Чоловічий коктейль

Мапа і мова фестивалю

Майданчики ОМКФ розкидані по всьому місту, що певною мірою створює незручності, адже основні події відбуваються у двох центрах — кінотеатрі «Родіна» та на Одеській кіностудії, а це добрий шмат дороги з одного кінця міста в інший. Арт–директор фестивалю Денис Іванов пояснює це особливостями мегаполісу: «Фестиваль відбувається у великому місті, і ми мали задіяти максимальну кількість майданчиків, як це відбувається на Берлінале. Інша схема роботи — Каннський кінофестиваль, який концентрується в одному місці, Палаці фестивалів». На ранкових показах у фестивальному центрі — кінотеатрі «Родіна» — зал щодня заповнений на дві третини, хоча здебільшого це акредитовані на фестивалі гості, проте чимала частка — звичайні глядачі. Один зі способів привабити людей у кінотеатри — абонементні квитки, які дають доступ на перегляд усієї фестивальної програми, відвідини майстер–класів і фестивальних вечірок у клубі на березі моря, а також можливість оселитися в кемпінгу на території Одеської кіностудії. Ця поширена на фестивалях програма в Одесі іменується гордою назвою Літня кіношкола, що, зрештою, із професійним навчанням не має жодного зв’язку. На початок тижня в кіношколі зареєструвалося понад 300 сінефілів, сплативши по 500 грн. за абонемент. Підрахувати кількість глядачів, що відвідали Одеський кінофестиваль, можна буде після закінчення фестивалю. Але вже зараз організатори називають неймовірну цифру — 40 тисяч осіб (це з урахуванням відвідувачів відкритого показу «Броненосця «Потьомкіна» на Потьомкінських сходах).

Фестивальні фільми титровані російською та англійською мовами. «Ми вирішили обрати мову, якою розмовляє Одеса», — пояснює Денис Іванов. Від тримовного (англійська, українська, російська) титрування вирішили відмовитися після перших показів, коли кількаярусні словесні рядки перекривали мало не половину екрану. Для тих, хто бажає подивитися кіно українською, дають напрокат навушники, що, зрештою, виявляється найвиграшнішим варіантом: не треба відволікатися на титри.

Не кожен пістолет наприкінці п’єси вистрілює

З початку тижня показали чотири конкурсні фільми, два з яких точно залишать хороше враження від фестивалю: американський «Святий Джон із Лас Вегаса» (Saint John of Las Vegas) та перуансько–іспанський «Жовтень» (October), виняток, на жаль, становить українська картина «Пістолет Страдіварі». Уже з синопсису вітчизняної картини виникло відчуття, що фільм — кримінальна комедія а–ля 90–ті роки, тобто очікувати чогось хорошого не варто. Інтуїція не підвела. У центрі оповіді — милий хлопчина (Артем Осипов), який нібито необачно вплутується у справи придуркуватого «нового росіянина» (Олексій Горбунов), а насправді виконує завдання супермена: мстить за батька, заробляє купу грошей і завойовує красуню. Стандартний набір голлівудських штампів, які наші кінематографісти так і не навчилися компонувати (а на часі — зовсім інші жанри й технології). Після закінчення сеансу Олексій Горбунов підсумував: «Нормально, б..я, вышло, хотя могло быть и хорошо». Цілком погоджуюся з актором у частині «б..я», особливо це стосується роботи художника–декоратора й стиліста. Загадкою також залишається назва картини: «Що спільного між пістолетом і Страдіварі», — намагаюся пізнати глибини творчого підсвідомого режисера Олексія Луканєва, який відповідає: «Це асоціюється з Одесою, двояко і пов’язано з гумором». На місці одеситів я б образилася.

Було б непогано, якби Луканєв подивився також дебютну роботу свого американського колеги Х’ю Родса — «Святий Джон із Лас–Вегаса», дотепну комедію зі Стівом Бушемі в головній ролі. Його герой — Джонні — страховий агент, придуркувато–наївний виконавець вказівок боса і милий звабник гарячої співробітниці. Розслідуючи справу одного ДТП, він потрапляє у найбільшу халепу — знову опиняється у залежності від ігрового бізнесу й сповідується в цьому перед молодою працівницею магазину. «Звихнутий?» — німе запитання в очах збентеженої дівчини. Хто знає, адже ми так і не дізналися закінчення історії Джонні: під завершення сеансу в кінотеатрі «вирубили» світло, кіно закінчилося. Очевидним з кінооповіді залишилося наступне: вся Америка (читай — увесь світ) залюднена звихнутими, деякі з них стають успішними за умови, що «мають яйця», як казав Рутгер Хауер.

Наразі першим фільмом, що випадає з гумористичної концепції фестивалю, є драма «Жовтень» братів Вега. У конкурсній програмі він виконує роль коштовної перлини, що своїм блиском має прикрасити убогість інших елементів. «Жовтень» — володар призу журі Каннського конкурсу «Особливий погляд», не найіменитіша, звісно, відзнака, проте все одно приємно. Згідно з картиною, жовтень у Перу — місяць, що закінчує певний цикл і підбиває підсумки: ми спостерігаємо завершення багатолюдного католицького свята в Лімі, переїзд старця з дружиною, котра перебуває в комі, з міста й завершення холостяцького циклу в житті головного героя — жадібного лихваря Клементе.

Усі події відбуваються в неспішному плині часу в бідняцьких районах перуанської столиці, й ніби між іншим глядач виявляється по той бік екрану, заангажованим у події. Такий прийом примушує пригадати фільм Клаудії Льоса «Молоко скорботи», володаря «Золотого ведмедя» минулорічного Берлінале, хоча від магічно–шаманського способу оповіді «Жовтень» далекий: цей фільм повністю реалістичний. Стаючи несподівано батьком, Клементе (дитину йому підкинула повія) змушений змінити дещо у своєму холостяцькому житті. Так у його домі з’являється жінка, що виконує функції няні, прибиральниці й не проти стати коханкою. Центральним елементом фільму є акцент на релігійності бідняцького населення Перу: образ Христа й Богородиці камера вихоплює на стінах будинків, у тісних кімнатах як праведних жінок, так і повій. Власне, віра допомагає няні нарешті отримати чоловіка, підштовхують нас до такого висновку режисери наприкінці фільму: в останніх кадрах Клементе губиться у натовпі паломників, шукаючи жінку. Ось такий хепі–енд по–перуанськи.