Чому я «зрадила» УПЦ МП

Приїзд російського патріарха Кирила до України нагадав мені про те, що свого часу змусило мене перестати відвідувати очолювану ним церкву. Упродовж кількох років я у складі фольклорно–діалектологічних експедицій їздила в українські села Луганської та Ростовської областей. Ми, викладачі та студенти–філологи, спілкувались на різні теми з місцевими мешканцями й записували їхні розповіді на диктофон. У селі Волошине Міллерівського району Ростовської області на запитання «Чи тут люди ходять до церкви» жінки розповіли таке: «У церкву тепер іти — тільки гріха набираться. Треба ж душею відчувати, що це є таке — молитва!». «Волосся позлипалося в батюшки, і сам п’яний! — додала інша жінка. — І це часто–густо. Як зробить свою справу, каже: «І капусти дай, і всього!». І такого ж допускають!».

...Відстань до сусіднього села, що на українській території, невелика. І оскільки кордону між Росією та Україною, по суті, немає, мешканці Волошиного часто звертаються до послуг священиків Московського патріархату із сусідньої держави — України. «Оцей, що в Україні (українці Росії, на відміну від росіян, кажуть «в Україні», а не «на Україні». — Авт.), як приїде ховать покійника, то каже: «Дайте зернечка! Дайте і курочкам! Дайте і яїчка!». А тоді... сів і поїхав, мовляв, «гроб закрийте самі». А повинен запечатать на кладовищі! Забрав плату — аби тільки гроші!».

...У селищі Біловодську, райцентрі Луганської області, разом із колегою–філологом зі Львова ми якось розмовляли з місцевим священиком. Він організував нам екскурсію по церкві і поскаржився, що час зараз важкий, бо церква на ремонті й приходу немає. Тому він, батюшка, надіває рясу і хрест, сідає у власне авто, перетинає українсько–російський кордон, який недалечко, і їде по товар. Закуповує в Росії гуртом горілку та цигарки — і везе назад, в Україну, перепродавати дорожче. Так і «виживає».

...А в селищі Красноріченському Кремінського району на Луганщині (раніше це була велелюдна козацька слобода, яка мала назву Кабаннє) ми почули розповідь про місцевого священика, яку соромно й переповідати. Цей колоритний ще молодий чоловік циганської зовнішності усім у селі каже, що він із західної України. Насправді він українською й не володіє, а приїхав сюди кілька років тому, здобувши священицький сан після кількамісячних курсів у Одеській семінарії. У нього є дружина і троє дітей. Люди говорять, що службу він править у будівлі колишнього дитячого садка, другу половину якої відвели під нічне кафе. А одна бабуся, хитро усміхаючись, розповіла про «хобі» їхнього батюшки. «Ось і вчора ввечері, — каже, — чую, собака мій рветься в сторону городу і гавкає. Придивилася й побачила, що в кінці городу рухаються якісь дві фігури; в одній упізнала нашого священика. На ранок, думаю, піду подивлюсь: може, якісь овочі позривали? Дійшовши до місця, де були ті двоє, я побачила на землі... два презервативи». Жінка додала, що цей священик «попортив» уже багатьох тутешніх дівчат, а під час служби наступного дня їх же й сповідує.

...Колега з Луганська розповіла про недавній випадок. Вона мала велику потребу приступити до сповіді й пішла в найближчу церкву. Почала сповідатися, священик перебив її зауваженням: «Прошу исповедаться по–русски!». Жінка пояснила, що її рідна мова — українська, їй важко вилити душу по–російськи. Тоді священик сказав грізно: «Нє положено!». Колега розплакалась і, так і не висповідавшись, покинула церкву.

...2004 року, в день президентських виборів, довелось мені проходити повз церкву. Біля брами стояв тамтешній священик і роздавав своїм парафіянам і всім перехожим маленькі листівки з зображенням Богородиці з Христом на руках. На листівці писалося, що кандидат у президенти Віктор Янукович — ставленик Бога, а Віктор Ющенко — ставленик диявола...

А що ж самі віруючі? Може, вони є більш моральними, ніж священики, до яких вони ходять? Під час тих самих президентських виборів, коли з Ющенком сталося відоме нещастя, зайшовши на кафедру в університеті, де викладаю, я почула емоційну тираду однієї своєї колеги, жінка раділа, що обличчя майбутнього президента стало потворним, і бажала йому, щоб він «здох». Я спитала в колеги: хіба може інтелігентна людина посилати будь–кому такі прокльони? Тим паче вся стіна, біля якої стоїть її робочий стіл, обвішана православними іконами. На жаль, колезі від зауваження соромно не стало.

Усе описане стосується однієї церкви, яка на південно–східних українських теренах є майже безальтернативною. Відомо, що зареєстровані на Луганщині кілька парафій УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ туляться або у вагончиках, або в приватних будинках, а місцева влада роками не виділяє їм місце під будівництво храмів. Дізнавшись про це все, я подумала, що ніколи не зможу ходити до церкви, чимало служителів якої не можуть бути для мене моральними авторитетами. Але якби я була релігійною фанаткою, очевидно, на такі факти не зважала б. Знаю, що священики «зрадженої» мною УПЦ МП вважатимуть мій вчинок гріхом. Адже вони називають гріхом навіть хрещення в такій же православній церкві, тільки Київського патріархату.

Ірина МАГРИЦЬКА