Обов’язок «батьків» Незалежності

Рівно 20 років тому Україна задекларувала, що бажає самостійно панувати в межах своєї національної території. Доти все було «спільне», точніше, «центральне»: заводи і фабрики, військо, гроші, міжнародні відносини, багатства надр тощо. А 16 липня 1990 року Українська РСР заявила про право власності на частку загальносоюзного добра. До реального усамостійнення, як згодом виявилося, залишалося ще півтора року, але перший крок був дуже важливим.

Верховна Рада, в якій більшість складали комуністи (сумнозвісна «група 239»), «пішла на поводу» в самостійників із багатьох причин. Масштабний робітничий страйк під соціальними гаслами і мітинги під стінами ВР із вимогами суверенітету, звісно, мали свій вплив. Однак компартійці більше прислухалися до резолюції XXVIII з’їзду Компартії України «Про державний суверенітет Української РСР», ухваленої в березні. КПУ не була самостійною і вочевидь здійснювала «спільний план» КПРС. Адже Декларація про державний суверенітет Російської Федерації була вже проголошена 12 червня. А в заключному положенні української «сестри»–декларації йшлося, що цей документ буде використаний «для укладення нового союзного договору». Центральна влада таким чином прагнула опанувати й очолити масовий рух до свободи. Однак не все змогла передбачити і не всюди «підстелила соломки». Усе стало на свої місця в серпні 1991–го, а рік до того Україна жила ніби в підвішеному стані між залежністю й самостійністю — Союз хоч і прямував до розпаду, і деякі інші республіки, зокрема прибалтійські, домоглися значно більших успіхів у боротьбі за незалежність, але Москва ще тримала Україну. Київ мав декларований суверенітет, але ще не сформував більшості необхідних механізмів для його реалізації.

Про особливості прийняття Декларації про державний суверенітет України, його наслідки та нинішнє бачення — наша розмова з народним депутатом Іваном Зайцем, нині — членом фракції «Наша Україна – Народна самооборона». У 1990 році він так само був членом парламенту й опозиціонером, активістом «Народної ради», одним із «батьків» націонал–демократичного варіанта Декларації.

«Незалежність не впала українцям на голови»

— Пане Іване, якою ви тоді бачили вагу ухвалення Декларації про державний суверенітет?

— Були тисячі листів, телеграм із підтвердженням, що люди сприймали цей день як проголошення Незалежності. А насправді Декларація — це була чітка програма здобуття незалежності й побудови Української держави національного типу, в європейській традиції. Якщо підняти рішення Верховної Ради після 16 липня — видно, як крок за кроком Україна йде до незалежності.

— В економічному плані ці кроки були помітні?

— Аякже. Ми ж перебрали під свою юрисдикцію податкову систему, всі союзні підприєм­ства. Ухвалили закон про економічну самостійність України. У програмі переходу до ринкової економіки, прийнятій у першому читанні в 1990 році, записано, що в Україні мають бути свої гроші. Далі була постанова про проходження строкової військової служби в Україні і відкликання з гарячих точок українських хлопців (на виконання вимог студентського голодування. – Ред.). У жовтні 1990–го було також рішення про верховенство Конституції і законів України на території УРСР. Коли все це скласти, то можна побачити, що українська державність не звалилася на голови українцям.

«Відповідальність лежить на всіх»

— За два десятиліття, як бачимо, не створено дієвого механізму захисту національної дер­жавності. Невже ніхто не передбачав, що «казка» може швидко скінчитися?

— Чому ж, ми підозрювали. Але, на жаль, правили бал не патріотичні сили. Під прапорами патріотичних сил опинилося багато пристосуванців, які використовували владні посади для збагачення.

— То хто мав би взяти відповідальність за те, що сталося з «ідеалами Декларації»?

— І ви навіть! Як представник засобів масової інформації. Держава — це договір між владою і суспільством. Побудова держави — це щоденна робота не тільки представників влади, а й кожного громадянина. Населення має країну, а громадяни — Вітчизну. Ми живемо у відкритому світі. І наші дії здатні радикально змінювати геополітичну карту в той чи інший бік. Хоча зрозуміло, що в першу чергу винні лідери.

«Нинішня влада перекручує положення Декларації–1990 про позаблоковий статус»

— Пане Іване, в Декларації про державний суверенітет є слова, що «Українська PCP урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів». Ви кажете, що вставили положення про позаблоковість у текст Декларації, щоб вирватися з Союзу. Чому нинішня влада представляє це положення як найважливіше, і, керуючись ще тим вибором, Президент Янукович підписує закон про відмову від вступу до НАТО?

— Ми бачимо прагнення ревізувати основи української дер­жавності. Сьогодні Декларацію хочуть перетворити на документ, що діє проти Української держави. Тоді нам треба було вийти і з Варшавського договору, і з Радянського Союзу. І якби ми не взяли певні зобов’язання щодо позаблоковості й без’ядерного статусу, то ні Росія, ні Америка нас не відпустили б. А тепер правляча партія наголошує, начебто «батьки–засновники» Незалежності тільки й мріяли, щоб Україна була позаблоковою державою. І вони використовують ту тезу тепер для іншого: як відірватися від Європи, від НАТО і розвернути Україну на 180 градусів у бік Ташкентського договору.

Це політична маніпуляція — переорієнтування країни на Євразію, на неосталіністську ідеологію. У міжнародному праві немає поняття «позаблоковість». Тим паче позаблоковість відразу ізолює Україну.

Загрози для країн сьогодні глобалізуються. Наприклад, загроза міжнародного тероризму чи загроза неконтрольованої міграції. Чи кібератак — сьогодні ж можна знищити економіку держави через інформаційні мережі. Пригадаймо, коли в Естонії перенесли на інше місце пам’ятник Невідомому солдату, то було здійснено кібератаку на державу. Або ж загрози, пов’язані зі змінами клімату, з великими техногенними катастрофами. Як же можна різним країнам світу не співпрацювати з цих питань?

— Чи задовольняє вас перелік заходів на відзначення 20–річчя Декларації про державний суверенітет?

— Далебі. Таке враження, що влада свідомо не бажає порушувати гострих питань.

Про 20–річчя є указ Президента, розроблена система заходів, але вони мають камеральний характер: зберуться кілька вчених і поговорять у стінах Верховної Ради. У тих стінах ті заходи й погасяться.

«Ми маємо перспективу»

— Як на вашу думку, чи можуть політики, які ухвалювали Декларацію 20 років тому, сьогодні сказати вирішальне слово на захист її ідеалів?

— Думаю, що збереження і дотримання духу Декларації про державний суверенітет — це якраз обов’язок «батьків» Декларації. А це близько 360 живих на сьогодні людей, які так чи інакше доторкнулися до створення документа.

Прикро, що ми не маємо клубу «батьків–засновників» Української держави, як це є, скажімо, у Литві. Ті, хто приймав Акт відновлення литовської державності, входять до закритого депутатського клубу «підписантів». Держава запропонувала для цих людей цілу низку відзнак.

— Чому в Україні такого клубу не створено? Як–не–як, часу було вдосталь — 20 років, а про литовський досвід, очевидно, не вчора дізналися.

— Ми пішли іншим шляхом — створили Асоціацію народних депутатів усіх скликань. Та це, як виявилося, неефективно. Думаю, треба в межах цієї Асоціації створити такий клуб. Бо Українська держава сьогодні під загрозою.

Я був на відзначенні 20–річчя відновлення державності у Литві. Це був захід міжнародний, за участю президентів Польщі, Молдови, інших країн. Утім наша делегація мала «громадський статус». Литовці показали здобуття своєї незалежності на тлі європейських процесів як передумову глобального оновлення Європи. Вони йшли попереду, підтримали нас у час творення Народного руху України. Коли литовці прийняли акт про відновлення державності 11 березня 1990–го, то Москва організувала блокаду Литви. В Україні проводили тоді мітинги на підтримку Литви, у Народному русі створили комітет допомоги литовцям, ми допомагали їм пальним, грошима, медикаментами...

— Литва як член Євросоюзу вже не стоїть перед загрозою відкотитися назад у сферу російського впливу. Натомість, щодо України, то багато хто бідкається: не буде вже України, пропадає...

— Насправді ми маємо велику перспективу. Українці за ці 20 років зробили колосальну роботу. І вона залишається. Нова влада хоче демонтувати успіхи незалежності. Вона розуміє, що в економічній сфері є певна інерція, запас міцності, й концентрує увагу насамперед на гуманітарній сфері. Наше постійне завдання – підтримувати суверенітет.

ДОСЬЄ «УМ»

Заєць Іван Олександрович

Народний депутат України від фракції «НУНС». Перший заступник голови Української народної партії. Член парламентів І, ІІ, ІІІ, IV, VI скликань.

Народився 1952 р. в с. Лозниця Народицького району Житомирської обл.

Освіта — вища (економіст–математик).

Міністр екології та природних ресурсів у 2000—2001 рр. Один із фундаторів та керівників українознавчого клубу «Спадщина» (1977 р.), Товариства української мови ім. Шевченка. Один із засновників Народного руху України за перебудову (1989).

ЗМІСТ І СЕНС

Декларація про державний суверенітет України складається з 10 розділів: I. Самовизначення української нації. II. Народовладдя. IIІ. Державна влада. IV. Громадянство. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини.

Основні положення Декларації:

— верховенство Конституції та законів Української РСР над союзними законами; самостійність України у вирішенні питань економіки, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин, освіти, екології, культурного розвитку;

— власне громадянство УРСР;

— недоторканність існуючих кордонів України;

— право на власні Збройні сили; наявність в Україні власних внутрішніх військ та органів державної безпеки;

— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;

— поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову;

— потреба піклуватися про задоволення національно–культурних потреб українців за межами Республіки;

— можливість впровадження своєї грошової одиниці (при необхідності);

— Декларація є основою дяя нової Конституції, законів України і визначає позиції Респубпіки при укладенні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладення союзного договору.

Процес нормативної реалізації принципів Декларації почався незабаром після її прийняття. Так, 3 серпня 1990 року набув чинності закон «Про економічну самостійність Української РСР».