у столиці, кияни проігнорували.  «Може, ми дали слабеньку рекламу, — сказав один із них. — Але подію анонсувало кілька інформаційних агенцій. А може, кияни настільки вже розбещені приїжджими гастролерами, що на дніпропетровський театр дивляться зверхньо».

      Я вас люблю, але в Київ більше не приїду — приблизно так звернувся до напівпорожньої зали Михайло Мельник. Йому було прикро. А ми мовчки залишали свої місця...