Водонапірна вежа від Григорія Артинова. (Фото автора.)
На перший погляд, час проведення ювілейної виставки «Вінниця очима Артинова, Артинов очима вінничан», вибрали випадково. Документально встановити точну дату народження головного будівничого найбільшого подільського міста поки не вдається — відомо тільки, що він народився у 1860–му в Ніжині на Чернігівщині. Втім середина року, можливо, і є найзручнішим моментом для відзначення «загублених» дат, бо вона рівновіддалена як від його початку, так і від кінця.
Значення спадщини Григорія Артинова для Вінниці неможливо переоцінити. Після закінчення Санкт–Петербурзького будівельного училища він десять літ займався розбудовою дорожної інфраструктури Волинської та Подільської губерній, а з 1899 року оселився у Вінниці, де йому запропонували посаду головного архітектора міста. З цього моменту настала зоряна пора будівничого.
Після прокладання Південно–Західної залізниці та перенесення до неї губернського правління Вінниця починає бурхливо розвиватись, у кінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століття швидко перетворившись із повітового містечка на потужний регіональний центр. Найпомітніші споруди нового часу були зведені або за проектами Артинова, або під його безпосереднім керівництвом. Готель «Савой», водонапірна вежа, театр, жіноча гімназія, синагога, Свято–Воскресенська церква — це лише кілька об’єктів, які до сьогодні залишаються окрасою Вінниці, визначаючи її архітектурний стиль. Загалом же за двадцять років, поки Артинов опікувався міським будівництвом, за його участі споруджено близько сотні будинків (до речі, в інших населених пунктах краю теж).
Виставка цікава тим, що дозволяє наочно співставити різні історичні періоди. Крім архівних документів та портретів архітектора, відвідувачі можуть побачити низку репродукцій зі світлин та поштівок столітньої давнини, на яких зображені будинки Артинова. Інший блок світлин, виконаний найкращими фотомитцями міста, показує, як вони виглядають у сучасному середовищі в оточенні новобудов.
Ім’я Григорія Артинова, яке довго було напівзабутим, повернулося у Вінницю назавжди: віднедавна його носить одна з вулиць (причому та, яку він свого часу сам запроектував). Та й нащадки архітектора, незважаючи на пізніші лихоліття, залишились жити в місті над Бугом, обличчя якого він створював: кілька років тому тут відійшла у вічність його правнучка.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
