«О, знов бунтівник об’явився!»
Зелена Діброва входить до державної програми «Золота підкова Черкащини», тож тут є що подивитися туристам. Із сільським головою Ігорем Щербаком та тамтешнім екскурсоводом Галиною Дзюбою йдемо центром села до пам’ятного знака на честь виходця із Зеленої Діброви — історика, археолога, церковного діяча Петра Лебединцева. У 1827 році, коли Петра проводжали з села вчитися до Богуславського духовного училища, його батько, сільський священик отець Гавриїл, попросив прихожан допомогти йому грошима, мовляв, коли виросте син, то чимось їм віддячить. Так і вийшло: у 1878 році, ставши відомою людиною, Петро Лебединцев дав 500 рублів на будівництво церкви. Ще через кілька років він передав таку ж суму на нову школу. Саме Петро Лебединцев відспівував Тараса Шевченка в 1861 році на Подолі в Києві.
Є в центрі села й пам’ятний знак на місці, де стояла хата Катерини Красицької — старшої сестри Тараса Шевченка. Збереглася й могила Катерини. У рамках державної програми її впорядкували.
«Катерина вийшла заміж за Антона Красицького з Зеленої Діброви дев’ятнадцятирічною. А познайомилися вони на панщині, бо разом кріпакували на землях пана Енгельгарда. В них народилося одинадцять дітей, та вижили тільки четверо — Яким, Степан, Максим та Федора. Від них і пішла нова гілка роду Шевченка в Зеленій Діброві», — розповідає «УМ» Галина Дзюба. Вона каже, що від їхнього села до Шевченкового навпростець — 12 км. Тож малий Тарас часто бігав до улюбленої сестри в гості. Особливо, коли залишився круглим сиротою. Катерина його любила — приголубить, голову помиє, сорочку поміняє. А він допомагав їй бавити старшу донечку Оленку.
У дорослому віці Шевченко бував у Зеленій Діброві тричі — у 1845, 1847 і 1859 роках. Востаннє, коли повернувся із заслання, то не застав сестри живою. Вона померла у 44 роки від холери. Того ж року померли її чоловік та донька. Тарас Григорович дав гроші сину Катерини Степану, аби той купив собі будинок. У селі й досі є вулиця Кушнірівська, де племінник поета придбав собі хату.
У Зеленій Діброві дотепер переказують, як у той свій приїзд Шевченко прийшов до племінниці Федори, та не застав її. Вдома були тільки діти. Тож він залишив 25 карбованців і записку. Родичі поета не вміли читати, тож пішли до попа. «О, знов бунтівник об’явився», — здивувався той і побіг із запискою до урядника. Незабаром Шевченка заарештували в селі Прохорівка, що під Каневом...
Кілька років тому в Зеленій Діброві померла остання з нащадків Катерини — бібліотекар Дарія Бондар, вона прапраправнучка Катерини по дочці Федорі. Багатьох нащадків Тарасової сестри доля розкидала по світу — жили вони в Криму, на Львівщині, в Києві, Амурській області Росії.
Ткацька арифметика
Чотири роки тому в Зеленій Діброві відкрили краєзнавчий музей. Експонати збирали усім селом. У просторих кімнатах чого тільки немає: вишиті рушники, сорочки, картини, солом’яні брилі, домоткані рядна, розписні глечики, макітри, скриня, колиска, навіть справжній віз та діючий ткацький верстат. На ньому туристів навіть учать ткати рядна.
Сільський екскурсовод Галина Дзюба підходить до ткацького верстата, бере в руки дерев’яний «човник», у якому — цівка з намотаними різнокольоровими смужками (в давнину їх нарізали зі старого одягу), і показує туристці Ані з Черкас, як потрібно ткати. Головне — рівненько провести «човником» між нитками, а потім різко і з силою притиснути смужку до основної частини ряднини. Тоді полотно виходить рівним та гладеньким. При цьому треба вміти натискати ногами на потрібні «педалі» внизу ткацького верстата. «Ох і складна арифметика», — ділиться враженнями Аня.
«У нашому селі з давніх–давен плели ось такі манежі для малюків. Посадить жінка туди дитину, подушками обкладе — і спокійно може займатися хатніми справами», — показує досягнення попередніх поколінь сельчан Галина Дзюба. У цьому музеї вона проводить екскурсії не лише для туристів з України, Росії та Польщі, а й для подорожуючих з Німеччини та США.
Поляки як приклад
Приміром, з поляками тут познайомилися на традиційному районному святі «Садок вишневий коло хати» в Городищі. А потім сільський голова підписав договір про співпрацю з Гміною Хоч (Польща). Тож тепер поляки часто бувають у Зеленій Діброві, а зеленодібровці їздять до Польщі. Ігор Щербак каже, що саме візити до сусідів надихають удосконалювати зелений туризм.
«У селі зеленим туризмом нині займається дванадцять родин. Тепер вони один поперед одного стараються зробити й побутові умови якнайкращими, й послуги вдосконалити», — зазначає сільський голова. Той хоче басейн збудувати, той — душову кабінку поставити. Усе для комфорту туристів! Уже до кінця липня в селі буде цілий єврокомплекс, а в ньому — кімнати з ванними та туалетами, пральною машиною, кафе–баром, банею та басейном.
У Зеленій Діброві до послуг відпочиваючих — прогулянки на велосипедах та на конях, збирання грибів, катання на човнах і рибалка — тут три глибокі ставки з рибою. «Коли до нас приїжджають польські діти, ми їх возимо ще й на екскурсії в Умань, Черкаси, три дні на березі Дніпра недавно жили», — ділиться сільський голова.
Де з туристів грошей не беруть...
Родина Ігоря Щербака — одна з тих, хто займається зеленим туризмом. Його дружина Світлана — господиня «Козацького двору», що по вулиці Жовтневій. У дворі є козацька вежа, а на ній — Державний прапор України. На вежу можна забратися й тоді з п’ятнадцятиметрової висоти буде видно півсела. У самій хаті — справжнісінький музей. У веранді — застелені рядна, у сінях висять кожух, свитка, в коморі — речі домашнього вжитку. В хаті є чимало старовинних речей — патефон, колиска для немовляти, дерев’яні ночви, рубель, яким раніше прасували білизну, скриня, прядка, годинник, зроблений аж у самому Парижі. «Оце велике дзеркало належало праправнуку Катерини Красицької — Дмитру. А цьому ліжку — сто років, я у Шполі знайшов його і купив», — торкається рукою добротного дубового бильця Ігор Щербак.
У садку між дерев бачу десять вуликів. На двох із них — спальне місце. Ігор Щербак пояснює, що п’ятигодинний сон на цих вуликах, в яких гудуть бджоли, замінює повноцінний нічний відпочинок. Спати на вуликах вподобали туристи, і це корисно для здоров’я. Коли лежиш, відчуваєш вібрацію від гудіння бджіл, здається, що тебе ніби хтось штовхає у спину. Після такого сну покращується кровообіг, відновлюється біополе, підсилюється працездатність...
Після саду спускаємося у незвичайний льох. Він глибокий, східці високі. Внизу попід стінами горять свічки. Віє холодом. Довжина льоху — до десяти метрів. Праворуч і ліворуч у ньому — невисокі печери, наче в Києво–Печерській лаврі. «Оце все викопано в глині, без жодної підпори, тут зберігали картоплю та овочі. Кажуть, під Зеленою Діровою є спеціальні ходи, схожі на такі печери», — розповідає Ігор Щербак. Потім його дружина Світлана показує нам душову кімнату та сауну, альтанку, штучне озеро, фонтан, дерев’яний місток, гойдалку. «Недавно був у нас один поляк, дивувався, мовляв, «у тебе щороку щось «лепше» — то бесідка, то озерце», — сміється Ігор Щербак.
«Ми грошей з туристів поки не беремо принципово, бо наше завдання — налагодити стосунки. Щоб люди розповідали своїм родичам та знайомим, як їм у нас сподобалося. От недавно одесити були, а тоді кияни приїхали, кажуть: нам родичі з Одеси порадили у вас відпочити», — додає пані Світлана. До речі, за цим принципом працюють й інші господарі садиб Зеленої Діброви. Але вже незабаром послуги будуть платні. Нині на них розробляють тарифи.
СІЛЬСЬКІ ЛЕГЕНДИ
Є в Зеленій Діброві ще одна визначна пам’ятка живої природи, яку теж показують туристам. Тут росте дуб, якому більше 300 років. За переказами, Тарас Шевченко, коли малим бігав до сестри, перепочивав під тим дубом. За легендою, що передається в селі з покоління в покоління, виріс він на місці могили. Покохав кріпак Іван таку ж бідну дівчину Оксану. Красива була дівка, та забрав її пан у свої покої. Іван Оксану викрав і сховав у далеких родичів. А коли повертався додому, в лісі його наздогнали панські помічники і жорстоко вбили. Люди поховали Івана, Оксана бігала на його могилу, тужила, а тоді зникла. А на тому місці виріс могутній дуб...