Стихія «Золотого вересня»

Жанр документального кіно з «людським обличчям» (тобто за участі свідків тих чи інших подій), здається, набуває популярності в Україні. Свого часу прогриміли дві стрічки Сергія Буковського «Назви своє ім’я» та «Живі». І от 30 червня у Львові презентували ще один документальний фільм про трагічні сторінки в історії України — «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939—1941», режисер — Тарас Химич. Досі жоден український кінематографіст не брався за цю тему, хоча є багато документів і свідків тих часів, коли 17 вересня 1939 року зустрілися два світи, і тихе розмірене європейське життя Львова поглинула хвиля червоного терору, а три народи — українці, поляки та євреї, що сотні років співіснували на цих землях, — потрапили під тоталітарний прес.

«Такі фільми можуть зацікавити людей, зокрема молодь, яка відірвана від історії»

— Тарасе, чому ви обрали саме цю тему для фільму і саме зараз?

— Це сталося невипадково. По–перше, поява стрічки приурочена до 70–річчя приєднання Західної України до СРСР, а замовником є «Західноукраїнський центр історичних досліджень». А по–друге, навряд чи знайдеться бодай одна львівська родина, яку б тим чи іншим чином не торкнувся «золотий вересень».

— У фільмі ви поєднали документалістику і художнє кіно, використали так званий формат «Дискавері». Чи готовий український глядач до таких експериментів?

— Насправді, це не зовсім так. Формат телеканалу «Дискавері» більш структурований, а ми обрали вільніший варіант, щоправда, дуже схожий. Я як кліпмейкер бачу перспективу у таких фільмах, вони можуть зацікавити людей, зокрема молодь, яка нині відірвана від історії. Для цього ми використали музику, залучили популярних виконавців. У стрічці звучать як мелодії тієї епохи, так і рок–музика, в зйомках взяла участь популярна музична формація «Піккардійська терція». Фільм став таким собі документальним імпресіонізмом.

Загалом була мета зацікавити людей історією, аби їм після перегляду захотілося сісти за комп’ютер і пошукати ще щось в інтернеті. 45–хвилинна стрічка розповідає про період із 1939 по 1941 роки, до приходу німців. Щоправда, ми не змогли охопити всю Галичину, лише Львів і трохи територію поза Львовом. У фільмі використані спогади представників різних національностей — найбільше, звісно, українців, але є спогади і поляків, і євреїв, зокрема чоловіка, якому зараз майже 90 років. Він був біженцем із Польщі й бачив усе, що відбувалося у нас.

— А чому немає у фільмі росіян? Не представлено бачення тих подій із їхнього боку?

— Насправді ми намагалися розшукати і росіян, але, як виявилося, у Львові нікого не залишилося серед живих. Розпочалася війна, багато хто пішов на фронт й не повернувся, інші — померли.

«Росіяни казали: тепер ми розуміємо, чому на Заході ненавидять усе радянське»

— Як довго ви працювали над фільмом?

—«Західноукраїнський центр історичних досліджень» шукав свідків подій. Активно знімали чотири місяці, а загалом зйомки розтягнулися на дев’ять. Тепер залишилося зробити різні формати, зокрема, для DVD. Окремо будуть видані інтерв’ю, які не увійшли до фільму.

— Чи ви залучали до роботи істориків?

— Так, над фільмом працювали й українські, і європейські історики. Подекуди робота була дуже вузькоспеціалізована. На­приклад, був фахівець, який консультував з питань ведення допитів у в’язниці. Але все ж таки історики — не головне у стрічці. Основа — спогади людей.

— Тема фільму дуже неоднозначна. Якою була реакція публіки на прем’єрі?

— Критики якось дивно відреагували: одні стверджували, що художня частина не потрібна, інші ж, навпаки, кажуть, що потрібне художнє кіно. Як на мене, це не зовсім об’єктивно. Формат — справа авторів, а критика має бути по суті. Принаймні під час показу ніхто не виходив із залу. Мабуть, тому що сюжет фільму побудований на непередбачуваності.

Натомість цікавою була реакція росіян. Вони виходили із залу і казали: якщо це відбувалося насправді, то вони розуміють, чому на Заході так ненавидять все, пов’язане з радянською владою. Те, що відбувалося, — злочин.

— Фільм з’явився у непростий для України час. Чи побачать цю стрічку глядачі на Сході країни?

— Я насамперед не хотів би посіяти цим фільмом ворожнечу. Дуже прикро, коли люди починають ненавидіти, навіть не бачачи одне одного. На прем’єрі був консул Росії, було багато росіян і російськомовних людей. Ми намагалися уникнути під час створення фільму навіть натяків на Росію, а підкреслили, що винною у звірствах на території Галичини була винятково радянська влада. Навіть різні діалекти використовували, аби показати присутність різних народів, які увійшли до складу Радянського Союзу. Втім, якщо комусь не подобається, нехай сперечається.

— Не секрет, що ще до приходу радянських військ 1939 року в Західній Україні визрівав серйозний міжнаціональний конфлікт на політичному тлі. Чи відображено це в інтерв’ю свідків подій?

— На побутовому рівні жодного конфлікту не було. Тобто люди одружувалися, змішувалися різні національності, жили по сусідству. Зараз важко знайти у Львові чистого українця, поляка чи єврея. Ті міфи про взаємну ненависть між народами частково спростовуються у фільмі. Наприклад, зображений енкаведист–українець, який приходив до поляків і допомагав їм. Народи взаємодіяли. Фільм показує, що першими під прес тоталітарної машини потрапили поляки, адже в цей час діяв польський уряд.

«Люди вже стомилися від побутових серіалів»

— Що було найскладніше у роботі над фільмом?

— Дуже важким був перший етап: знайти свідків, оскільки багато людей вже повмирали. Ми втратили безліч часу на пошуки, але під кінець роботи свідків було вже стільки, що не всі спогади можна було вмістити у фільмі. Довго писали сценарій, шукаючи ланки для переходу від документалістики до художнього кіно. Ми не прагнули, щоби стрічка перетворювалась на шоу чи, навпаки, вганяла глядача у стан шоку. Хотілося використати духовні моменти, зосередити увагу глядача на вищих речах. Було важко у негативному середовищі уникнути агресивного висновку, щоб у результаті глядач не залишився з відчуттям повної безвиході.

— А що вас особисто найбільше зачепило під час зйомок?

— Найбільше шокували тортури, які тоді застосовували. Починаєш розуміти, що американські фільми жахів, — просто квіточки. Наприклад, дуже вразила розповідь польки Богуслави Чорної про повний вагон людей, у якому замість туалету була тільки дірка в підлозі, а мертвих викидали дорогою з вагонів як непотріб чи сміття. Навіть страшно уявити, що людина просто собі жила, ніколи не цікавилася політикою, а тут її життя раптово обривається без будь–яких видимих, зрозумілих чи бодай об’єктивних причин. Ми не випадково розпочали фільм словами з Біблії: «Бо так само, як за днів потопу всі їли й пили, женились й заміж виходили, аж до дня…». Для мене цей період овіяний якоюсь вакханалією демонів, позбавлених будь–яких людських чи національних рис. Врешті–решт і вони гинули такою ж безглуздою смертю.

— Сучасне телебачення дуже комерційне, чому ви обрали такий складний жанр, а не зняли, приміром, «мило» чи бойовик?

— Від початку проект був некомерційним. Суть професіонала в тому, аби зробити його не так комерційним, як популярним. Чи не кожен глядач хотів купити диск, щоб мати фільм у власній колекції. Тож важко вже назвати проект некомерційним. Зрештою, мабуть, люди вже втомилися від побутових серіалів. А цей фільм може стати новим хітом. Наприклад, у Європі, США нині модне повернення до 30–х, використання ретромоментів. А ми власне зробили це у своєму фільмі. Але водночас у фільмі немає архаїчності — завдяки рок–музиці та поєднанню минулого і сучасного.

— Ви не боїтеся, що «Золотий вересень», як і багато інших сучасних українських стрічок, опиниться на запилюжених полицях?

— Сподіваюся, що ні. Найперше фільм з’явиться у продажу на DVD. Звісно, планується рекламна кампанія, презентації. Щоправда, спочатку треба перекласти стрічку англійською мовою, що зробить її доступною й для Європи. Озвучуватиме фільм професійний англійський диктор, аби світ міг ознайомитися з тим, що тут відбувалося.

Оксана ДУДАР

ДОСЬЄ «УМ»

Тарас Химич — український режисер та кліпмейкер. Народився 1976 року у Львові в родині лікарів. З 1992 по 1995 роки навчався у Львівській академії мистецтв, згодом — в Коледжі візуального мистецтва в Мінесоті (США). Після отримання диплому залишився там працювати незалежним дизайнером. З 2001 року починає знімати музичні кліпи в Україні. Заснував студію Invert Pictures.

Музичні кліпи: «Зламані крила», «Шукав свій дім», («Скрябін»); «Хулігани», «Нашеліто», «Омана» («Тартак»); «Не кажучи нікому» («Тартак» та Андрій Підлужний); «Та ти шо» і «Арешт» («ТНМК»); «Бабина тумба», «Конвалії», Love you (Ot Vinta); Message, «Кохання»», «Божественна тромпіта» («Гайдамаки»); «Вечірник», «Сад різдвяний» («Сестри Тельнюк») та інші.

Фільми: «У рамках долі» (2005); «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939—1941» (2010).