Біганина до «третього мікрофона», Ленін у сесійній залі, мами з радіоприймачами і втікач Івашко

Перша сесія Верховної Ради Української РСР 12–го (за нинішнім відліком — І демократичного) скликання відкрилася 15 травня 1990 року. Вперше в історії УРСР Верховна Рада почала функціонувати в парламентському режимі: сесія тривала не один–два дні, як раніше, а 60 робочих днів, причому без колишнього «одобрямсу» заздалегідь підготовлених рішень Компартії. За підсумками перших вільних виборів, що відбувалися за мажоритарною системою (де треба — у два тури, щоб кандидат набрав понад 50% голосів), більшість у ВР комуністи — «група 239», прозвана так опозицією за кількістю її членів. Але перевага в ініціативі й затребуваності була на боці націонал–демократів, оформлених у фракцію «Народна рада». Її основу становив Народний рух України — тоді ще громадська організація, а не партія. Як і демократи в Москві, Прибалтиці, інших республіках, українська опозиція взяла курс на вихід зі складу СРСР.

Пристрасті вирували і в сесійній залі Верховної Ради, і на вулицях та площах Києва й інших міст. Мітинги на вулиці Грушевського відбувалися ледь не щодня. Заполітизованість суспільства була неймовірною — навіть молоді мами, що вигулювали дітлахів у візочках, слухали радіотрансляції з Верховної Ради.

Цікаво згадати (а комусь — дізнатися), що зал засідань парламенту тоді прикрашала велика статуя Леніна з білого мармуру, а кнопок для голосування як таких не існувало — потрібно було піднімати руки. Для участі в полеміці депутати мали вистояти чергу до одного з трьох «концертних» мікрофонів, які стояли в проходах між секторами. Тож В’ячеслав Чорновіл нагадував метеор, гасаючи зі свого бокового місця в першому ряду до мікрофона. Іноді, щоб виступити поза чергою, доводилося вдаватися до хитрощів: ще один мікрофон стояв на балконі, а до нього можна було дістатися, якщо швидко пробігти через кулуари і піднятися сходами на третій поверх. Знаменита фраза Голови «Депутат Заєць, не стрибайте по залу!» пов’язана саме з такими переміщеннями опозиціонерів, котрі хотіли взяти слово.

Крім Івана Зайця, із того першого демократичного призову нині депутатські мандати мають, зокрема, Юрій Гнаткевич, Сергій Головатий, Ігор Гринів, Юхим Звягільський, Ярослав Кендзьор, Анатолій Кінах, Михайло Косів, Юрій Костенко, Анатолій Матвієнко, Володимир Макеєнко, Павло Мовчан, Іван Плющ, Тарас Стецьків, Віктор Тихонов, Володимир Філенко, Володимир Яворівський, а Володимир Яцуба зовсім недавно обміняв депутатство на міністерство. Зовсім непомітними депутатами були «червоний директор» Леонід Кучма та агропромисловець Павло Лазаренко. Депутатський статус мали й Раїса Богатирьова, Віктор Пинзеник, Володимир Марченко (ще без Вітренко), Олексій Саввін — митрополит Агафангел (МП), інші відомі нині люди.

Головою «Народної ради» був академік Ігор Юхновський, «групи 239» — тоді ще комуніст Олександр Мороз.

4 червня Головою ВР УРСР було обрано першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка. Однак уже невдовзі на посаді лідера партії його змінив Станіслав Гуренко. Івашко тоді знехтував українську Раду й поїхав на форум КПРС до Москви. Відтак парламент у Києві 9 липня проголосував за його відставку, і виконувачем обов’язків спікера став перший заступник Голови ВР Іван Плющ.

7 липня почався масштабний політичний страйк гірників Донбасу — не працювали 59 шахт із 93. На мітингах лунали вимоги відставки союзного уряду. 11 липня Донбас підтримали шахтарі Червонограда Львівської області. У таких складних умовах Верховна Рада взялася розглядати питання про державний суверенiтет, винесене на обговорення 28 червня. Дискусії були тривалими. Комуністи й націонал–демократи намагалися вкласти в Декларацію власний зміст, із відповідною заявкою на ступінь суверенітету республіки.

Зрештою, 16 липня 1990 року відбулося поіменне голосування. Узгоджений проект Декларації про державний суверенiтет України здобув 355 голосів (проти — чотири, утримався — один).

ПОЧЕСТІ

«Гадюкіни» з феєрверком і марка пошти СРСР

Ще 16 липня 1990 року, в день прийняття Декларації, Верховна Рада ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України», де зазначалося, що 16 липня щорічно відзначатиметься як державне свято. 18 червня 1991 року було внесено відповідні зміни до Кодексу законів про працю Української РСР: у переліку святкових днів з’явився запис: «16 липня — День незалежності України».

16 липня 1991 року в центрі Києва, тоді ще на площі Жовтневої революції, за присутності десятків тисяч людей, під національними, ще не офіційними блакитно–жовтими прапорами, відбувся величезний рок–концерт. Його хедлайнерами виступили «Брати Гадюкіни», а завершилося шоу феєрверками навколо сцени.

Тоді ж радянська пошта випустила марку «Декларація про державний суверенітет України» вартістю 30 копійок (0,3 рубля). Зображену на ній українку зі стрічкою та лавровою гілкою можна вважати прототипом жінки, котра зараз вінчає монумент Незалежності на однойменному майдані.