Свято–Михайлівська церква: цю бляху на банях уже замінили ґонтом. (Фото Ірини ПУСТИННІКОВОЇ.)
...Досі гуляють Зіньковим, що у Віньковецькому районі на Хмельниччині, легенди про закопані скарби. І не випадково: у 1881 році на території місцевого замку селяни Антон Вох і Севастян Смаровидло знайшли чимало давніх золотих і срібних монет. Останні ж перекази розповідають про єврейські дорогоцінності, буцімто закопані під час німецької окупації минулого століття. Для мене ж скарбом є багатюща історія Зінькова на Поділлі, де безперервно триває людське життя з сивої, як мовиться, давнини.
Побувати в Зінькові я хотіла давно. Колись це був один із відомих центрів Поділля, місто з Магдебурзьким правом, що в його історії, як у тій краплі води, відобразилися минувшина й сьогодення цілої України.
«Маршрутка» з Хмельницького привезла мене до центру села. А далі? У моєму мандрівному блокноті занотовано, що саме обов’язково треба побачити. Тож розпитую місцевих мешканців, як потрапити до Свято–Михайлівської церкви на присілку Кривуля. Це пам’ятка дерев’яної архітектури, тридільний храм, один із найстаріших на Поділлі (1769). Донедавна ця сакральна споруда стояла занедбаною, а кілька років тому взялися за її реставрацію.
Кривуляста дорога веде мене згори вниз до річки Ушиці. Краєвид — аж серце співає. Аж ось на пагорбі, в затишній, серед зелені, місцині — гармонійної форми церква. Бані оббиті ґонтом (познімали, слава Богу, бляху), поновлені стіни і підмурок. Реставрацію здійснено за державні кошти. Тут — місце для молитви й роздумів про незнищенну й водночас таку крихку красу. Звідси не хочеться йти. Але — мушу.
Заходжу до сільради. Привітні люди (наділяють мене насінням якоїсь особливої дині та екзотичного для мене кавбузу). Секретар Леся Іванівна охоче погоджується супроводжувати мене по Зінькову.
Спершу йдемо до румовищ твердині, врослих у крутий схил. Вони видніються як древня сторожа. Мабуть, улюблене місце розваг місцевих дітей: не кожен може похвалитися, що в їхньому селі є справжня фортеця, нехай і зруйнована часом і людьми.
Минаємо фанерні будиночки, які були декорацією фільму «Сотворення любові». Унизу в долині — костьол ХVІ століття, піднятий із руїн, неподалік — Троїцька церква, одна з найдавніших мурованих на Поділлі. Леся Іванівна розповідає про те, як дисциплінує й настановлює своїх парафіян католицький парох — не за страх, а за совість. А що ж православний, як звикли по–московськи говорити, батюшка? Чомусь і цвинтарі у нас занедбані, і довкілля засмічене. Ось і тема для роздумів про нашу ментальність: чому чимало з нас сприйняли волю як сваволю і чому самодисципліна не є нашою національною чеснотою...
Опиняємося біля колишнього садибного будинку з колонами на ґанку. Нині тут майстерні середньої школи. А колись — імпозантна будівля князя Вюртемберзького. Поряд — яблуневий сад, посаджений до ювілею школи: 150–ліття — неабияка дата!
Знайомлюся з директором Віктором Островським: привітний чоловік відкладає свої справи й показує заклад, що називається Зінківський навчально–виховний комплекс. Англійську вивчають тут із першого класу, німецьку — з п’ятого. Стенди в коридорі розповідають про неординарну історію школи. Заходимо до кабінетів. Ось — мультимедійний (школа завдяки спонсорам має 24 комп’ютери: як на село — досить пристойно), ось — народознавства (у кутку примостилася піч: звісно, макет; на стінах — рушники). Прикрашена школа й оригінальними витворами–картинами зі скойок, бісеру, засушених рослин: дуже популярний тут мистецький гурток.
Якнайкраще враження справив цей заклад, випускниками якого, до речі, є знані журналісти Алла Мазур, Світлана Кабачинська, Олександр Загородній. Подумалося: і школа чудова, й учителі, певне, самовіддані, й учні талановиті. Вивчаться тут, підуть далі у ВНЗ. А чи повернуться на малу батьківщину? Які перспективи чекають на них тут? Це риторичне запитання стосується, на жаль, не лише Зінькова.
Потрапила того дня і до сільського музею. Стара будівля ледве животіє: грибок роз’їдає стіни, на яких — свідчення історії села, так дбайливо зібрані попередниками. Є надія: у Хмельницьку обіцяли виділити кошти на ремонт. А музей відтак набуде районного статусу. Дай Боже! Де ще можна буде побачити автентичні старожитності, місцеві гончарні вироби, колись знані по цілім Поділлі, пляшки з–під пива славетного колись пивзаводу Дивишека, унікальну вишивку синьою заполоччю?
Усе–таки, хочеться сподіватися, знайдеться хтось підприємливий та й пригадає: свого часу в Зінькові процвітало гончарство, броварство. Спершу пивоваром був майстер із прийшлих німців, згодом доля привела сюди чеха Дивишека. Тож чи не відтворити зіньківське пиво на тутешній добрій воді? Та й попливуть сюди потоки туристів: дивитися на унікальні краєвиди, мальовничі руїни, купити вироби місцевих гончарів і випити пива по–дивишевськи.
Про Зіньків написано чимало: історія Поділля не уявляється без нього. Історик, професор Кам’янець–Подільського національного університету ім. Івана Огієнка Іван Рибак народився у Зінькові, написав про батьківщину низку праць. Його книжка «Зіньків: від найдавніших часів до сьогодення» стала мені у пригоді: докладний путівник у мандрах історичних та сьогоденних цим унікальним населеним пунктом.
Колись тут мешкало чимало євреїв: перша згадка про них у Зінькові — від 1526 р. На початку ХХ ст. євреї мали тут школи, велику синагогу. У 20–ті роки минулого століття у Зінькові було дві сільські ради: українська та єврейська. А під час Другої світової війни окупанти організували на території Зінькова гетто. Почалися масові убивства євреїв: було знищено до трьох тисяч осіб. Як пише про це Іван Рибак, окупанти вміло підготували страту, обдуривши своїх жертв. Спочатку дорослих чоловіків та юнаків погнали до Кам’янця–Подільського, де, ймовірно, й розстріляли. Ті, хто залишився у Зінькові, так і не дізналися про долю своїх батьків, чоловіків, синів. Адже жінки й діти, які залишилися вдома, були страчені влітку 1942 року на околиці Зінькова. Очевидець Раїна Максимчук згадувала: «Ми жали на полі ріпак, коли побачили велику колону людей, яких вели до яру. Жінки вели за руки дітей, несли немовлят. Колону охороняло декілька поліцаїв. Їх підвели до яру. Раптом пролунали автоматні черги і несамовиті крики сотень людей. Далі ми нічого не бачили, бо, покинувши серпи, жінки стали втікати від цього страшного місця». Люди кажуть, що на місці страти ще кілька днів ворушилася земля.
Про цю трагедію й було знято вищезгаданий фільм «Сотворення любові» тутешнім уродженцем режисером Яковом Тіхманом за книжкою Іллі Абрамовича «Don’t forget. Трагедія євреїв міста Зінькова». Зйомки неабияк урізноманітнили буденний плин життя Зінькова. Задля фільму і відтворили куточки довоєнного Зінькова. А до масових сцен залучили місцевих мешканців.
...Іван Рибак досить песимістично оцінює сьогодення рідного Зінькова: «Село вимирає й деградує... Основною причиною нинішнього занепаду Зінькова є психологія людини–негосподаря, якого змалечку привчили бути слухняним та покірним ґвинтиком».
Не можу не погодитися з шановним професором. Однак хочеться відшукувати–віднаходити бодай якийсь оптимізм — бо як інакше жити далі? Головне — робити професійно й відповідально свою справу на своєму місці. Махнути рукою і виправдовуватися хронічно несприятливими обставинами таки найлегше.
Далеко за межами Зінькова знають тутешній делікатес — чорну–пречорну ковбасу, яку печуть чи не в кожному дворі села. Рецепт її простий: відбірне м’ясо і сало порізати дрібними шматками, додати сіль, перець і багато часнику. Коптять ковбасу в спеціальній печі на фруктових дровах, змастивши кільця кров’ю (саме тому вона й має чорний колір). Кажуть, зіньківський делікатес є улюбленим презентом для столичних чиновників та найпершим сувеніром, який везуть звідси туристи.
На початку XVIII ст. на Поділлі наростає народне невдоволення польським пануванням. «Багато ганьби витерпів наш народ від панів–ляхів, — читаємо в церковному літописі Свято–Покровської церкви Зінькова. — Православ’я піддавалось нарузі, духовенство — бідності та рабству в ляхів. Діти православних не хрещені, шлюби відбувались без церковного благословення, похорони — без церковної панахиди. Багато пролито сліз та крові». Зіньків стає осередком гайдамацького руху, саме про ті часи й ідеться у відомій народній пісні «Виступали козаченьки з міста із Зінькова».
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
