Розкопки на місці масових поховань жертв комуністичних репресій в урочищі Дем’янів Лаз під Івано–Франківськом, вересень–жовтень 1989 року. (з приватного архіву Зиновія Думи.)
«Не всі страхітливі історичні події, згідно з християнським розумінням історії, є покаранням за гріхи, — пояснює «УМ» відомий релігієзнавець Юрій Чорноморець. — Вони також є випробуваннями, які посилає Господь. Утім не слід забувати, що більшість трагедій і страждань народів не були ні покараннями за гріхи, ні випробуваннями, а результатом злочинів конкретних людей і угруповань — Леніна, Сталіна, комуністичної партії, НКВД. Ідеологія і дії більшовицького режиму були бунтом проти Бога, проти людської природи, проти закону людського і Божого». До речі, львівський митрополит УПЦ МП Онуфрій свого часу вже намагався переконувати громадськість, що у голоді «винний сам український народ». Але ж народ у цілому не відрікався від Бога і церкви, то й постраждав невинно. І найбільші страждання випали на долю саме тих людей, які вірили, протистояли, захищали християнські цінності.
До речі, намагання виправдати свої злочини «небесною карою» властиве не лише більшовикам. У час ІІ Світової війни в Німеччині поговорювали, що Голокост — це прокляття, на яке євреї «заслужили за смерть Христа». «Перекладати відповідальність зі злочинців на народ, який постраждав від злочинної влади, — це неправильно, — каже пан Чорноморець. — Бо сьогодні ми скажемо, що «народ сам винен», а завтра почнемо разом із владикою Павлом (настоятелем Києво–Печерської лаври. — Авт.) твердити, що «при комуністичній владі було добре, всі, хто хотів ходити в церкву, — ходили, нікого не утискали». До речі, переконувати світ, що «в СРСР християн не переслідують», було завданням нинішнього патріарха Кирила у 1970–ті, коли він представляв Московський патріархат у Всесвітній раді церков. На той час комуністична влада вже пограбувала, поруйнувала чи перетворила на склади й корівники більшість церков, і всіх «нелояльних» до більшовизму священиків розстріляла, ув’язнила чи депортувала. Переслідувана Українська греко–католицька церква перебувала в підпіллі, чимало баптистів і єговістів «каралися» в концтаборах. Мабуть, теж «за гріхи», як сказав би нині Кирил. Від такого віє вченням про карму, а не християнством.
Богослови зазначають: спосіб життя і вчинки, які полегшили більшовицький переворот, були притаманні не так народові, як верхівці Російської церкви і держави. Але ж якраз царя Миколу ІІ (прозваного серед народів Кривавим), що дав наказ стріляти в мирних демонстрантів взимку 1905–го, дружина якого була настільки далекою від християнства, що замість хрестика носила свастику, Російська православна церква визнає святим! РПЦ не визнає своїх хиб — службу імперії, «благословення» завойовницьких походів, політичні «анафеми».
«За кражу, за войну, за кров, щоб братню кров пролити, просять, а потім в дар Тобі приносять з пожару вкрадений покров...» — писав Тарас Шевченко, за що й був «покараний». РПЦ і нині покровительствує війні на Кавказі, торгує алкоголем і тютюном і домагається від влади сусідньої держави змінити в столиці назву вулиці Мазепи, якого РПЦ «анафемувала» за самостійницьку політику.
На переконання християнських богословів, представлення страждання як прокляття за гріх — це погляд язичника. «Бог ніколи не відплачує злом — лише виправляє зло», — писав преподобний Ісаак Сирієць. Для християн немає прямого зв’язку між благополуччям, здоров’ям, багатством, кар’єрним успіхом та сповідуванням віри. Адже Бог не дресирує людей «батогом і пряником», як тварин у цирку. Він дає свободу волі, щоб люди шанували його з любові, а не за винагороду. А ще, нагадують богослови, Бог не в силі, а в правді. Тому є в християнстві поняття мучеництва — коли людина свідомо йде на страждання і навіть смерть, аби не зрадити і захистити життя іншого. Мученики могли б відмовитися від своїх переконань або взагалі мовчати про них, але вони говорили і діяли. Таким був отець Омелян Ковч, який загинув у нацистському концтаборі Майданек, бо, незважаючи на заборону, рятував євреїв. Такими були сотні священиків УАПЦ та УГКЦ, які, пройшовши катівні НКВД, таки не погодилися на співпрацю з режимом. Зокрема, майбутній патріарх УПЦ Київського патріархату Володимир (Романюк) та патріарх Української греко–католицької церкви Йосиф Сліпий.
«У Святому письмі сказано: де збільшився переступ — там зарясніла благодать, — каже протоієрей Іван Рибарук, парох села Криворівні на Івано–Франківщині. — Це є відповіддю на питання багатьох людей: «Чому Господь допускає так багато безчинства?». Божа мудрість дуже відмінна від людської. Нам не відомі Божі плани. Через вчинене зло людина може розбудити душу іншої людини. І свого часу треба було монголів наслати на Київ, щоб печерські монахи розійшлися по всій Україні й заснували сотні монастирів».
Кирил не розділяє Україну і Росію і говорить про міфічний «народ» (Росії, України, Білорусі ще й Молдови). «Патріарх Кирил не відійшов від давно відомої схеми: говорити про трагедії ХХ століття як про «відпадіння цілого народу від Бога». Це ідеї, якими російська еміграція пояснювала собі, чому сталися революція і розпад імперії», — пояснює «УМ» відомий релігієзнавець Віктор Єленський. Додамо, що російські націоналісти досі полюбляють байку про «жидо–масонський переворот 1917–го», який, мовляв, розвалив Російську імперію. Українці бачать причиною трагедій ХХ століття інше. Річ у тім, що Києву 1917–й приніс, навпаки, відродження церкви. Інтелектуали, митці, воїнство навертаються до Бога. Композитори, художники стають священиками Української автокефальної православної церкви, от як Кирило Стеценко. До того ж в Україні православних парафій було в десятки разів більше, ніж на величезних теренах Росії.
«В Україні гонінь на Церкву не було, поки існувала Українська держава. Гоніння прийшли з Росії разом із більшовицькою владою і червоною армією, — каже настоятель Покровської церкви, що на Подолі, протоієрей Володимир Черпак. — Російська церква спершу вітала червоноармійців. Митрополит Веніамін Федченков, знаючи, що в Росії тривають розстріли священиків і пограбування церков, писав у спогадах про січень 1918, що «нарешті, побачив браво крокуючих по Києву червоноармійців... буде покінчено з тим бедламом...». Служителям РПЦ були «ідеологічно ближчими» убивці в будьонівках, аніж мирні державотворці з тризубами. До речі, Федченков очолював у Російському війську Врангеля воєнне духівництво, у 1920–му його арештував ЧК та швидко випустив, потім він емігрував, у 1927–му дав підписку про «політичну лояльність радянському урядові» (без такої закордонне духовенство виставляли з Московського патріархату). Був екзархом Російської церкви в США, а з 1943–го спокійно служив у СРСР.
Утім українські богослови і священики де в чому погоджуються з московським патріархом. Це був попуск Божий, що народ не підтримав змагання кращої своєї частини за незалежність. Тому й Голодомор був», — каже протоієрей Володимир Черпак. «Думаю, слід було покарати народ за те, що він довгі 70 років терпів той нелюдський режим», — каже Юрій Чорноморець. Проте московський патріарх, вірогідно, не це мав на увазі.
ХХ століття стало випробуванням і для українців, і для антинаціональних та антирелігійних сил, що протиставили себе людству. Вони стали «бичем Божим» для різних народів, хоча це важко для психіки: довкола ввижалися самі «вороги». Утім місія почесна — творити «нове людство». На думку і Карла Маркса та його послідовників–комуністів, і Гітлера, процес розвитку вищої раси (чи вищого класу) стає можливим, коли викорінити нижчих. Теорія про «виживання сильнішого» твердила: «нижчі» мають бути винищені. Українські культура й мова «селянські» і «буржуазні» — отже, пролетарська російська має їх пересилити. Чекістів, як і есесівців, надихала ілюзія, що вони люди вибрані, виконавці великої справи. Такі собі «санітари лісу», що чистять шлях для світлого майбутнього.
Може, й сам Кирил, за непоборною звичкою, бачить себе «божим бичем», «санітаром лісу», що вказує на «зловорожих неканонічних відступників», які досі не отямилися і все ще не хочуть бути в «православном русском мірє». «Кто там шагаєт правой?» Бесіда про «кару» триватиме?
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
