На Дерибасівській чудова погода!

Спека в Україні сягає апогею, у приморських містах на кшталт Одеси від неї не сховаєшся навіть у тіні численних акацій та платанів, що заселяють милі вулички Південної Пальміри. Протягом дев’яти днів накал повітря тут підсилюється гарячою фестивальною атмосферою. Сьогодні п’ятий день першого Одеського міжнародного фестивалю, що має амбіції стати не гіршим кінофорумом за єдиний презентабельний український кінофестиваль «Молодість».

Найгарячіша світська подія літа

«Кінофестиваль із такими гостями і таким наповненням — це, звісно, чудово. Проте, певно, не в розпал літа, коли температура вдень не опускається нижче 30 й шалено стрибає тиск», — розмірковуючи так, ми направляємося у п’ятницю в Оперний театр на відкриття кінофестивалю. Червона доріжка приймає різношерсту публіку (звісно, намарно було очікувати, що всі гості витримають вечірній дрес–код), фойє театру зустрічає блиском золота і пірамідами коньячних келихів. Із знаменитостей погляд вихоплює Володимира Горянського — він фотографується із Ларисою Удовиченко, яка сьогодні виглядає молодшою за героїнь, яких грала 20 років тому. Нев’януча Ольга Сумська, як завжди, прибула на світську подію із дочкою Антоніною й чоловіком Віталієм Борисюком. Дві відомі блондинки — Олександра Кужель й Наталія Заболотна у нарядах кольо­ру фуксії — працюють на численні відео– й фотокамери. Десь у натовпі зникає Андрій Малахов, Володимир Машков отримує спеціальну відзнаку... Присутність вітчизняних зірок і зірок ближнього зарубіжжя вказує на те, що ОМКФ — найгарячіша світська подія літа.

А от із відомих іноземних гостей на відкритті ОМКФ був присутній лише голландський актор Рутгер Хауер. Жерар Депардьє, улюбленець українських кінофорумів, не приїхав через аварію, в яку потрапив на своєму мотоциклі. Без голови у перші дні виявилося міжнародне журі: Йос Стеллінг не зміг прибути й привітався із публікою на відкритті за допомогою відеозвернення (хоч і приємно, проте якось несерйозно).

Відкривав кінофестиваль фільм «Серцеїд» (реж. Паскаль Шоме) — мила французька романтична комедія про багату дівчину (Ванесса Параді), яка закохується у звабливого тілоохоронця (Ромен Дюрі). І хоча сюжет історії доволі банальний, Паскаль Шоме зміг нанизати на нього рівно стільки дотепів і курйозів, щоб іще раз довести, що французи є неперевершеними в цьому жанрі.

Кіно про комплекси й вампірів

Що б там не говорила президент фестивалю Вікторія Тігіпко, що ОМКФ не обмежується рамками комедійного жанру, «Серцеїд» усе ж задав тон конкурсній програмі — має бути смішно, хоч і крізь сльози. Перший фільм конкурсу — «Мамонт» (реж. Гюстав де Керверн, Бенуа Делєпін, Франція) оповідає про огрядного дивакуватого службовця (Жерар Депардьє), який, вийшовши на пенсію, виявляється зовсім не пристосованим до життєвих буднів. Щоб отримати соціальну підтримку, він змушений здійснити таку собі подорож у минуле: відвідати колишніх роботодавців, які дадуть йому потрібні папірці для оформлення пенсії. У процесі цієї буденної процедури проявляється справжній сенс подорожі героя: він проживає своє життя від старості до підліткових років, зустрічається з родичами, колишніми друзями, позбавляється трагедії першого кохання й, звільнений від комплексів, мчить на велосипеді назустріч новому життю. Цікава історія, що лежить в основі сценарію, назагал розчаровує затягнутою оповіддю, інколи малозрозумілими сценами й символами і, як не дивно це звучить, невідповідністю акторів своїм ролям.

Другий фільм конкурсу — «Колискова» (реж. Юліуш Махульський, Польща) — чорна комедія про життя–буття родини вампірів у глухому селі десь на просторах Мазурії. Тато, мама, свекор і трійко діток живуть із того, що п’ють кров зі стоп людей, яких вони тримають у підвалах свого дому. Священик, церковний служка, німець–бізнесмен, зваблива перекладачка, поштар–пияк і недалекий поліцейський — ось їхні жертви й заразом стереотипні представники своїх професій. Автор «Ва–банку» Юліуш Махульський, як і у випадку із своїм знаменитим Квінтою, показує злодіїв значно благороднішими за їхні жертви й наділяє їх здатністю робити смішні речі із серйозним виразом обличчя. При всьому позитивному сприйнятті картини (зал реготав і вдячно аплодував наприкінці), все ж незрозуміло, що цей фільм робить у конкурсній програмі. Таке кіно зазвичай показують на сімейних телеканалах.

Рівнішим видався другий конкурсний день. «Рік плотоїдства» (реж. Сук–Їнь Лі, Канада) й «Перукарка» (реж. Доріс Дьорі, Німеччина) розкривають світ жіночих чекань та ілюзій. «Рік плотоїдства» знайомить глядача з гидким каченям — 21–річною Сем, яка знаходить себе, пройшовши шлях більш чи менш вдалих сексуальних досліджень. У результаті вона приймає відому істину — сексуальність не обов’язково означає наявність копиці білявого волосся чи надутих губок, і підкоряє цим хлопця своєї мрії. Оскільки фільм не відрізняється психологізмом, маємо не більше ніж добротний посібник на тему підліткового дозрівання. А от «Перукарка», тобто героїня фільму пухкенька Каті, давно вже пережила такі комплекси. Вона — яскрава пляма серед буднів сірого середньостатистичного німецького містечка, надто яскрава для сприйняття правильних бюргерів, проте нерозуміння родини й оточуючих не зупиняє її на шляху до реалізації заповітного бажання — відкрити перукарський салон. За контрастністю героїв та чудовою грою головної героїні «Перукарка» нагадує фільм Майка Лі «Інший рік», що був у програмі цьогорічного Каннського фестивалю.

Що спільного між Рутгером Хауером та «Броненосцем «Потьомкіним»?

Найяскравішою кіноподією фестивалю наразі залишається показ відреставрованого фільму Сергія Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін» (1925 рік). У суботу весь люд, що зазвичай окуповує Приморський бульвар, осів на Потьомкінських сходах: на великому екрані просто неба показували «Броненосця» без купюр і під оригінальну музику Едмунда Мазеля. «Це шедевр російського кіно. Знаєш, коли цей фільм знімали?» — симпатична молода мама намагається зацікавити своє юне чадо чорно–білими кадрами, що міняються на екранному полотні впродовж 75 хвилин. Хоча половина з присутніх змогла зрозуміти глибокий символізм знаменитої роботи Ейзенштейна, але сприйняли її як відображення історичних подій.

«Багато країн свого часу заборонили фільм до показу, бо вбачали в ньому заклик до революції, пропаганду комуністичної ідеології. Але Ейзенштейн зробив не комуністичну, а гуманістичну картину. На цих сходах, як в античному театрі, він показав усі репресії», — наступного дня кінознавець Наум Клейман намагався розтлумачити фестивальній публіці «парадоксальний авангардизм» «Броненосця «Потьомкіна». З усіх майстер–класів, що проводилися в Україні останнім часом, лекція Клеймана здалася найбільш глибокою, продуманою й інформативною. Хоча сама концепція майстер–класу на наших фестивалях потребує окремого обговорення: здебільшого це просто зустріч у форматі «питання–відповідь», під час яких заїжджа знаменитість у міру свого виховання й здібностей задовольняє глядацьку цікавість.

У такому форматі проходив відкритий майстер–клас Рутгера Хауера. Як виявилося, 66–річний актор, відомий завдяки таким фільмам як «Той, що біжить по лезу бритви», «Попутник», «Східні солодощі», «Леді–Яструб», — зірка доволі примхлива і зі своєрідним почуттям гумору: якщо йому щось не подобалося, то він каже просто «Shut up!», і залом прокочується хвиля схвального сміху.

У 2006–му Хауер заснував школу Rutger Hauer Film Factory, де вчить, що режисери мають бути «з яйцями» (тобто впевнені в собі та своїй роботі): «Я розповідаю режисерам про інстинкт. Адже найважливіші рішення приймаються завдяки інстинктам. І я знаю, де він», — оповідав Хауер, який, як сам зізнається, від природи сором’язливий, і, можливо, тому навіть вітальну промову на відкритті фестивалю читав із листочка. До честі актора, свою методу роботи в Одесі він представляв не на пальцях: на спеціальному майстер–класі, куди відібрали зо два десятки представників професії, він дав завдання зняти одну сцену із заданого сценарію. Таким чином навчання відбувається і в школі Хауера: взяв у руки камеру й знімай. Як і Пітер Грінуей, Рутгер Хауер захоплюється можливостями, що дають нові технології, хоча у роботі голландця відсутні радикальні експерименти й новаторство, якими насичені проекти Грінуея. До слова, в Одесі Хауер заанонсував свою нову акторську роботу — фільм The Rite («Ритуал»), де він зіграв з Ентоні Хопкінсом. Фільм вийде на екрани в 2011 році.

Спека не спадає, а фестиваль набирає обертів. У наступному репортажі ми «подивимося» фільм «Пістолет Страдіварі» (це єдина українська стрічка у програмі) і «Невдах» Жана–П’єра Жене. «Амаркорд» Федеріко Фелліні — те, що залишиться за рамками оповіді, таке кіно треба лишати для себе...