Любов. Доля. Цвєтаєва

      Iдея цієї публікації народилася спонтанно. Був час розманіженого потягування кавусі після трудового дня, коли всім «серйозним» темам уже віддано належне, тож хочеться просто посидіти і потеревенити про своє, жіноче... «А знаєш, — сказала мені моя колега, — я в юності була страшенно романтичною особою, ще й максималісткою, і жити намагалася за Цвєтаєвою». І на моє «що це означає?» почала пояснювати: любити, як Цвєтаєва, будувати стосунки з чоловіками, як вона, et cetera. Ні, наївним таке твердження мені зовсім не здалося. Навпаки, у голові миттєво промчав один рядок, щоправда, не Цвєтаєвої, а Маяковського: «Стать бы мне косноязычным, / Как Дант или Петрарка, / Душу к одной зажечь, / Стихами велеть истлеть ей...». А й справді! Стати б мені Петраркою чи тою ж таки Цвєтаєвою, мати б такі слова, як у неї, написати б про своє кохання... Цікаво, що з того писання вийшло б? Я не про дактилі чи анапести — «техніка» тут не цікава. Я про суть.

      А по суті Цвєтаєва являє читачам та потенційним «послідовникам» (таким, як моя колежанка) два шляхи кохання. Перше є абсолютом — цілком самодостатнім почуттям, яке перекриває собою всі інші, до нього не належні, симпатії та прихильності, воно більше за любов до себе, бо його носій помирає заради іншого, навіть не вбачаючи у своїй смерті пожертву. Щоправда, помирає герой, а точніше героїня — Маруся з поеми «Молодец» (вимовляється російською з наголосом на першому складі, таким собі скороченням від «добрый молодец») — не сама, а разом із родиною. Бо коханий Марусі виявляється упирем, тож через свою природу він не може не вкоротити віку як і самій героїні, так і її матері та брату. Останніх Маруся упиреві віддає, хоча може й порятувати. Її кохання (як голоси нечутних нам тварин, птахів абощо) бринить у такому діапазоні аморальності, що ця аморальність уже й перестає вловлюватись людським вухом, і зло обертається якщо не добром, то принаймні дивом. А всяке диво — трохи священне.

      Другий шлях любові від Цвєтаєвої — це коливання у ритмі цілком земних і тривіальних, хоча й вельми драматичних терезів, на одній шальці яких покладено твою душу, а на іншій, умовно кажучи, — обручку. Ситуація сфокусована у цвєтаєвській «Поэме конца», навіяній цілком реальною, автобіографічною ситуацією: вона любить його, він любить її, він — вільний, а ось у неї — родина і віра в те, що взяті на себе обов'язки вона мусить нести до кінця. Доки, як то кажуть, смерть не розлучить... з усіма непоправними помилками. Цей «різновид» кохання пронизаний ваганнями, довгими ламентаціями у передчутті неминучого прощання з одним-єдиним, а завершується все «расставанием — сверхбессмысленнейшим из слов». Тут кохання не перемагає, воно зазнає поразки від совісті, від моральних принципів, від усього, що породжується не серцем, а розумом. Тут кохання приносять у жертву, в доцільності якої особисто мене Цвєтаєва переконати не здатна.

* * *

      У принципі, нещасливе кохання і розбите серце Цвєтаєва у своїх творах активно культивувала. Її мати, Марія Мейн, пережила розлуку з коханим і вийшла заміж за нелюба — вдвічі старшого за неї професора Івана Цвєтаєва. Її бабця, полька Бернацька (це до неї звернені рядки «Продолговатый и твердый овал, / Черного платья раструбы, / Юная бабушка, кто целовал / Ваши надменные губы?»), так само була нещасливою у шлюбі й померла молодою. «Драматизмом, можна сказати, було пронизане повітря будинку номер вісім по Трьохпрудному провулку, де жила родина Цвєтаєвих», — підсумовувала біограф Цвєтаєвої Анна Саакянц.

      Налаштовуючись на подібну хвилю — хвилю драматизму, Цвєтаєва формулює ось таку свою нібито нагальну потребу (міститься вона у нарисі «Мой Пушкин»). «...Перша моя любовна сцена, — пише вона, — зумовила всі мої наступні, всю жагу в мені нещасливої, нерозділеної, неможливої любові. Я з тiєї  самої хвилини не захотіла бути щасливою і цим себе на нелюбов прирекла». Під «першою любовною сценою» Цвєтаєва має на увазі фрагмент прочитаного нею ще в ранньому дитинстві, потайки від матері, «Євгенія Онєгіна», а якщо конкретніше, то сцену освідчення Тетяни Ларіної головному герою. Після сказаного Цвєтаєва подає іще кілька сентенцій того ж таки гатунку. (Читати все це треба, звісно, у контексті, проте її проза — нерівна, мозаїчна, з переливами думок — саме завдяки своєму розпаду на десятки течій усе-таки дає змогу дещо виокремити). Отже, вона пише: «Я ні тоді, ні потім ніколи не любила, коли цілувались, завжди — коли розлучались...» «Між повнотою бажання та здійсненням бажання, між повнотою страждання і порожнечею щастя мій вибір зроблений». «Так, так, дівчата, освідчуйтесь першими, а потім слухайте відмови, а потім виходьте заміж за почесних поранених, а потім слухайте зізнання, але не ставтесь до них поблажливо, і ви будете у тисячу разів щасливішими, ніж інша наша героїня (Анна Кареніна. — Авт.), якій від здійснення усіх бажань нічого іншого не лишилось, як лягти на рейки». 

      Чи вірити у свідоме відторгнення дорослою (а не шести- чи семирічною, вперше зануреною у заборонене чтиво) Цвєтаєвою «порожнечі щастя»? З власного жіночого досвіду можу сказати лише те, що коли «повнота страждання» загусне питанням «навіщо жити далі?», то для урізноманітнення емпірики душевних мордувань надзвичайно хочеться пізнати хоч півклаптика щастя. Того самого, зневаженого Цвєтаєвою, звичайного бабського щастя. І хто сказав, що воно порожнє? Хіба не горе, навпаки, висотує з тебе усі сили і жили, так що звитягою стає навіть вегетативне твоє існування, з якого вже нічого не викресати — ні творчої іскри, ні бажання йти за когось заміж, ні милування своєю стійкістю? «Урок мужності, урок гордості, урок вірності, урок долі, урок самотності», — пише Цвєтаєва про Тетяну Ларіну. А може, урок мастурбації власним уявленням про праведність? І хай простить мені Марина Цвєтаєва, яку люблю років з п'ятнадцяти і по цей день, але не сприймаю подібного блюзнірства: говорити про свій мученицький хрест, що я, мовляв, сама його собі обрала, бо так мені набагато більше подобається. Навіть Христос перед стратою молився, аби оминула його чаша страдника...

* * *

      «Мой Пушкин» написаний Цвєтаєвою у 1937 році. 45-річна Цвєтаєва, якій лишається жити чотири роки (до самогубства 31 серпня 1941 р.), почувалася на той момент глибоко нещасною жінкою — і на це була купа насправді серйозних підстав. Утім вона ще кокетує зі своєї нещасливої жіночої долі — інакше це ніяк не розцінити. Що ж, вільному, як то кажуть, воля. Проте цікаво, як до написаного «пізньою» Цвєтаєвою поставилася б Цвєтаєва «рання»? Вісімнадцятирічна? Та, котра зустріла у Коктебелі, гостюючи в домі Максиміліана Волошина, на рік від неї молодшого Сергія Ефрона. Зустріла і закохалась відразу... До якого б теоретизування вдалася вона, якби Ефрон не відповів їй взаємністю?

      «О, как солнечно и как звездно / Начат жизненный первый том». На світанку життя доля посміхнулась юній Марині, вона знайшла рідкісну коштовність — розділене перше почуття, мрію, для втілення якої не було жодних перешкод: ані невдоволення батьків, ані майнових питань, ані «соціальної нерівності» абощо. «Вона не зводила з нього очей, — пише про Марину і Сергія сестра першої, Анастасія, — кожна мить із ним була пізнанням і замилуванням, все глибшим зануренням у цю душу — найдорожчу з усіх. Це серце, це життя забирало всі її сили... У його погляді, націленому на неї, було все її майбутнє. Він нікого ще не любив. Він увійшов у її руки, як голуб». Взаємність кохання перетворило Марину на красуню, якою вона була «років п'ять-шість», засвідчує Анастасія. «Я ніколи за все життя не бачила такої метаморфози у зовнішності людини», — дивується вона. Її сестра пострункішала і навіть начебто підросла, її очі зробилися великими, а пряме волосся перетворилося на хвилю надзвичайно гарних кучерів... «Порожнеча щастя»?

* * *

      ...Письменниця Наталія Ільїна так описує зустріч Марини Цвєтаєвої та Анни Ахматової, про яку їй відомо зі слів останньої. Цвєтаєва запитала Ахматову: «Як ви могли написати: «Отними и ребенка, и друга, и таинственный песенный дар»? Хіба ви не знаєте, що у віршах усе збувається?». На що та відповіла: «А як ви могли написати «Молодца»?» — «Але ж це я не про себе», — відказала Цвєтаєва. «Я хотіла їй зауважити, — розповідала потім Ахматова, — що у віршах усе про себе».

      Отже, запам'ятаємо: у віршах усе збувається. Розширимо обрії цього твердження: будь-які слова (байдуже, заримовані вони чи ні, головне, щоб торкалися найважливіших речей, найпотаємніших бажань) збуваються. Тому треба бути обережною у своїх жіночих звіряннях і не брехати про власну душу. Бо доля ходить навшпиньки і пантрує нас, і карає за пустослів'я чи зречення коханого. Я цілком серйозно вірю у силу слова і у те, що можна наврочити собі лихо. Що, можливо, і сталося з Цвєтаєвою. Коли прийшов її час... Коли після одруження з Ефроном, після численних її романів і захоплень різноманітними чоловіками, після навіть «сапфічної любові» до Софії Парнок (як делікатно висловлюються біографи) Цвєтаєва зустріла, мабуть, найбільше кохання свого життя. Згідно з власними настановами, їй не лишалося нічого іншого, як зробити це саме кохання нещасливим. На це, за її словами, у неї «був геній».

* * *

      Проте перш ніж перейти до цієї історії, варто спочатку приділити увагу цвєтаєвському «Молодцу», згадка про якого мало не загубилася десь на задвірках даного матеріалу. До того ж так буде дотримано хронології створення поем — «Молодец» був написаний Цвєтаєвою наприкінці 1922 року, роботу ж над «Поэмою конца» вона завершила у середині року 1924-го. Сюжет «Молодца», створеного на основі народної казки, доволі витіюватий, тож переказ його був би задовгим. Тому я не стану його переповідати, як не стану і заглиблюватися у літературні алюзії поеми (тобто паралелі, натяки на розвиток сюжету), віднайдені знавцями пера Цвєтаєвої у більш пізніх творах автора, а також у поемі Лермонтова «Демон» etc. Зазначу лише, що моє власне прочитання «Молодца» змушує виокремити його з-поміж усього іншого, написаного Цвєтаєвою.

      І ще додам, що коли вже продовжувати романтизовану міфотворчість у дусі Марини Цвєтаєвої (яка стверджувала, що на її життя надзвичайно вплинув «Євгеній Онегін»), то слід, мабуть, сказати, що й я причастилась тiєю ж таки залежнiстю від чужого світу, чужих образів тощо. Звісно, довго мусувати цю думку я наміру не маю, я все-таки не екзальтована панна, народжена наприкінці XIX століття, тож живу так, як вважаю за потрібне, а не так, як заповідав хтось iз великих митців. Проте людина, як казав Арiстотель, це zoon politikon — тварина суспільна, яка запрошення до гурту потребує не менше, ніж хліба свого щоденного. Тому знайти свою посестру із такими самими, як у тебе, реакціями на слово «кохання» для жінки вельми важливо. Якщо дуже пощастить — знайдеш її у реальному світі, якщо ні — втішатимешся відлунням у тобі котроїсь iз вигаданих героїнь.

      Отже, цвєтаєвська Маруся... Затята, навіжена, мало не причинна. Зрадниця усіх заради одного. «Сердце слепенькое». Якщо коротко: Маруся зустріла і покохала Молодця. Молодець виявився упирем. Маруся йшла за ним слідом і застала його на цвинтарі: «Стоит наш знакомец-то, грызет упо...». У Цвєтаєвої слово не договорене («упокойника»), у Марусі так само не стає сил осмислити побачене, впустити в серце цю правду. Вона лише розвертається і мчить прожогом додому.

      — Чего, дочка, видела?

      Чего, дочка, слышала?

      Каков дом у милого?

      — С крестовою крышею (...).

      — Пирком да за свабедку!

      Платочком помашете!

      Чего ж, дочка, плачешь-то?

      — Да с радости, матушка.     

      Знає Маруся, що ніякого весілля у неї з Молодцем не буде. А він, утім, уже й допит їй учиняє: «Была-видела?» (тобто чи знає вона, хто він насправді?). Маруся «Глаза вскидывает (...) — Нет!». «Ну так знай, сестра, / (Сам белей холста, / Сопит, ворот рвет). / Завтра брат помрет», — попереджає Марусю упир. Вночі він приходить за Марусиним братом: «Калиткою — скрип... / Сестрица, погиб! / Лют брачный твой пир, / Жених твой у...». Проте Маруся нічого не хоче чути. Навіть тоді, коли в її дім приходить іще одна смерть. «Дочка! Дочка! Прощай! Тобой продана!» — кричить у розпачі мати Марусі, помираючи. «Сплю — не слышу, сплю — не слышу», — шепоче Маруся, добре знаючи, що зупинити Молодця їй дуже просто. Зупинити у її випадку означає назвати. Вимовити вголос ту правду, в якій вона не зізнається сама собі. Але назвати означає ще й втратити. А ось цього Маруся вже ніяк не може. І коли коханий Марусі сам пропонує їй в ім'я спасіння душі від нього відмовитись, Маруся зрікається і душі.

      — Не хочу твоей раны!

      — Ад с тобой — сад румяный!

      — Не хочу твоей пены!

      — Смерть с тобой — жемчуг ценный!

      — Отступись! — Лют жар! — Всю выжму!

      — Пуще жизни! Пуще жизни!

      — Дождалась? — Конец! — Все стерпишь?

      — Пуще смерти! Пуще смерти!

* * *

      То в чому полягає правильний вибір? У тому, щоб напоювати коханого всім своїм єством, навіть знаючи, що кров твоя — йому на один ковток, зробивши який, він просто викине тебе майже неживу на роздоріжжі — чи то зализувати рани, чи то починати щось спочатку? Чи все-таки правильний вибір у чистоплюйстві, у вмиванні рук зі словами «я другому отдана и буду век ему верна»?! (Думка, яка прийшла щойно: та не була улюблениця Цвєтаєвої Тетяна Ларіна сміливою! Якраз навпаки — не вистачило у неї куражу сплатити ту високу ціну, яку платять усі закохані «пуще жизни», «пуще смерти» жінки. Саме тому вона залишилася жити з чоловіком-нелюбом у своєму розкішному палаці, а не померла, як Маруся). Мабуть, коли тобі освідчуються в коханні, слід питати, як Молодець: «Все стерпишь?». І якщо відповідь ствердна (і щира при цьому!), то вважай, що перед тобою скарб неоціненний — справжнє кохання, «любовь совершенная», як сказав би Лєсков. А що вже з цим коханням робити — то нехай серце розсудить...

      Марина Цвєтаєва таку любов віддала. Власними руками. Повернулась до чоловіка, доньки, розірвавши стосунки з Костянтином Родзевичем (цей роман Цвєтаєвої початку 20-х років достатньою мірою обсмоктаний її біографами, і не мені відбирати у них хліб. До того ж подробиці — хто такий Родзевич, звідки він узявся тощо — важать, на мою думку, не так багато). Головне те, що «розійшлася з ним, — як писала вона в одному з листів, — кохаючи і коханою, у розпал кохання, не розсталась — відірвалась! Розбивши і своє життя, і його...». Чому? Бо «жити зрадами я не можу, дійсністю — не можу, гласністю — не можу...». Тут своє питання (чи був це правильний вибір?) я не повторюватиму, бо йдеться вже не про сюжетні перипетії, а про реальних людей, судити котрих я не маю права. Лише повторю сказане на початку: у доцільності такої жертви Цвєтаєва мене не переконала (говорячи зі мною, з читачем, мовою «Поэмы конца»), як не переконала і в тому, що вона правильно співвідносить із ситуацією поняття зради. Зрада, думається, полягала якраз у відмові від кохання, неправда і фальш — у поверненні до «спільного недолугого життя, просякнутого брехнею, невдалою конспірацією та іншими отрутами», — як писав чоловік Цвєтаєвої Сергій Ефрон.

* * *

      «Поэма конца» — одна з найбільш значимих для мене книг. Я не люблю (бо не розумію) її героїню, але люблю книгу. Вона ріже по живому, відтинає плоть від костей. У ній — мука, зрозуміла тому, хто її пережив. І ще (для мене!) знак запитання: так кохаючи, так терзаючись — відпустити (добровільно!!!) того, кого любиш? Я б так не змогла. Я б цього у своє життя не взяла. Взяла б із неї хіба що (може, як передсмертну записку?)

            ... подноготную

      Тайну Евы от древа — вот:

      Я не более чем животное,

      Кем-то раненое в живот.

      Жжет... Как будто бы душу сдернули

      С кожей! Паром в дыру ушла

      Пресловутая ересь вздорная,

      Именуемая душа.

      Христианская немочь бледная!

      Пар! Припарками обложить!

      Да ее никогда и не было!

      Было тело, хотело жить,

      Жить не хочет.