Хаос із каміння

Дізнавшись про мої наміри піти у похід на Донбас, мої знайомі дещо іронічно запитували: «Збираєшся здійснити сходження на терикони?» Але терикони нам удалося побачити тільки крізь вагонне віконце потягу «Київ—Маріуполь». Бо родзинкою подорожі мали стати майже гірські ландшафти заповідника Кам’яні Могили. Крім того, насичена програма чотириденної подорожі по Північному Приазов’ю обіцяла для нашої групи із п’яти київських туристів ще чимало розмаїтих і незвичних вражень. Бо кожен із учасників подорожі вперше відкривав для себе цей куточок України.

Почали з Кам’яних Могил...

Від станції Розівка, що в Запорізькій області, куди ми дісталися приміським потягом від Волновахи, до Кам’яних Могил — сім кілометрів пішки. Навкруги — залиті сонцем степові простори. Але в піднесений настрій раз у раз закрадалася думка: «Чи вдасться побачити Кам’яні Могили?». Бо напередодні в інтернеті з’явилася інформація, що відвідання заповідника заборонене, навіть з екскурсоводом. Непокоїли й попередження в путівниках про небезпеку від змій. Правда, на асфальтівці ми почувалися безпечно. Аж поки майже поруч не засичала чимала гадюка! За сотню метрів на дорозі лежала ще одна змія, розчавлена автомобілем. Тепер довелося вже уважніше дивитися собі під ноги. Згодом ґрунтова дорога вивела до містка через річечку Каратиш і скінчилася. За містком — джерело з напрочуд смачною водою, до якого і прокладена дорога. І табличка з грізним написом: «Стій! Кордон заповідника». Однак біля воріт єгер привітно мовив: «Заходьте в будинок і там домовитесь про екскурсію». Як виявилося, щоб припинити неконтрольоване нелегальне відвідування заповідника, що завдає чималої шкоди рослинному світу, і водночас дати можливість туристам побачити кам’яне диво, було відкрито короткий екскурсійний маршрут.

Уже з перших кроків стала очевидною виправданість надання цьому куточку Приазов’я заповідного статусу. Адже ніде на маршруті ми більше не зустрічали такого розмаїття квітів. Тут і покриті рожевим цвітом кущики дикого мигдалю, і жовтогарячі квіти горицвіту та тюльпану гранітного кольору, сині степові гіацинтики та полум’яніюча півонія гостролиста. Від садиби заповідника стежка повела на гранітне узвишшя. Обабіч неї — кам’яні «баби» — скіфські, сарматські, половецькі статуї, звезені з поховань, що оточують заповідник. Із плоскої верхівки гори видно майже весь заповідник. Та краще піднятися на ще одну відкриту для доступу гору Жабу, що справді нагадує обрисами це земноводне створіння. З її скелястої верхівки можна не тільки помилуватися вершинами та безкрайніми степами, на її схилах багато утворених гранітними брилами гротів, якими теж цікаво полазити. А на зворотному шляху ще й удалося відвідати пам’ятник поблизу садиби заповідника, де у 1223 році під час фатального для Русі Калуського побоїща стояло військо київського князя Мстислава.

...і Кам’яною Могилою продовжили

І знову наші супутники — компас і карта. Нитка маршруту повела до каньйоноподібної частини русла річки Берда між запорізькими селами Калайтанівка і Родіонівка. До Калайтанівки ми сподівалися хоча б частково під’їхати, та у вихідний, ще й святковий день, траса була порожня. Але шлях виявився приємним: степові та польові дороги й стежки, круті береги річечок та водосховищ із мальовничими виходами скель, села з ошатними будинками, де завжди дадуть пораду, як де краще пройти. За Миколаївкою невдовзі почалися скелі, з яких відкрилися далекі горизонти. Серед них виділяється скеля Віслюкові Вуха, на якій тренуються скелелази. Неподалік від неї, у селі Родіонівка, ми завершили майже 70–кілометровий пішохідний перехід і переключилися на автомобільний транспорт. І вже за годину опинилися біля Азовського моря. Після відпочинку на морському пляжі Бердянська маршрут повів до Мелітополя, а далі — до унікальної пам’ятки природи й археології Кам’яної Могили, розташованої неподалік від заснованого старовірами села Терпіння.

Дістатися до Кам’яної Могили нам удалося тільки ввечері, коли територію заповідника покидали останні відвідувачі. Відкласти огляд пам’ятки на наступний день (пам’ятка відкрита для відвідування з 10–ї ранку) — означало ще дужче вибитися з напруженого графіка подорожі. Але дізнавшись, що ми приїхали з Києва з метою побачити цю видатну пам’ятку, працівники заповідника Віктор Джос і Юрій Рацкевич з розумінням поставилися до проблем столичних мандрівників і надали нам можливість оглянути колекцію кам’яних баб поблизу музею, піднятися на Могилу, окинути поглядом спокійні навколишні ландшафти під вечірнім небом та побродити серед кам’яного хаосу. Колись кам’яний панцир, який розвалився на окремі плити, утворює нині безліч дивовижних печер і гротів. Тому розумієш своїх давніх предків, які віками йшли сюди поклонятися своїм богам. Адже ця загадкова «священна гора» була ідеальним місцем для їхніх культових обрядів. На її найвищій вершині колись розташовувався древній вівтар. Верховний лама Непалу, який відвідав Кам’яну Могилу влітку 1995 року, засвідчив, що спорудили його просто в центрі енергетичного «стовпа», тож сподіваємося, що й ми зарядилися тут позитивною енергією.

Навіть за короткий час нам удалося непогано познайомитися з цією пам’яткою природи. Але як археологічна пам’ятка Кам’яна Могила представлена головним чином у музеї, куди ми не встигли потрапити. Саме там є оригінальні кам’яні плити з петрогліфами та їхні фотографії. Тож покидали заповідник із надією знову побувати тут, і головне — відвідати музей.

Замок у степах

Щоб потрапити до останнього на маршруті, незвичного для півдня України, туристського об’єкта, довелося повернутися до Мелітополя і з автовокзалу доїхати до міста Василівки.

Традиційно краєм замків та фортець вважається Західна Україна. Тож навіть у тих, хто захоплюється подорожами, викличе подив, що майже поруч з індустріальним Запоріжжям знаходиться навіть не замок, а цілий замковий комплекс, нині — історико–архітектурний музей–заповідник «Садиба Попових».

Наприкінці ХVІІІ ст., після зруйнування Січі, Катеринині землі на місці нинішньої Василівки одержав начальник канцелярії Потьомкіна Василь Попов. Із тих часів збереглася його садиба (нині філія історико–архітектурного заповідника «Садиба Попова»). Та найбільший інтерес викликає архітектурне диво — збудований наприкінці ХІХ ст. нащадками Попова замковий комплекс, що, за задумом його власників, мав нагадувати Воронцовський палац в Алупці. На територію пам’ятки ведуть двоє воріт із баштами та флігелями, що примикають до них. В одному з них — музей. А ще тут можна побачити невеликий англійський замок (мисливський будиночок), чудової архітектури оглядову вежу, фрагмент кам’яної стіни з баштами, що дуже нагадує Московський кремль. На жаль, головна споруда комплексу — величний палац із парадними та лицарським залами, численними етнографічними кімнатами, після революції був розібраний на будівельні матеріали. Уявлення про його зовнішній вигляд із численними баштами та башточками дають старі фотографії та макет, що демонструється у музеї, а також уціліла висока вежа...

Володимир ГРИПАСЬ

ДОВІДКА «УМ»

Кам’яні Могили на Донеччині ще називають гірською країною в мініатюрі. Із кам’яних глиб природа утворила тут дивовижні гігантські скульптури. Лише назви домінуючих вершин чого варті: «Панорама», «Жаба», «Гостра», «Витязь», «Південна». А перевал Ворота Сонця колись був місцем, де влаштовували свої святилища давні племена. Між горами розташовується долина з незайманою степовою рослинністю. Тому це місце найкраще відвідувати весною: коли в долині все цвіте, пейзажі і пахощі тут — неймовірні. Із 1927 року Кам’яні Могили мають заповідний статус.

Кам’яна Могила в Запорізькій області теж є заповідником. Це могилоподібний піщаний, броньований пісковиковою плитою останець розмірами 200 на 300 метрів і заввишки до 13 метрів, що утворився на дні Сарматського моря. Згодом плита розкололася на безліч уламків. Останець упродовж тисячоліть притягував до себе увагу стародавніх людей, які влаштовували на ньому святилища, передавали через малюнки на каменях та в гротах своє бачення тогочасного світу. Живопис доісторичних художників, починаючи від пізнього палеоліту (зображення тварин, птахів, змій, людських фігур, колісниць) і аж до зображень часів пізнього середньовіччя, відкрили наприкінці ХІХ ст. Серед наскельних зображень — незрозумілі геометричні фігури та символи, які вважають письменами, що належить до ІІІ тис. до н. е.