Микола Оніщук: Маніпулювати Конституцією — те саме, що запустити бумеранг

Найближчим часом набудуть чинності нові правила місцевих виборів. Закон про вибори місцевих рад, міських і сільських голів, ухвалений минулої суботи, перебуває на підписі у Президента. Віктор Янукович, звісно ж, не має наміру ветувати дітище парламенту.

Колишній міністр юстиції, а нині — президент Інституту правової політики Микола Оніщук зазначає, що закон не досконалий, а в деяких моментах іще й дискримінаційний. «Нашоукраїнець» Оніщук стверджує, що коаліція, прикриваючись ідеєю партійного структурування, використовує адміністративні методи для того, щоб не допустити на вибори малі та нові партії.

Екс–міністр також прокоментував намір «Регіонів» повернутися до Конституції 1996 року. Нагадаємо, група депутатів звернулася до КС із поданням про конституційність внесення змін до Основного закону.

«Наша політична система продовжує розвиватись у напрямку «партизації»

— Миколо Васильовичу, як ви оцінюєте закон про місцеві вибори, ухвалений Верховною Радою перед літніми канікулами?

— Звісна річ, закон про місцеві вибори слід було змінювати. У суспільстві активно дискутувалася тема про те, що система виборів має бути інакшою. Метою було встановити тісний зв’язок між волею виборців і відповідальністю обранців. Адже практика засвідчила, що при суто пропорційній системі виборів дуже швидко відбувається корпоратизація депутатів. Їхня діяльність відривається від інтересів громад.

Прикро це зауважити, але реального поступу не відбулося. Половина депутатів обиратиметься у міські, районні та обласні ради за партійними списками. А ще половина — в мажоритарних округах, причому їх висуватимуть теж лише партії. Списки на виборах будуть закритими. Хоча раніше представники всіх політичних сил, включаючи Партію регіонів, погоджу­валися з тим, що списки слід відкривати. Було чимало заяв від політиків різних калібрів, цій темі присвячувалась низка політичних ток–шоу.

Політикум не зміг відійти від партійного принципу формування рад. Наша політична система продовжує розвиватися у напрямі «партизації». Хоча на тих же мажоритарних округах сміливо можна було піти на те, аби кандидати мали право балотуватися в тому числі й шляхом самовисування.

— Парадокс, але, прив’язуючи кандидатів до партій, закон більше не прив’язуватиме депутатів до партій: імперативний мандат скасовано...

— З одного боку, це позитивний момент. І Рада Європи, і Венеціанська комісія постійно вимагали, щоб Україна відмовилася від імперативного мандата. Цей механізм робив депутатів залежними. Але за формальною відданістю європейським принципам може стояти інший мотив — вільний перетік депутатів. Якби йшлося про підвищення рівня політичної культури — це одне. Якщо ж це робилося для того, щоб забезпечити перетік «тушок» або так зване вільне голосування у місцевих радах — то це вже інше питання. Боюся, що саме про це і йдеться.

— Утім, імперативний мандат і досі не був панацеєю. Він не рятував від численних перебіжок у місцевих радах...

— Він не завжди рятував, але виступав стримуючим фактором. У деяких радах відбулася зміна депутатів: одних виключили, привели інших. А зараз цей процес може набути масового характеру. Діятиме принцип сильного: хто більш впливовий, той, очевидно, й «користуватиметься» новими можливостями, наданими законом.

«Рейтингових кандидатів, по суті, примушують вступати у партії»

— Повернімося до виборчих аспектів. Чи нема порушення конституційних прав у тому, що громадянам забороняють балотуватися шляхом самовисування? Без партійного «благословення» можна бути кандидатом лише в депутати сільської або селищної ради, на сільського або селищного голову...

— По–перше, абсолютно очевидно, що закон застосовує різні формати та стандарти до висування у громадах базового рівня: міста, селища, села. Чому кандидат у сільські голови може балотуватися шляхом самовисування, а претендент на посаду мера — ні? Адже місто — це теж базова адміністративна одиниця. Порушений принцип єдності виборчої системи. Натомість із мотивів політичної доцільності, з метою взяти під контроль мерів міст, пропонується зробити виняток.

Чи це порушення прав громадян? Очевидно, що так, адже партіями охоплено трохи більше 3% населення. Водночас є місце й для дискусії. Адже громадяни реалізують свої політичні права і свободи у спосіб, визначений законом. Конституція гарантує право бути обраним, але спосіб реалізації має визначати закон. Я підтримую думку, що інститут самовисування слід було зберегти. Адже те, що ми отримали тепер, веде до штучної «партизації» виборчого процесу, до примусу, аби рейтингові кандидати вступали в ту чи іншу партію.

— Кілька опозиційних партій заявили про намір звернутися до Конституційного Суду з поданням на цей закон. Наскільки я розумію з відповіді на попереднє запитання, КС може знайти цілком легітимні підстави, аби визнати цю норму закону конституційною?

— Коли Україна переходила на пропорційну систему виборів, за партійними списками, — тоді теж було подібне подання. І тоді КС не виявив порушення права обирати та бути обраним. Думаю, що перспективи задоволення скарги в цій частині незначні.

«Найприкріше, що місцеве самоврядування, як і раніше, залишається безправним»

— А наскільки конституційне положення про те, що право висувати кандидатів мають лише ті осередки, які існували щонайменше за рік до виборів?

— Досі право брати участь у місцевих виборах мали лише ті партії, які зареєстровані більш ніж за рік до виборів. А тепер це правило поширено й на осередки. Логіка така: якщо партійної організації не було, вона не діяла — це означає, що громадяни не можуть і вибирати. Тобто як можна вибирати представника партії, якщо партії не було? Я згоден із думкою тих, що це елемент адміністративного обмеження для участі у виборах малих партій, а також перепона для перспективних політиків, які ще не встигли розбудувати партії. Запроваджена законом вимога щодо річного «стажу» місцевих осередків практично надала закону зворотну дію, що прямо заборонено Конституцією. Правила гри мають бути встановлені завчасно.

Багато партій не встигли побудувати розгалужену мережу осередків, бо не очікували, що вибори будуть так швидко. Адже єдина конституційна дата для проведення виборів — це травень 2011 року. Тоді добігає конституційний термін повноважень місцевих рад, обраних у 2006 році. Вони були обрані на п’ять років. Але політична доцільність призвела до того, що вибори відбудуться восени. Використали недосконалість українського законодавства чи його нечіткість... Натомість термін повноважень міських і сільських голів уже минув у травні цього року. Якщо вже пропустили цю конституційну дату, то доцільно було провести вибори голів із виборами депутатів у травні 2011–го.

— Мабуть, партії спеціально поставили в такі умови?

— Схоже на те.

— Спочатку скидалося на те, що Партія регіонів справді підтримує ідею з виборами в 2011 році. Чому вона не пішла за цим сценарієм?

— Я не знаю, чи серйозно йшлося про цей сценарій. Очевидно, Партія регіонів вважає, що зараз найбільш ідеальний момент для проведення виборів. За мету ставилося вузькополітичне корпоративне завдання, яке нічого спільного з розвитком політичної системи, очевидно, не має.

Але дата виборів — це лише один із аспектів. Найприкріше, що місцеве самоврядування залишиться з тими ж повноваженнями, що й раніше. Вирішується лише питання зміни еліт, але жодних інших проблем ці вибори не долають. Верховна Рада мала б внести зміни до законодавства, до Конституції, які б посилили роль самоврядування, наповнили б його реальними матеріально–фінансовими ресурсами. Інакше доводиться констатувати, що ми консервуємо систему щонайменше на п’ять років. Депутатів обирають на п’ятирічний термін — тож обсяг їхніх повноважень змінити вже буде неможливо. Це лише посилює тезу про передчасність і несвоєчасність проведення виборів восени. До травня наступного року можна було б усе встигнути.

КОЛИШНІЙ ГЛАВА МІН’ЮСТУ — ПРО НОВИЙ ОСНОВНИЙ ЗАКОН

«Дехто з колег «плаває» в питанні змін до Конституції. Або хоче плавати...»

— Пане Миколо, позавчора з’явилася інформація, що депутати з Партії регіонів звернулися до Конституційного Суду з клопотанням про конституційність внесення змін до Основного закону в 2004 році. Є підозри, що «регіонали» хочуть повернути Україні Конституцію зразка 1996 року, аби посилити Віктора Януковича. Обговорюються різні варіанти: рішення КС, референдум...

— Конституція України в ХІІІ розділі містить норми, які встановлюють спеціальний порядок внесення змін до Основного закону. Насамперед відзначу, що питання стосовно внесення змін до Конституції не можуть бути предметом регулювання закону — закону про референдум чи будь–якого іншого. Порядок внесення змін, процедуру — визначає сама Конституція. Жоден закон не може бути застосований, якщо він вступає у конкуренцію з Конституцією.

Що ж до ідеї «скасувати зміни до Конституції»... Все, що робиться із Основним законом, — скасування закону, виклад у новій редакції, вилучення норми, доповнення — все це включається у родове поняття «зміни до Конституції». Це для тих апологетів, які вважають, що скасування закону про внесення змін до Основного закону не є зміною Конституції. Це абсурдно! Якщо ми маємо Конституцію, а завтра внаслідок ухвалення певного рішення вона стала іншою — це і є зміна. Приклад: закон про статус суддів і судоустрій. Він приймався у новій редакції — повністю. Але він схвалений Верховною Радою як зміни до закону, які викладені в новій редакції. Нехай народні депутати самі звернуть увагу на те, у якому форматі ухвалювали цей закон.

Будь–які зміни до Конституції неможливо ухвалити без парламенту. Зміни вносяться Верховною Радою — в державі немає жодного іншого органу, який уповноважений творити закон. Але Конституція говорить: якщо зміни зачіпають основи конституційного ладу, то своє слово має сказати народ. Такі зміни мають бути затверджені референдумом. Наголошую: йдеться не про творення закону, а затвердження закону. Народ може ухвалити на референдумі нову Конституцію. Відповідно до рішення Конституційного Суду, це можливо лише тоді, якщо це буде передбачено в самій Конституції. У чинному Основному законі передбачено лише один спосіб — внесення змін до Конституції.

Мені прикро, що в цих основних, засадничих питаннях мої колеги «плавають». Або хочуть «плавати». Як колишній міністр юстиції мушу констатувати, що питання політичної доцільності ведуть до ерозії конституційного та правового поля. Намагання пристосувати право до політичної доцільності є шкідливим і не принесе нічого доброго ні для країни, ні для політичних сил, які ними оперують. Це питання бумеранга, який рано чи пізно повернеться.