Психічні зморшки

Його бояться, ним обзиваються, про нього складають оповідки та анекдоти. Старечий маразм — це те, що може статися з будь–ким: від продавця магазину до володаря кількох наукових ступенів. Слабоумство лякає змінами, яких зазнає психіка. Людина перестає розуміти, хто вона, де перебуває та що відбувається навколо. Через цю ваду старим людям часто приписують здатність відкручувати воду та газ, спричиняти справжню біду в помешканні. Так і є: пацієнти просто не тямлять, що роблять, і тому становлять загрозу для сусідів — розводять руками лікарі. Для того щоб уникнути старечого маразму, спеціалісти радять працювати над собою вже з 40—50 років.

«Збої» починаються з клімаксу

«До старечого слабоумства призводить інволюційний (передстаречий) психоз — результат гормонального дисбалансу, який може розвинутися після клімаксу і в жінок, і в чоловіків, — каже консультант із психіатрії Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги Валентина Григор’єва. — Відсоток жінок серед таких хворих дещо більший, тому вони — в особливій групі ризику». Лікар переконує, що в такому випадку не треба «годувати» таблетками мозок — варто лише позбутися гормональних проблем.

«Якщо в організмі достатньо гормону дегідроепіандростерону, то старечих психічних розладів та ракової трансформації клітин ніколи не буде. У кожної хворої інволюційної жінки, яка потрапляла до мене з депресією, були проблеми з менструальним циклом та патологія клімаксу, — згадує Валентина Данилівна. — Після клімаксу тиск скаче, все болить і пацієнти починають скаржитися на іпохондричний стан. Це називається соматизованою депресією, тобто депресією, вираженою у соматичних скаргах (нудоті, безсонні та погіршенні настрою). Депресивний процес наростає, і врешті, якщо його не позбутися, може призвести до маразму».

За словами фахівця, психози у поважному віці можуть спричинити навіть травми — наприклад, такий «популярний» серед наших бабусь перелом шийки стегна. Крім того, маразм може спіткати людину через пологову травму, «підкрадаючись» до «жертви» від самого народження. «Організм поступово зазнає змін — спочатку невротичного рівня, потім — психопатичного та психічного, — пояснює Валентина Григор’єва. — Зі старими людьми часто так стається: впав, зламав стегно... Якщо раніше стара людина була спокійна і нормально поралася по господарству, то одразу після перелому настає психічне збудження: на місці травми виникає інтоксикація, у результаті якої настає повна декомпенсація склерозу».

Хворі стають дуже неспокійними і, врешті, втрачають над собою контроль. Тож переломів у старості варто уникати як найгіршого зла. Найчастіше старі люди ламають руки й ноги «на рівному місці» — оступившись, вішаючи штори або випрану білизну. Тому треба облаштувати домівку людини похилого віку так, щоб їй не потрібно було залазити на стілець та кудись тягнутися, ризикуючи здоров’ям.

Рослинні ліки працюють на клітинному рівні

«Від старості нікуди не дітися — вона все одно прийде. Але така старість, коли 60—70–річні люди лише лежать цілими днями, нікому не потрібна, — переконана Валентина Григор’єва. — Людьми похилого віку просто ніхто не займається, тому вони й перебувають у такому стані. Я тридцять років пропрацювала в Київській міській психіатричній лікарні імені Павлова і впродовж цього часу не бачила, щоб хворим ставало краще від хімічного лікування. Тому взялася розробляти свою методику. Спочатку використовувала її для себе, а потім почала лікувати й охочих пацієнтів...» Лікар стверджує: її система лікування поставила на ноги багатьох людей. Старенькі вже змирилися з власною немічністю, але завдяки лікуванню знову почали жити психічно повноцінним життям.

Таємниця лікувальної технології Валентини Данилівни полягає в курсі внутрішньовенних уколів. Пацієнт отримує мінімум 50 різних ліків в одному шприці, після чого починає «оживати» зсередини. Усі ці засоби діють, «розправляючи» кожну занепалу клітину організму. Відтак чудодійні речовини дістаються й мозку. У цих ліках містяться каталізатори обміну речовин — убіхінон та коензим, які «підштовхують» організм до зцілення. Одразу після уколів пацієнт починає почуватися значно краще, проте лікар радить пройти ще й курс інших препаратів — також природних.

Валентина Данилівна засуджує прийом ненатуральних ліків — каже, що від них може стати краще лише ненадовго. Інша справа — рослинні препарати, які дійсно можуть допомогти людському організму. «Я займаюся цією методикою вже 15 років, — каже лікар. — І ось нарешті, наприкінці минулого року, отримала номер німецького медичного журналу, присвячений лікуванню старості: він повністю підтверджував мою методику». Німці знаються на здоровій старості, як ніхто інший: усім відомо, що після виходу на пенсію вони мандрують цілим світом і можуть похизуватися гарним самопочуттям. Тож цілком можливо, що методика оздоровлення, до якої за допомогою багаторічного досвіду додумалася Валентина Данилівна, давно поширена в західних країнах.

«Старіння — це атрофічний процес організму на клітинному рівні. Ми зморщуємося не лише зовні, а й ізсередини. Тому треба «підгодовувати» клітини нашого організму, щоб вони були активними, — пояснює дію лікування Валентина Григор’єва. — Будь–який патологічний процес в організмі проходить шість фаз: спочатку — запалення, потім — насиченість, перетворення тощо. Якщо нічого не робити, цей процес закінчиться новоутворенням. А якщо за допомогою ліків утрутитися посередині згубного процесу — під час першої, другої або тре­тьої фази, — здоров’я може повністю відновитися». Пізніше втручання теж може допомогти, але воно вже не поверне здоров’я, каже фахівець.

Хворі дуже часто затоплюють сусідів

Якщо нещастя таки трапилося, і в людини похилого віку відбулися психічні зміни, її родичі постають перед вибором: помістити хворого до спеціальної лікувальної установи чи спробувати самотужки забезпечити догляд. Тих дідусів і бабусь, які не мають родичів, можуть прийняти до себе госпрозрахункові лікарні (проживання, годування та догляд в обмін на пенсію).

«У кожній психіатричній лікарні є спеціальне відділення, яке опікується людьми похилого віку. Але цього мало: там звертають увагу лише на тих пацієнтів, яких уже пізно лікувати, — каже виконавчий директор Асоціації психіатрів України Семен Глузман. — Крім того, є велика проблема з фахівцями: у нас ніхто не готує геронто­психіатрів (фахівців із психічних відхилень людей старшого віку. — Авт.)». Також треба готувати соціальну систему та медицину до піклування про таких людей, переконаний пан Глузман: «Я вважаю, що варто поєднати Міністерство охорони здоров’я та Міністерство праці та соціальної політики, і на їхній базі створити єдину геронтопсихіатричну службу».

Поки ж наша система піклування про людей зі старечими проблемами, м’яко кажучи, кульгає, українці самостійно намагаються опікуватися психічнохворими родичами. Виходить не завжди. «Хворі спричиняють пожежі у квартирах або затоплюють сусідів, — каже голова правління Всеукраїнської благодійної організації «Турбота про літніх людей України» Галина Полякова. — Таких випадків дуже багато».

Для того, щоб навчити людей правильно доглядати за своїми рідними, організація пані Галини створила спеціальний навчальний курс, завдяки якому ази сестринської справи можуть вивчити й люди, далекі від медицини. «Насправді дуже важко бодай помити стареньку людину. Якщо її ще якось можна довести до ванни та посадити туди, то вийняти з ванни — майже неможливо, — ділиться Галина Полякова. — Для цього потрібні особливі вміння, якими в Україні володіє лише медичний персонал — пересічні люди від цього далекі».

До речі, за словами пані Галини, українці не дуже й прагнуть навчитися доглядати за хворими. «Вони вважають, що й без нас усе знають. Але це не так: для того, щоб перевернути лежачого хворого та змазати його шкіру маззю проти пролежнів, треба докласти чималих зусиль, — стверджує Галина Полякова. — Навчити людину доглядати за немічним родичем дуже важко. А якщо цей родич ще й має психічні вади — це ще важче».

В Україні вже починають з’являтися поодинокі організації, які опікуються літніми людьми, проте до західної соціально–медичної системи нам все ще дуже далеко. «У Великій Британії, побачивши денний центр для старих людей із психічними вадами, я плакала від заздрощів. Ця установа розрахована на триста пацієнтів, а в її штаті працюють лише шестеро людей, бо дуже багато працівників залучені на волонтерських засадах. Цікаво, що людей похилого віку навіть не торкається транспортна проблема: їх привозять до центру також волонтери», — згадує Галина Полякова.

Україні з волонтерами поки не дуже щастить: людей, які б хотіли безкоштовно дбати про чужих бабусь чи дідусів, та ще й із психічними відхиленнями, знайти просто неможливо. Тож на нашу соціальну систему годі й сподіватися. Краще взагалі не хворіти, кажуть лікарі. Або берегти своє здоров’я змолоду, щоб і старість минула без розумових проблем.

ДО РЕЧІ

Деякі особи з психічними розладами здатні спокійнісінько жити у повноцінному суспільстві та щодня спілкуватися зі своїми сусідами — ті можуть навіть і не здогадуватися про недугу звичайної на вигляд людини. Але варто комусь сторонньому потрапити до помешкання хворого, як все одразу стане на свої місця. Лікарі ствер­джують: про проблеми із психікою може свідчити надмірна засміченість квартири чи прибудинкової ділянки.

«Одного разу я виїжджала на виклик до пацієнта літнього віку. Усе його обійстя було завалене старими іржавими чайниками та каструлями: чоловік збирав посуд з усіх смітників. Страшне видовище... — пригадує Валентина Григор’єва. — Людина несе все сміття до хати через марення обкрадання. А це вже ознака психозу: хворому здається, що його хтось хоче обікрасти чи підсипати щось у їжу. Це марення з’являється внаслідок слабоумства». Психологи виправдовують «колекціонування» мотлоху: мовляв, до нього схильні самотні люди, які прагнуть мати біля себе бодай щось «рідне». Проте пані Григор’єва такий підхід не визнає. «Психологи можуть допомогти при неврозах, але тут вони безсилі та навіть шкідливі: психічно хвора людина говорить нісенітниці, а психолог її слухає», — каже Валентина Данилівна. За її словами, у таких випадках хворого терміново треба показати психіатру.