Іван Путров: Мрію виконати партію Лукаша у балеті «Лісова пісня»

«Мені пощастило народитися в балетній сім’ї»

— Іване, ви пам’ятаєте, коли відбувся ваш сценічний дебют?

— Це сталося 20 років тому, коли я виконав партію маленького Лукаша у балеті Михайла Скорульського «Лісова пісня» — з цього й розпочався мій творчий шлях. Мені пощастило, я народився у балетній сім’ї — мій батько Олександр Путров був артистом кордебалету, а мама Наталія Березіна — солісткою. Мама свого часу й відвела мене до Київського хореографічного училища.

— І ви з дитинства мріяли про професію артиста балету?

— Відверто кажучи, ні. Десь у дев’ять років я мріяв про заняття у секції карате, а моя мама переконала, що якщо почну навчатися у хореографічному училищі, в мене буде така розтяжка і гнучкість, що з легкістю оволодію секретами цієї боротьби. Ось так я погодився прийти до училища, де мене у десятирічному віці прийняли на навчання.

— Вам подобалося там навчатися?

— У мене були талановиті педагоги, і це я збагнув уже у зрілому віці, — Іветта Федорівна Головчук та Вадим Кирилович Авраменко, які зробили все, щоб я полюбив балетне мистецтво. Завдяки їм оволодів основами класичного танцю, а згодом уже не мріяв про іншу професію. Мені подобалося навчатися в хореографічному училищі, а труднощі мене не зупиняли.

— Перемоги на балетних конкурсах остаточно переконали вас, що ви на правильному шляху?

— Так. У 1996 році я здобув I премію на Міжнародному конкурсі артистів балету в Лозанні (Швейцарія) і I премію в молодшій групі на II Міжнародному конкурсі імені Сержа Лифаря в Києві, до якого мені допоміг підготуватися педагог–репетитор Національної опери України Микола Прядченко. Він чудовий педагог, інтелігентна людина, і я намагався запам’ятати всі його поради і чітко їх дотримувався. Можливо, тому й переміг. Ці конкурси мене надихнули і змусили повірити у власні сили, дали можливість кардинально змінити своє життя.

Після завершення конкурсу в Лозанні представник Королівської балетної школи в Лондоні запропонував мені продовжити навчання у Великобританії. Я подумав і погодився, адже тоді ще вчився на II курсі Київського хореографічного училища. Так із 5 січня 1997 року почалося навчання в столиці Англії.

— Мовна проблема була?

— Так, усі підручники були лише англійською мовою, тож спочатку відчував певні труднощі. Але одразу, як і всі, хто приїхав до балетної школи з–за кордону, я почав навчатися на спеціальних курсах і через рік досить упевнено розмовляв англійською. Зараз, коли приїж­джаю на гастролі до США, мене сприймають як англійця, а у Великобританії місцеві мешканці все ж відчувають на слух, що я іноземець, але не можуть визначити, звідки приїхав.

Той самий П’єро…

— Як довго тривало навчання в Королівській балетній школі?

— Півтора року. Мені там теж пощастило на педагога — це був відомий артист і балетмейстер із Петербурга Герман Замуель. Він допоміг мені остаточно сформуватися як артистові балету. Після закінчення Королівської балетної школи надійшла пропозиція підписати контракт у театрі «Ковент–Гарден». Так із 1998 року я почав працювати у балетній трупі цього всесвітньо відомого театру. У 1999 році я став першим солістом, а після успішного дебюту в партії Базіля в балеті «Дон Кіхот» уже в 2001 році отримав статус «принципал» — це найвища категорія солістів балету в «Ковент–Гардені».

— У чому відмінність цього театру від наших оперних театрів?

— Упродовж сезону там відбувається 17—20 прем’єр (5 із них — у стилі модерн), кожну з яких виконують два–три тижні поспіль. Кожний балет ставлять щосезону в різних версіях. У цьому театрі чітко і злагоджено працюють усі служби, хоча ціни на квитки набагато перевищують наші.

— Як виглядає ваш звичайний робочий день?

— Розпочинається з уроку, а потім кілька репетицій на день, ввечері — вистава. Якщо вистави немає — відпочиваю. У театрі зі мною працюють два педагоги — Олександр Агаджанов і Джонні Кооп, у минулому талановиті солісти балету.

— Ваші улюблені партії?

— За час роботи в «Ковент–Гардені» виконав чимало партій і класичного, і неокласичного, і сучасного репертуару. Найбільш цікавими і співзвучними моєму світосприйняттю є кілька партій: Ромео в «Ромео і Джульєтті» у постановці Кеннета Макміллана, Де Гріє у балеті «Манон» (хореографія Фредерика Аштона), Аполлона–Мусагета і Блудного сина в однойменних балетах Джорджа Баланчіна. А також П’єро у балеті «Місячний П’єро», який поставив балетмейстер Глен Тетлі. Цю партію виконував свого часу Рудольф Нурієв, а сам Глен Тетлі, коли побачив мене в цій виставі, відзначив, що нарешті він бачить того П’єро, для якого ставив цей балет. На жаль, він уже пішов із життя.

Я постійно впорядковую і поліпшую свій сад

— У Лондоні є чимало ваших шанувальників, як вони висловлюють своє ставлення до вас?

— Зазвичай чекають після вистави біля службового входу, аплодують, дарують букети квітів. А загалом роблять це спокійно і без зайвих емоцій. Серед них є цікаві особистості. Один із них — Алекс Бісет, який ще 1956 року бачив Галину Уланову в балеті «Ромео і Джульєтта» під час гастролей Большого театру в Лондоні. Він спеціально три роки вивчав на курсах російську мову, щоб читати в оригіналі російську літературу, пресу і мати можливість зробити особисто компліменти улюбленій балерині її рідною мовою.

— А за межами Лондона ви маєте шанувальникiв?

— Напевно, що так, мене запросили недавно на відкриття балетної школи в місті Істборн, на півдні Англії. На фасаді її будівлі прикріпили меморіальну дошку, де зазначено, що на відкритті був присутній «принципал» театру «Ковент–Гарден» Іван Путров. Серед моїх шанувальників є естрадна група Pet Shop Boys, і знаменитий естрадний співак Елтон Джон, який свого часу запросив мене на своє весілля, коли побачив у центрі Лондона, разом із моєю дівчиною. Я побував на цій акції, яку офіційно назвали «узаконенням стосунків».

А загалом я ставлюся до своїх шанувальників із повагою і не дозволяю розвинутися «зірковій хворобі». Вважаю, що ще не досяг піку своїх можливостей і критичне ставлення до себе дуже допомагає рухатися вперед.

— Із ким із зірок балету пощастило спілкуватися в цьому році?

— Це Володимир Васильєв. Я виконував номер «Нарцис» у постановці Касьяна Голейзовського в концерті, присвяченому 70–річчю цього всесвітньо відомого російського артиста, який відбувся у театрі «Сіті–Центр» у Нью–Йорку. Я спеціально раніше приїхав туди, і Володимир Васильєв особисто провів зі мною чотири майстер–класи. Я щасливий, що працював із таким майстром і познайомився з ним. Це неординарна особистість.

— У вас є хобі?

— Читання історичної літератури, біографій видатних особистостей, зокрема артистів балету. Цікаво відвідувати драматичні театри в Лондоні, а їх там неймовірно багато. Улюбленим місцем у Лондоні донедавна був Гайд–Парк, а тепер невеличкий сад біля моєї квартири, розташованої на першому поверсі — я його постійно впорядковую і поліпшую.

— Ви — відомий артист балету, вам аплодують у різних країнах світу, у вас є власне житло в Лондоні. Про що ви мрієте?

— Вас це здивує, але мрію виконати партію Лукаша в балеті «Лісова пісня» на сцені Національної опери України. Сподіваюся, що це відбудеться вже в цьому сезоні. Я завжди готовий виступити в рідному місті, коли мене запросять. З особливими почуттями я повертаюся до Києва, моє серце належить моєму рідному місту. Тут особлива атмосфера та аура.