Шлюбні традиції українців такі давні, що їх корені губляться десь у глибинах дохристиянських віків. Письмову згадку про весільний обряд вміщено ще в першій вітчизняній енциклопедії — «Повісті врємєнних лєт», написаній на початку XII століття «під редакцією» ченця Нестора, а потім — ігумена Сильвестра. Відтоді змінилися десятки поколінь, під натиском чужоземних весільних традицій розчинилися або модернізувалися наші автентичні обрядові дійства. І мали б ми тепер хіба що фольклорно-етнографічні забави для туристів у Музеї народної архітектури та побуту біля села Пирогів, що поблизу Києва, якби не такі діючі хранителі (здебільшого — хранительки) прадавніх традицій, як Марія Мочарна з прикарпатського села Лісна Тарновиця. Завдяки її старанням, принаймні ще упродовж кількох поколінь, поки справу продовжуватиме нині 9-річна правнучка Марійка, весільні столи надвірнянців прикрашатимуть рум'яні і пишні, щедро заквітчані весільні короваї.

Освічені люди всіх цивілізованих народів, як і наш, знають і шанобливо пам'ятають таджицько-іранського лікаря і вченого ХI століття Авіценну. Ще більшої слави набув напівміфічний грецько-іллінський лікар-хірург античних часів на межі V—IV тисячоліть до нашої ери Гіппократ. Статут з його наукового трактату став на всі віки гімном-заприсяганням Гіппократа для численних поколінь лікарів-початківців, які присвятили себе цій гуманній діяльності.