За соняшник замовили слово

Під час першої ж зустрічі з аграріями не так давно призначеного голови Дніпропетровської облдержадміністрації Олександра Вілкула відразу найшла коса на камінь. З–поміж усіх проблем, на яких сільгоспвиробники акцентували увагу посадовця, чи не найбільше невдоволення викликала Постанова Кабінету Міністрів № 164 «Про затвердження нормативів оптимального співвідношення культур у сівозмінах у різних природно–сільськогосподарських регіонах». Присутні відверто назвали її прямим антиринковим втручанням у господарську діяльність, яке призведе до руйнування економіки сільгосппідприємств, додаткових затрат та породження бюрократії.

Поки до соняшнику черга дійде...

Більше того, офіційно з цього приводу до віце–прем’єра Віктора Слаути звернувся голова Союзу сільськогосподарських підприємств Дніпропетровської області Віктор Карпенко. «Підраховано, що впровадження пропонованих сівозмін щорічно буде завдавати сільськогосподарському виробництву області (в нинішніх цінах) збиток у 400—450 мільйонів гривень, що складає більше третини витрат на проведення річного циклу сільгоспробіт у рослинництві, — зазначається в документі. — Це повністю виключить можливість проведення технічного переоснащення галузі, впровадження сучасних агротехнологій».

З відповіді на це звернення, підписаної першим заступником міністра агропромислового комплексу Мельником, стає зрозумілим, що вищезгадану постанову Кабміну ніхто скасовувати не збирається. При цьому акцентується увага на необхідності систематичного підвищення родючості ґрунту та одержанні на цій основі високих урожаїв сільськогосподарських культур. От тільки не всі культури, як кажуть, одним миром мазані. Йдеться, насамперед, про споживання вологи і поживних речовин. Популярний серед сільгоспвиробників соняшник, який вирощувати економічно вигідно, цим особливо «грішить». Так, за даними Інституту ґрунтознавства й агрохімії ім. О. Н. Соколовського, на 1 тонну насіння соняшнику витрачається з ґрунту 48—71 кг азоту, 16—28 кг фосфору і 155—190 кг калію, тоді як озима пшениця на 1 тонну зерна споживає азоту 20—26 кг, фосфору — 9—17 кг і калію — 12—44 кг.

Отож ідеться про необхідність науково обґрунтованого чергування соняшнику в сівозміні. Начебто нічого поганого. Однак чому ж тоді так рішуче протестують аграрії? Зокрема вищезгаданий Віктор Карпенко звертає увагу на постійне зростання частки комерційно успішних культур в інших країнах–виробниках. Так, у США соєю, кукурудзою та пшеницею у 2008 році засіяли 87,6 відсотка площ проти 82,3% — у 2005–му. І тепер на ці три культури там припадає майже половина від загальної площі ріллі. Отож, робить висновок Віктор Карпенко, наслідком вищезгаданої постанови Кабміну, як і прийнятого 4 червня 2009 року Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження родючості ґрунтів», стане гальмування ефективного розвитку аграрного сектору України, а саме — заподіяння аграріям щорічних збитків, скорочення високодохідного експорту соняшнику, кількості заводів олієжирової промисловості, створення нових корупційних схем для чиновників.

Поряд із вищезазначеним у постанові Кабміну наголошується на необхідності збільшення площ під овочі та кормові культури. Але тут теж не все так просто. Бо, по–перше, для цього слід враховувати наявність зрошуваних земель. А по–друге, й узагалі за півроку збільшити поголів’я худоби, що практично неможливо.

Країна дешевої пшениці

Побувавши в Синельниківському районі, я особисто пересвідчився в тому, наскільки складними для сільгоспвиробників є нинішні реалії. Бо для аграрія головним залишається не тільки виростити, а й вигідно продати.

— Коли я поспілкувався з колегами–фермерами у Данії, то зрозумів, що вони Україну сприймають тільки як країну надзвичайно дешевої пшениці, — розповідає керівник фермерського господарства «Рой» Володимир Рой.

За словами Володимира Миколайовича, сьогодні пшеницю можна збути щонайбільше за 750 гривень, ячмінь — за 600, тоді як собівартість вирощування цих культур перевищує 1000 гривень... Порівняно з минулим роком закупівельні ціни на зернові суттєво знизилися. І аграрії називають нинішню ситуацію незрівнянно гіршою. Бо торік Аграрний фонд робив інтервенцію — зокрема пшеницю 3–го класу купував по 1250 гривень за тонну. І зернотрейдери теж до цієї ціни підтягувалися. Нині Аграрний фонд поки що не купує нічого.

Тепер же справді хоч сядь та й плач. Бо порівняно з минулим роком подорожчало буквально все. Електроенергія — з 44 до 77 копійок за кіловат. З 530 гривень до 808 зросла й мінімальна заробітна плата. Тільки і без того дешева пшениця подешевшала. При цьому, кажуть, у світовому вимірі запасів пшениці з торішнього врожаю ще вистачить місяців на вісім. Про український ринок годі й говорити. Адже ми споживаємо пшениці 5 мільйонів тонн за рік, тоді як виробляємо всі 24. І це зовсім не жарт, коли сільгоспвиробники говорять про те, що нині замість того, щоб сіяти пшеницю, поля ліпше залишати під пар.

У відомих сільгосппідприємствах розташованого на півдні області Нікопольського району, очолюваних Андрієм Помазанським та Миколою Письменним, де збирати врожай зернових починають найраніше, тепер неабияк радіють із того, що хоч якось викручуються з непростої ситуації за рахунок вирощування... черешень. А що робити тим, у кого черешень немає? Вирощувати рентабельну продукцію. Вищезгадуваний Володимир Рой так і робить. Недарма під час закордонних поїздок намагається запозичити все нове, передове. І видає ідеї, що справді можуть здатися незбагненними.

— Сою сьогодні можна збути по 3500 гривень за тонну, ріпак — по 2800, — розповідає Рой. — А затрати приблизно такі ж, як і на пшеницю. Тепер підрахуйте, що аграрію нині вигідніше вирощувати.

Більше того, стверджує Володимир Миколайович, і віддача соломи з ріпака вдвічі більша, ніж із пшениці. На ній, мовляв, з часом і котельні зможуть працювати. І як приклад навів містечко в Данії з 7–тисячним населенням, посеред якого стоїть саме «солом’яна» котельня. Тому Рой переконаний, що таким чином можна буде з часом опалювати розташований поряд із його офісом 12–тисячний мікрорайон Синельникового.

Ріпак гине, а льон цвіте

Отож майбутнє за ріпаком? Проте перший заступник голови Синельниківської райдержадміністрації Микола Малюков мене неабияк здивував, повідомивши, що площа насаджень ріпаку в нинішньому році зменшилася порівняно з минулим, і з цією культурою нині мають справу фактично три господарства — всі вони, як і «Рой», належать до найбільших. Виявляється, тут більше клопоту, ніж користі. Чого тільки варто 3–4 рази ріпак обробити отрутохімікатами! На Луганщині взагалі за останні 4 роки загибель цієї культури склала 70 відсотків від посіяного, що засвідчує її непристосованість до ризикованих погодних умов.

Зате зросли у районі площі посівів льону — теж нової для Синельниківщини культури. І хоч ця цифра поки що не вражає — зі 150 до 400 гектарів, вона переконує в одному — аграрії–практики все ж слідують не науковим рекомендаціям, а керуються економічною доцільністю. Зокрема, відомий у районі фермер Андрій Усов саме з льону мав непоганий зиск.

Головну ж проблему сільгоспвиробники бачать в іншому — цілком уже окреслених намірах входження України до зони вільної торгівлі.

— Для нас хочуть установити квоти, а самі заходитимуть на український ринок без квот і торгуватимуть усім, — бідкається Володимир Рой. — На соняшник і взагалі мають експортне мито зняти. Чому? Та тому, що хочуть, аби ми везли соняшник туди, а самі перероблятимуть і торгуватимуть нашою олією.

Важко не погодитися з господарем, який на сільгоспвиробництві справді всі зуби з’їв (фермерське господарство «Рой» працює з 1998 року, до того ж на сьогодні Володимир Миколайович має ще одне, а раніше керував Васильківською держадміністрацією у тій же Дніпропетровській області).

Сільгоспвиробники сьогодні, як ніколи, вимагають державного протекціонізму. Бо що, коли й справді значна частина сільгоспвиробників, які звично поставили на пшеницю, не маючи на підстраховці черешень, опиняться при бубнових інтересах?

ОФІЦІЙНО

Постановою Кабінету Міністрів № 164 «Про затвердження нормативів оптимального співвідношення культур у сівозмінах у різних природно–сільськогосподарських регіонах» встановлено такі нормативи періодичності вирощування культур на одному й тому ж полі:

— для озимих жита і ячменю, ячменю ярого, вівса, гречки — не менше ніж через один рік;

— для пшениці озимої, картоплі, проса — не менше ніж через два роки;

— для кукурудзи протягом двох–трьох років поспіль;

— для багаторічних бобових трав, зернобобових культур, буряку цукрового і кормового, ріпаку озимого і ярого — не менше ніж через три роки;

— для льону — не менше ніж через п’ять років;

— для люпину, капусти — не менше ніж через шість років;

— для соняшнику — не менше ніж через сім років;

— для лікарських рослин — один—десять років.