Для чого Росії потрібен флот на Чорному морі

Часи серйозного впливу військових флотів в акваторії Чорного моря сплив­ли ще до завершення Громадянської війни. Останні залишки військової могутності на цьому морі було пущено на дно в Новоросійську за вказівкою голови Раднаркому Володимира Леніна. І подальший розвиток військово–морських сил СРСР у цих краях виявився безглуздим. Це підтвердив досвід Другої світової війни, коли військовий флот простояв у портах Кавказу, а військові моряки виявили свій справжній флотський героїзм, на жаль, тільки на березі при обороні Одеси і Севастополя. Найбільша операція зі знищення німецького флоту виявилася найбільш трагічною — наш підводний човен затопив транспорт із радянськими військовополоненими (їх загинуло більше двох тисяч).

А вже у наш час після побудови двох стамбульських мостів через Босфор і вступу Туреччини до НАТО стало очевидно, що розвивати флот у таких умовах безглуздо — достатньо зруйнувати мости, щоб повністю припинити судноплавство по Босфору і вже спокійно та методично добивати всі плавзасоби в акваторії Чорного моря, як у мишоловці.

Найбільш потужною військовою структурою в акваторії Чорного моря сьогодні є флот Туреччини (що входить до військової структури НАТО). На сьогодні він у чотири рази перевищує потужність Чорноморського флоту Росії. Особливо слід виділити факт поповнення турецького флоту найсучаснішими кораблями: наприклад, турки мають 14 новеньких субмарин (побудованих у Німеччині) проти єдиного вельми застарілого човна ЧФ Росії в Севастополі. І НАТО буде підтримувати розвиток і посилення турецького флоту, оскільки, володіючи Чорноморськими протоками, Туреччина в будь–який момент може використовувати цей флот для захисту країн Північноатлантичного альянсу в акваторіях як Чорного, так і Середземного морів.

Флот РФ у Криму лише для того, щоб тримати в напрузі Україну

Ситуація з можливостями флотів НАТО і Росії відома всім. Тому в Альянсі спокійно реагують на всі розмови про модернізацію російського флоту, розуміючи її повну безперспективність. Усвідомлюють це і в Росії, тому розмови про зміцнення Чорноморського флоту є суто пропагандистськими й розрахованими передусім на русофілів у Криму. Що наводить на думку: якщо в Севастополі і буде щось зроблено, то хіба що на рівні фарбування кораблів.

Після підписання харківських угод на рівні російського уряду пролунали заяви, що «за такі гроші можна побудувати не один військовий порт в Росії». Так у чому ж справа? Адже цілком резонно будувати власний порт у Новоросійську, де в атмосфері вічної любові та безпеки буде навічно розміщений російський флот. І звідти теж можна буде погрожувати Грузії, Україні, Болгарії, Румунії, але вже без неприємних спроб із боку України щодо контролю за розширенням та оновленням озброєння флоту, без протестів проти переміщення без відома влади невідомих для українців видів зброї, без обурення місцевих мешканців проти захоплення берегових засобів навігації.

Тут і відкривається справжнє завдання, яке стоїть перед російським флотом на час його перебування в Севастополі: через погрози тримати Україну в постійній напрузі. Мовляв, «заберемо Крим», «Севастополь — це російське місто», «російський флот — навічно в Севастополі», «захистимо російських громадян на території будь–якої країни» тощо.

За лекалом Придністров’я

А тим часом формування контингенту мешканців Севастополя, Балаклави і Криму в цілому відбувалося за таким же принципом, як і в Придністров’ї. Майже кожен росіянин, який відслужив військову службу в південних благодатних краях, зовсім не хотів повертатися в убогу обстановку російської глибинки, а терміново ставав місцевим жителем. Тож природно, що за підтримки російських військ утворилася, з дозволу сказати, Придністровська (чомусь цинічно звана Молдавською) республіка, де влада сьогодні тримається на чужих багнетах. Російські діячі мріють про такий самий варіант і в Україні.

Найближчим часом зростатиме купівля нерухомості росіянами, збільшаться інвестиції в інфраструктуру — у будівництво будинків для російських військовослужбовців, буде підтримуватися підвищена заробітна плата для російських офіцерів (напротивагу становищу українських моряків). І, звичайно, туди, тепер уже цілком вільно, будуть вояжувати для політичних концертів діячі типу Лужкова, Затуліна, Жириновського. А простий народ, слухаючи їхні войовничі промови, не надто замислюватиметься про подальший розвиток подій.

«Любов», як її розуміють крадії унітазів

Кремлівські господарі й вояжери й далі переконують, що ми — колишні радянські республіки — братні народи, і між нами має бути дружба і любов. Як вони вміють примушувати до миру й любові, росіяни вже показали під час воєнних дій у Грузії. «Їхні війська — ті самі татаро–монголи, тільки на танках. Розбивають комп’ютери, крадуть унітази...» — розповідав мені про ту «любов» знайомий осетин.

«Братський народ» у Криму не розуміє, що як тільки Чорноморський російський флот хоча б раз стрельне по Болгарії, Румунії чи Туреччині (а в найближчому майбутньому — і Грузії, яка має всі шанси увійти до НАТО), у відповідь від усього Криму залишиться тільки мокре місце.

Тож варто замислитися над тим, чи залишатися й надалі заручником імперських амбіцій «великого брата». Нинішня влада точно не замислиться. То, може, нарешті скаже своє слово народ?

Анатолій ФОКА