Старт дала Москва — Київ узяв своє

Рішення про вибір країни для проведення Олімпійських ігор 1980 року Міжнародний олімпійський комітет ухвалив 23 жовтня 1974–го на своїй 75–й сесії у Відні.

Уперше ідея проведення Ігор у Москві виникла в керівника Спорткомітету СРСР Сергія Павлова у квітні 1969–го. Однак тоді голосування завершилося перемогою канадського Монреаля, де й відбулася Олімпіада–1976. Через кілька років Павлов знову переконав керівництво країни виставити кандидатуру Москви. І на цей раз удалося виграти — насамперед завдяки дружнім стосункам із членами МОК, особливо Едуардом фон Фальц–Фейном (Ліхтенштейн) і Віллі Дауме (ФРН). До речі, барон Фальц–Фейн народився у 1912 році на Херсонщині, в селі Гаврилівка Нововоронцовського району, він — племінник засновника заповідника «Асканія–Нова», відомий громадський діяч, який багато зробив для пропаганди України у світі, передав в Україну та Росію низку шедеврів живопису та інших унікальних музейних експонатів. Едуард Олександрович живий і зараз.

У 1974–му на останньому етапі голосування членам МОК потрібно було зробити вибір між Москвою й американським Лос–Анджелесом. У результаті зі співвідношенням голосів 39 проти 20 перемогу здобула столиця Радянського Союзу.

Назад дороги немає

«Якось склалося таким чином, що нами прийнято рішення провести спортолімпіаду в СРСР, — писав Генсек КПРС Леонід Брежнєв членові ЦК Костянтину Черненку. — Коштує цей захід колосальних грошей. Можливо, це питання варто переглянути. Деякі товариші підказали мені, що є можливість відмовитися, сплативши якийсь невеликий внесок у вигляді штарфу. Крім колосальних витрат, можуть бути різного роду скандали, які можуть очорнити Радянський Союз. Наші вороги особливо постараються в цьо­му». Але Брежнєва переконали, що «спортолімпіаду» приймати варто. І вперше вона відбулася в соціалістичній країні.

Змагання XXIII Олімпійських ігор провели з 19 липня по 3 серпня 1980 року в шести містах: Москві, Києві, Мінську, Ленінграді (матчі групових етапів футбольного турніру), Таллінні (вітрильні регати) та підмосковних Митищах (стрільба).

Підготовка до свята

Для радянського керівництва проведення Олімпійських ігор на високому рівні стало справою честі — потрібно було показати капіталістам переваги соціалістичного ладу. Тому партійні бонзи країни не шкодували коштів. У 1975–1980 роках було збудовано і реконструйовано немало спортивних споруд, готелів, інших будівель. Серед них варто виділити: в Москві — спортивний комплекс «Олімпійський», Центральний стадіон ім. Леніна (тепер «Лужники»), аеропорт «Шеремєтьєво–2», в Ленінграді — стадіон ім. Кірова.

У Радянській Україні будівельні роботи також проводили з розмахом. Почали з самих «воріт» республіки. Враховуючи, що більшість автошляхів і пунктів пропуску на західному кордоні мали обмежені пропускні можливості, 23 березня 1977 року в СРСР було прийнято рішення про реконструкцію та облаштування шести автодорожніх переходів, чотири з яких — на території УРСР: «Шегині» Львівської області, «Ужгород» і «Чоп» Закарпатської, «Порубне» Чернівецької. На їх реконструкцію виділили 2,1 млн. рублів. Крім того, почали будівництво міжнародного залізничного вокзалу на станції «Чоп» вартістю 3,1 млн. руб. Також намітили реконструювати міжнародний сектор аеропорту «Бориспіль» із метою збільшити його пропускну спроможність утричі.

Однак, тоді, як і тепер до Євро–2012, роботи велись із запізненням. Так, наприклад, проектно–кошторисна вартість реконструкції автопереходу «Шегині» становила 875 тис. руб., а на 1 червня 1979 року там виконали робіт всього на 92 тисячі. На будівництві вокзалу в Чопі за рік і місяць до початку Олімпіади освоїли 1,3 млн. рублів — трохи більше третини запланованих обсягів.

Найбільші проблеми були з реконструкцією головного аеропорту Києва. За рік до початку Олімпійських ігор у «Борисполі» провели лише незначні роботи з удосконалення відлітних об’єктів. Реконструкцію основних прилітних майданчиків міжнародного сектора не починали, проектна документація за рік до змагань взагалі не була виготовлена, тож справа перебувала під загрозою зриву. Згідно з документами, на будівництві в аеропорті передбачалося виконати роботи на суму 500 тис. руб., а на початок літа 1979–го було зроблено на якихось 10 тисяч.

Але зрештою впоралися вчасно. Загалом в Українській РСР напередодні Олімпіади–80 було збудовано і реконструйовано 114 готелів, гуртожитків, мотелів та кемпінгів. У Києві реконструювали Республіканський стадіон (тепер перейменований на честь участі в тих Іграх у НСК «Олімпійський»), збудували олімпійську базу в Кончі–Заспі, готель «Братислава».

Роботами керував голова республіканського оргкомітету Олімпіади–80 Павло Єсипенко, заступник голови Ради Міністрів УРСР у 1975—1987 роках. Саме він розпорядився замість скромного косметичного ремонту Республіканського стадіону — з фарбуванням лавок і т. п. — провести кардинальне оновлення. Відтак на арені зробили новий дренаж, суттєво поліпшили освітлення зусиллями тернопільського заводу «Ватра», поставили нові залізобетонні конструкції. А на нові лави пішло 200 км дерев’яних рейок. «Працювали на стадіоні в три зміни. Іноді і в три години ночі я приїжджав подивитися, як що роблять», — розповів Павло Єсипенко газеті «Сєгодня». За його словами, щоб відкрити шляхи для можливої евакуації глядачів, навколо стадіону знесли аж вісім старих будинків. Також прибрали старі будівлі на Брест–Литовському проспекті (зараз — проспект Перемоги), де пролягала траса Олімпійського вогню.

Варто зауважити, що всі ці приготування робилися фактично лише для супроводу Олімпійського вогню (на його шляху досі можна бачити скульптури талісмана Олімпіади–80 — ведмедика Міші) та семи матчів футбольного турніру.

Олімпійська «Пепсі–кола»

Аби не осоромитись перед капіталістичним світом, у СРСР провели низку заходів із поліпшення сервісу в ресторанах, готелях, інших закладах побутового обслуговування. Перед стартом Ігор у київських магазинах вперше з’явилися «Пепсі–кола», «Фанта», ковбаса салямі, горілка «Фінляндія» і цигарки «Мальборо» по 1,5 руб. за пачку. Завдяки Олімпіаді в Києві відкрився перший у місті кегельбан — у готелі «Русь».

Із метою забезпечення відповідного рівня обслуговування учасників і гостей змагань Управління з іноземного туризму при Раді Міністрів УРСР провело роботу з додаткового відбору близько двох тисяч найбільш кваліфікованих перекладачів, водіїв автотранспорту, офіціантів, покоївок. Для підвищення кваліфікації і політичної пильності вони мали пройти відповідні курси. Наприклад, київських офіціантів навчали сервісу за капіталістичним зразком на спеціальних курсах ВДНГ, а також возили стажуватися в Болгарію на курорт «Золоті піски». Крім того, всі ці люди проходили інструктаж і перевірку в органах КДБ й перебували під постійним їхнім наглядом.

Жителі сіл, розташованих неподалік трас міжнародного значення, напередодні Олімпіади отримали паспорти нового зразка. У такий спосіб радянські спецслужби намагалися виявити антирадянські елементи, що могли там мешкати, а також раніше судимих людей і виселити їх на період Ігор — подалі від можливих контактів з іноземцями та всіляких провокацій.

За розрахунками ЦК КПУ, через республіку в дні Олімпіади мали проїхати від 93—100 тисяч іноземних громадян, у тому числі 18—20 тисяч — повітряним шляхом, до 40 тисяч — залізничним, 35—40 тисяч — автомобільним. Напередодні Олімпіади, за даними Павла Єсипенка, по Україні було відремонтовано близько 6500 км автошляхів.

За підрахунками місцевого керівництва передбачалося, що УРСР відвідають приблизно 30 тисяч туристів, у тому числі 12 тисяч іноземців. Спеціально для них було розроблено 15 туристичних маршрутів до Одеси, Ялти, Харкова, Донецька, Запоріжжя, Полтави, Херсона.

Для розміщення та харчування спортсменів і туристів в УРСР виділили 74 готелі, кемпінги і гуртожитки (з них 42 — в Києві), 234 ресторани, кафе та їдальні (38 — у Києві). Цікаво, що регіони в подарунок збудували в столиці 12 ресторанів і кафе зі своїм колоритом. Найвідомішим із таких закладів стала «Одеса» навпроти Палацу «Україна».

У підсумку, як засвідчують документи, із 15 по 28 липня в наших готелях і гуртожитках було прийнято й обслужено 44305 чоловік, із них 24 781 — радянські туристи і 19 524 — іноземні, в тому числі 3 125 — із капіталістичних країн (для них тоді існував окремий облік).

У самому Києві також підготували чимало програм для гостей Олімпіади. Найпопулярнішими серед іноземців виявилися екскурсії в Софійський собор і Києво–Печерську лавру — ними скористалися по 164 особи. В цирку виставу «Арена дружби» переглянули 84 людини, прогулянки по Дніпру здійснили 82 інтуристи, балет на льоду в Палаці спорту відвідали 11 гостей з–за кордону.

Важка рука «нашої липи»

Активний наступ напередодні Ігор радянська влада повела на криміналітет і «антисуспільні елементи». Так, із Москви за 101–й кілометр вислали осіб із кримінальним минулим, а також бродяг, повій, наркоманів і психічно хворих. У липні 1980 року оперативники МУРу затримали дванадцятьох відомих московських «злодіїв у законі» і кримінальних «авторитетів», яких доставили в приміщення МВС СРСР, де з ними зустрівся тодішній міністр внутрішніх справ Микола Щолоков. У «невимушених» умовах міністр зажадав від «паханів» позбавити місто від небажаних ексцесів на період Олімпіади.

Відповідну роботу вели і в союзних республіках. У ЦК Компартії України в липні 1979 року було підготовлено доповідну записку «Про заходи забезпечення загального порядку і безпеки в республіці під час проведення Олімпійських ігор 1980 року», в якій зазначалося: «Органи внутрішніх справ, КДБ і прокуратури розробили заходи з недопущення і припинення можливих ворожих антидержавних дій з боку окремих осіб... Передбачається провести роботу з виявлення і попередження антисуспільних дій п’яниць, бродяг, жінок легкої поведінки, наркоманів, спекулянтів. Особлива увага буде приділена недопущенню їх появи на вокзалах, у поїздах, аеропортах та інших місцях перебування туристів і гостей Олімпіади. МВС УРСР визначило низку прийомників–розподільників, лікувально–трудових профілакторіїв та інших спеціальних закладів у різних областях республіки для утримання, в випадку необхідності, таких осіб. Для попередження в’їзду антисуспільних елементів у Київ і Москву на великих залізничних і автовокзалах будуть створені постійно діючі заслони, а в поїздах — оперативні групи. Всього для охорони громадського порядку і безпеки в республіці на період проведення Олімпіади, в тому числі і для забезпечення проходження Олімпійського вогню, за підрахунками МВС УРСР, необхідно залучити 30,5 тис. співробітників органів внутрішніх справ, а також 19 тис. військовослужбовців і понад 20 тис. цивільних».

Завдяки таким діям влади у народі Олімпіаду–1980 прозвали «наша липа». Утім зі спортсменами і закордонними гостями під час змагань не сталося жодного інциденту.

Бойкот ледве до Берега Слонової Кістки не довів

Але Олімпіада не обійшлася без політичного конфузу. І винуватцем «провокації» став не бомж, не злочинець і не капіталістичний шпигун. У грудні 1979 року Радянський Союз ввів свої війська до Афганістану, що викликало негативну реакцію з боку капкраїн. Поширилася ідея бойкоту Ігор у Москві. Першим про бойкот Олімпіади–80 заговорив президент США Джиммі Картер. Невдоволені країни намагалися переконати Міжнародний олімпійський комітет перенести Ігри з Москви до Мельбурна або Афін, але МОК не погодився. Тоді заговорили про проведення альтернативних Ігор в Африці — у країні, що називалася Берег Слонової Кістки (зараз — Кот–Д’Івуар). Картер вважав, що проведення таких спортивних змагань розв’яже одразу дві проблеми: підштовхне країни, що розвиваються, до бойкоту Олімпіади в Москві, а також дасть можливість західним спортсменам, котрі не були задоволені бойкотом, брати участь у паралельних змаганнях. США лобіювали Берег Слонової Кістки через його тодішню економічну й політичну стабільність та антирадянську позицію її президента Фелікса Уфуе–Буаньї. Однак ідея альтернативних Ігор провалилася. Але 64 країни на чолі з США на знак протесту відмовилися відправляти своїх спортсменів до СРСР. Тож в Олімпіаді–80 брали участь тільки 80 національних команд — найнижчий показник із 1956 року.

Уже через чотири роки країни Варшавського договору за вказівкою радянського керівництва бойкотували Ігри в Лос–Анджелесі, але це вже інша історія.

Для радянських спортсменів за відсутності головних конкурентів Олімпіада–80 стала справжнім бенефісом — було завойовано рекордні 195 медалей.

Володимир ГІНДА
кандидат історичних наук

ТУРНІР

У Києві відбувалася частина матчів футбольного турніру двох груп Олімпіади–80 (іншу частину приймав Мінськ) та чвертьфінал. Вартість квитка становила 2 рублі. На кожну гру приходило 80—100 тисяч уболівальників, хоча команди були здебільшого слабенькі.

Результати матчів: НДР — Іспанія — 1:1 (саме цей поєдинок зібрав стотисячний аншлаг), Ірак — Коста–Ріка — 3:0, НДР — Алжир — 1:0, Фінляндія — Ірак — 0:0, НДР — Сирія — 5:0, Фінляндія — Коста–Ріка — 3:0. Чвертьфінал: НДР — Ірак — 4:0.

Загалом сім матчів у Києві відвідало 575,5 тис. глядачів.