«Я коли бачу зараз боби, мені аж погано стає, — здавленим голосом говорить Людмила Мирончук. — Можете уявити собі, всю зиму, і аж до молодої картоплі, я харчувалася винятково бобами! Варила з них і суп, і борщ, і пюре, і тушкувала їх — іншої їжі в мене тоді не було. Покійний дядько дуже любив боби, от і припас на горищі кілька мішків. Три роки вони пролежали там, але як я зраділа знахідці! Боби врятували мені життя. Хоча з тих пір я їх більше не вживаю».

Здається, стільки випробувань, скільки випало на долю цієї жінки, людина витримати не може. Вона була гарною, щасливою, багатою і коханою. Але практично в одну мить у неї все зруйнувалося — одного за одним Людмила втратила новонароджену онуку і єдиного сина, після цього — розлучення з другим чоловіком, операція з видалення пухлини в молочній залозі. Наслідки розлучення вона розсьорбує от уже десять років, намагаючись повернути собі половину незаконно відібраної трикімнатної квартири. Її били безжалісно через це, вивозили в поле, щоб убити, та вона й сама хотіла повіситися. А потім почала життя спочатку.