Кшиштоф Зануссі: Тепер я відплачую за те, що мав у молодості

До цієї людини так і хочеться звернутися — «Метре». Адже, крім того, що Зануссі створив кілька десятків фільмів, театральних і телепостановок, він ще ділиться своїм досвідом із студентами й професіоналами, які хочуть удосконалитися у своїй роботі. Думаю, педагогічні здібності в нього від Бога — це проявляється не лише у способі викладення матеріалу на майстер–класі, а й манері спілкування із журналістами і, як на мене, навіть у фільмах.

З Україною польського режисера пов’язують кілька ниточок: рід його дружини Ельжбети Гроховської походить із Вінниччини, у Театрі Франка він поставив виставу «Маленькі подружні злочини», за участі художнього керівника театру Богдана Ступки зняв картину «Серце на долоні», крім того, часто приїздить в Україну. Ще минулого року Зануссі був головою журі на І Київському фестивалі (знову ж таки завдяки зв’язкам зі Ступкою), цього року він уже почесний гість на Одеському кінофорумі. Думаю, як би часто Зануссі не навідувався до нас, з ним завжди буде про що поговорити: його судження логічні й переконливі, він ніколи не відстоює свою точку зору агресивно — дається взнаки релігійність, зрештою, він володіє багатим досвідом, який не гріх передати новому поколінню.

«Інколи я ночував у парках Парижа чи Брюсселя»

— Начувана про ваш будинок у приміській зоні Варшави, де ви постійно приймаєте гостей, працюєте зі студентами, запрошуєте театральні трупи для репетицій. У давні часи таке собі могли дозволити хіба що багаті магнати. Гадаю, всі витрати у вас ідуть із власної кишені.

— Так, із моєї власної кишені. Це вже не так дорого вартує: треба лише постіль здати у хімчистку, інколи трохи прибрати...

— А ще нагодувати цю ватагу.

— Ну і нагодувати. Хоча, дійсно, інколи буває важкувато, і коли моя дружина дуже втомлюється, я замовляю кейтерінг (ресторанне обслуговування на виїзд. — Ред.). Я достатньо заможний, щоб собі це дозволити. Але повірте радості від такого спілкування я отримую більше, ніж вкладаю зусиль. Люди, які до мене приїздять, практично всі певною мірою цікаві, нецікавих я не зустрічав. Знаєте, у юності, наприкінці 50–х, я отримав закордонний паспорт, що було великою рідкістю на той час, і об’їздив практично всю Європу. Не маючи грошей, я навіть інколи ночував у парках Парижа чи Брюсселя, мені допомагали випадкові люди. Це було так захопливо! Тому тепер я можу відплатити за те, що мав у молодості.

— А вас совість не мучить, що ви свою дружину–художницю перекваліфікували у домогосподарку?

— Вона набагато раніше перекваліфікувалася. Коли ми ще не були знайомі, у її сім’ї складалася драматична ситуація: при пологах померла дружина брата, і Ельжбета взяла на себе опіку й виховання дівчинки. Уже тоді вона вирішила, що виховати людину важливіше, ніж бути художником. Хоча шкода, звісно, вона дуже обдарована, й інколи отримує певні замовлення.

«Наші учні отримують досвід служіння людям»

— Ви також із дружиною відкрили власну школу у Варшаві. Чим вона відрізняється від інших навчальних закладів?

— Цей заклад включає в себе й початкову, й середню школу, яка існує років 15—16. Задумка була наступною: коли рухнув комунізм, ми відчули, що існуюча школа погано впливає на формування людини: вбивається творче начало, індивідуальне мислення, а самі вчителі — це здебільшого люди, яким просто не пощастило у професії. Тоді ми вирішили, що виховання має бути новим: щоби й духу соціалістичної школи не було.

Із 1956 року в нас офіційно працював Клуб католицької інтелігенції, за допомогою якого ми організували для молоді так звані «Табори відвертості», це було у 80–х роках. Ми пояснювали дітям, коли у школі говорять правду, а коли не говорять: наприклад, учителю математики можна вірити на 100 відсотків, учителю літератури — на 60, а історії — вже на 40, тому що він бреше. Тоді саме й виникла ідея організувати іншу школу: щоби будь–який учень міг заявити, що йому не подобається, скажімо, Пушкін чи Міцкевич, і єдине, щоб від нього вимагав учитель, — пояснити чому.

У нас молодь почувається дуже вільно. Крім того, відбуваються обміни із закордонними школами: там наші діти не лише навчаються, а й працюють — у лікарнях, будинках літніх людей. Таким чином до завершення школи вони отримують досвід служіння людям.

Ми намагаємося, щоб наша школа не стала закладом лише для заможних (хоча рівень оплати за навчання у нас невисокий), тому збираємо гроші для того, щоб у кожному класі могла навчатися хоча б одна сирота. У рейтингу шкіл наш заклад займає одне з перших місць.

— ХХ століття взагалі було катастрофічним для Східної Європи — тоталітарні режими винищили значну частину інтелектуального пласту, еліту як в Україні, так і в Польщі. Хто зараз у Польщі виконує роль еліт?

— Польська еліта дивом вижила і реставрувалася. Хоча ми втратили також багатьох людей, яких політика Ярузельського змусила емігрувати.

Зараз у Польщі формується великий середній клас. Звісно, він не того рівня, що стара інтелігенція — більше народний. Це люди, які працюють у банках, корпораціях, на промисловості. Вони піднялися з примітивного рівня, але до високого їм ще далеко: тобто вони вже знають, що у відпустку треба їздити в Єгипет, але ще не слухають Бетховена (посміхається). Але ці люди — основа демократії. Думаю, хорошим наочним прикладом тут може бути «Солідарність», яка формувалася із простих робітників, і Лех Валенса, який був лідером організації, мав за плечима лише чотири класи, але постійно займався самоосвітою, зараз це людина широких обріїв, він стежить за подіями у світі й коментує їх.

«Я пам’ятаю вашого режисера Андрія Жолдака»

— У 2005 році у Польщі створили Польський інститут кіновиробництва, який працює автономно від уряду і займається фінансуванням національного кіно. Наскільки це допомогло польському кіно й молодим режисерам зокрема?

— По–перше, понад половину нових картин зроблені дебютантами. По–друге, підйом національного кіновиробництва зафіксувала навіть зарубіжна критика. Це плюс. Але з іншого боку, ми все ще маємо проблеми з прокатом: американці зі своїми мультиплексами окупували фактично весь прокат, і не хочуть показувати національне кіно.

— Ви багато викладаєте й часто даєте майстер–класи: Вища державна школа кіно, телебачення і театру, Сілезький університет в Катовіце, National Film School у Великій Британії, Вищі курси режисерів і сценаристів у Москві. І цей перелік неповний. Чи не виникала аналогічна пропозиція з боку українських вишів?

— Я тричі проводив майстер–класи на каналі «Інтер», в «Інтершколі». Думаю, люди телебачення можуть працювати і в кіно, і в театрі.

— Чи хтось із відомих нині молодих режисерів або ж акторів був учасником ваших занять?

— Ще з перших занять я пам’ятаю вашого режисера Андрія Жолдака — він був у мене у Варшаві у 1992 році. Прожив разом з іншими студентами десять днів. Тоді він ще не був таким епатажним. Потім я бачив його вистави — але це не у моєму стилі.

— Ви є консультантом Комісії у справах культури у Ватикані. Цікаво, що входить у ваші обов’язки?

— Я займаюся питаннями кіноспадку і трохи літературою. У Комісії, крім мене, є ще кілька світських людей, усі решта — священики та кардинали. Ми намагаємося розробити бачення Церкви на культурні зміни, що відбуваються у світі: як це впливає на релігійну чутливість, які зміни звичаїв та моралі спостерігаються, і як різні види мистецтв це показують.

— Несхвалення Ватиканом «Гаррі Поттера» на початку виходу твору — ваших рук справа?

— Це була заява Ратцингера, коли він був ще кардиналом. Не думаю, що він мав рацію, хоча мене особисто «Гаррі Поттер» також не дуже тішить. Я згоден, що він дещо морочить голови дітям, але якщо їм пояснити, що це гра, яка не має жодного стосунку до життя, — тоді все буде гаразд. До слова, Ватикан ніколи не продукує заборони, такі заяви може робити хіба що Папа.

Мені вже втретє продовжили термін перебування в цій Комісії, сподіваюся, востаннє, бо я трохи втомився — ви ж розумієте, треба кілька днів на рік вирізати зі свого графіка, щоб приїхати до Ватикану.

— Ваше життя наповнене неймовірними історіями. Коли ви нас порадуєте своїми спогадами–мемуарами?

— Десять років тому я видав у Польщі книгу «Пора вмирати» — така от невесела назва. Пізніше вийшла її розширена редакція російською мовою. І от тепер може буде український варіант. У червні, коли я був на «Коронації слова», то отримав відповідну пропозицію. Якщо ми домовимося, я допишу нові частини, дещо, нецікаве українському читачеві, заберу. Гадаю, це буде добре, якщо книга вийде українською мовою, бо питання національної мови є дуже важливим. Щоб підкреслити це і виразити честь вашій мові, я навіть ризикнув сказати одне речення українською. Зараз у вас знову спостерігаються проблеми з мовним питанням, прикро, якщо Україна знову перебуватиме в радіусі Москви. Але сподіваюся, що Україну задушити вже неможливо.

P. S. Видання дякує за сприяння в організації інтерв’ю генерального спонсора фестивалю ТМ «Шустов».

ДОСЬЄ «УМ»

Кшиштоф Зануссі

Народився 17 червня 1939 року. Спочатку закінчив фізичний факультет Варшавського університету, потім вивчав філософію в Ягеллонському університеті в Кракові, де захопився кіно, після чого вступив на режисерський факультет Вищої державної школи театру і кіно в Лодзі. Цікаво, що сьогодні Кшиштоф Зануссі викладає у цьому закладі, але під час навчання його мало не вигнали із вишу за використання методів «нової хвилі» в кіно. Володар кінонагород фестивалів у Венеції, Каннах, Москві, Мар–дель–Плата, Берлінале, Локарно та інших. Відомі роботи — «Ілюмінація», «Постійний фактор», «Урок анатомії», «Спіраль», «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом», «Персона нон ґрата», «Серце на долоні».

Не користується інтернетом і мобільним телефоном. Одружений, дітей не має.