Хай несе мене ріка!

Коли ти вдягаєш вишиванку і їдеш на «Країну мрій», а дорогою зустрічаєш таких самих, як ти, людей у вишиванках, — точно знаєш, куди вони прямують. На час проведення фестивалю територія від Музею Гончара й Співоче поле перетворюються на окрему країну, що пульсує в межах окремого міста: тут ходять гарні усміхнені люди, тут можна знайти якийсь скарб у певного майстра або й навіть знайти себе у новій дотепер незнаній справі.

Вхід за квитками віднині й назавжди

Раніше потрапити на цю заповітну територію було досить легко: вдягнув вишиванку, взяв гарний настрій, компанію та плед — і насолоджуйся різноманітною фольклорною програмою на Співочому полі. Цього року — у вихідні 10, 11 липня — за задоволення довелося платити. Символічна плата (30 гривень за один день, 50 — за два або 100 гривень — партер) викликала неоднозначну реакцію у відвідувачів. Черга, що розтягнулася на кількадесят метрів, свідчила, що є охочі ходити на фестиваль не лише «на шару». Проте вже за турнікетами деякі відвідувачі скаржилися: «Звісно, не дуже приємно платити за вхід, адже завжди було безплатно. Але прийшли, бо вже звикли», — розповідає Світлана. А от Анна, давня прихильниця «Країни мрій», у нововведенні ніяких проблем не бачить: «30 гривень — не така вже й велика плата, щоб побачитися з багатьма знайомими, для зустрічі з якими все немає часу, та й зануритися в цю атмосферу».

Директор фестивалю Наталка Скрипка каже, що квитки розраховані на свідомих людей. «Це треба робити, бо таким чином відсіюються випадкові люди, які приходять і не розуміють, що відбувається. А так на фестиваль потрапляє свідома публіка, і вона готова платити невеличку суму». Інша причина платності «Країни мрій» — відсутність достатньої кількості спонсорських внесків. Як раніше пояснювали організатори фестивалю, платний вхід запровадили, щоб була змога провести другий день події. Тепер вхід за квитками стане обов’язковою умовою допуску до «Країни мрій». Фінансові надходження організатори фестивалю ще тільки підраховують.

Платним цьогоріч був не лише вхід на фестиваль, а й доступ майстрів на Алею майстрів: 100 гривень за місце. Різьбяр Анатолій Бровченко такому нововведенню не противиться: «Це символічна плата за участь у цьо­му фестивалі. Деякі інші фестивалі пропонують менш прийнятні умови». Його дерев’яна іграшка викликає жвавий інтерес у відвідувачів, тому майстер не переймається грошовим внеском. Хоча була й невеличка проблема: серед народних майстрів затесувалися продавці дешевого масового ширвжитку, й «викурити» їх було дуже непросто. Але це не засмучувало: за кілька років існування «Країна мрій» згуртувала навколо себе стільки ремісників і художників, що вони готові задовольнити будь–який смак і потребу: тут і дерев’яні вироби, і скляні, й сорочки, і взуття, й кераміка, й килими. Щоправда, такий наплив продавців різного — хорошого й не дуже — зробив «Країну мрій» схожою на Сорочинський ярмарок.

Досхочу находившись Алеєю майстрів, якраз на часі було підкріпитися чимось: як завжди, на «Країні мрій» можна було випити й попоїсти, але, на відміну від попередніх років, без пива. «Ми вирішили зробити екологічний фестиваль — це чиста «Країна мрій», — пояснює Наталка Скрипка. Хоча вправні гендлярі все ж примудрялися торгувати хмільним напоєм, навіть незважаючи на постійне курсування міліцейських патрулів.

Плюс — різноманіття, мінус — відомі імена

Вдовольнившись хлібом, переходимо до видовищ. Поціновувачі слова гуртувалися на майданчику Музею Гончара — тут проходила літературна частина фестивалю під керівництвом братів Капранових. Можна було не лише поспілкуватися з відомими письменниками, а й покуштувати куліш із їхніх рук, повправлятися в різноманітних майстер–класах. Далі нижче працювала «Літературна сцена», де проходив нетрадиційний для укрсучліту кобзарський слем. «Нам хотілося зробити щось, з одного боку, неординарне, а з іншого — щоб відповідало формату фестивалю, — поділився з «УМ» поет і ведучий слему Артем Полєжака. — Це перший кобзарський слем в Україні». Упродовж двох турів і голосувань журі, що складалося з глядачів, визначилися переможці — Данило Носков та Ярослав Джусь (учасник шоу «Україна має талант»), які виконали жартівливу пісню, зобразивши її в особах, завдяки чому обійшли навіть Едуарда Драча.

Тим часом на Співочому полі з традиційними програмами виступали інші кобзарі, бандуристи й лірники. «Кобзарська майстерня» — камерна медитативна сцена — об’єднала не лише українських музикантів, а й представників Сходу, наприклад, турецьку культуру представляв Мустафа. «Я граю на традиційному турецькому інструменті — балама (наголос на перший склад. — Ред.). Він належить до родини інструментів саз, поширених на Сході», — розповідає Мустафа. За освітою він професійний музикант, проте відмовився від професії на користь підприємництва. Зараз живе й працює в Україні, а на фестиваль його вже кілька років поспіль запрошують організатори.

Інші традиційні сцени — «Зелена галявина», «Під стінами Лаври», Майстерня танців» — традиційно зустрічали народними співами й танцями у виконанні гуртів, які є частими гостями фестивалю. З новеньких були хіба білоруси Testamentum Terrae, які представляли середньовічні пісні й танці. Взагалі цього разу організатори фестивалю відійшли від традиційного анонсування учасників: як правило, виконавці world music мало відомі в Україні, й донести інформацію до відвідувачів через ЗМІ завжди було доречно й корисно. Тепер нам пропонують самотужки вивчати програму. Таке ставлення наводить на думку, що Олег Скрипка, як ідейний натхненник дійства, перестав прискіпливо ставитися до свого дітища, вважаючи, що «Країна мрій» працюватиме своїм плином. На фестивалі Скрипка виступав у суботу, щоб у неділю вже бути на російському фесті «Нашествие». У перший день фестивалю на «Великій сцені» мала також співати гарна польська співачка Йоанна Словінська, проте потужна злива й град, що звалилися на «Країну мрій» суботнього вечора, змусили багатьох відвідувачів залишити майданчик. Хоча дощ починався теплими літніми краплями, але в результаті перетворився на справжнє лихо: все закінчилося потоками води, що гнали Алеєю майстрів, збиваючи намети й тих, хто не встиг сховатися. Негода також пошкодила деякі інструменти. Проте найвитриваліші все ж добули програму до кінця.

Монахи проти «Відкритої ночі»

Серед таких сміливців — прихильники українського кіно, які провели темну частину доби на кінофестивалі студентського кіно «Відкрита ніч». «Фестиваль і далі проходитиме автономно — на Андріївському узвозі, — розповів «УМ» директор події Михайло Іллєнко. — Просто цього року він вчасно не відбувся: тяжко хворів брат (Юрій Іллєнко. — Ред.), через це не було часу на збір коштів. І так сталося, що «Країна мрій» запросила до участі у своїй програмі». Формат кінофестивалю був незмінний — конкурсна програма. Переможці: «Перешкода» (реж. Максим Буйницький), кращий фільм фестивалю; «Її місце порожнє» (реж. Богдана Смирнова), краща режисура; «Шафа» (Руслан Коломиєць), краща операторська робота; «Моя країна — Україна» — диплом за кращий сценарій проекту сценаристу Сашкові Лірнику; «Моя країна — Україна» — диплом за кращий проект художньому керівнику Степанові Ковалю; «Чешки» (реж. Юлія Гоголь), приз глядацьких симпатій, «У лірника в гостях» (режисер Олег Цуріков), приз глядацьких симпатій.  

Трохи підпсували «Відкриту ніч» монахи з Лаври — їм заважав звук. «Поки йшов перегляд, ми майже безперервно гостро полемізували з представниками Московського патріархату», — іронізує Михайло Іллєнко. Але найприкріше, на його думку, — що цього року надійшло мало робіт на конкурс, щоправда, відразу порадував новиною — наступна «Відкрита ніч» розшириться ще на ретроспективу фільмів Юрія Іллєнка.

Так що незважаючи на всі перепони й підступи природи, сьома «Країна мрій», можна сказати, успішно відбулася. Щоправда, це вплинуло на кількість відвідувачів, але, очевидно, Наталка Скрипка має рацію: квитки відсіюватимуть випадкових відвідувачів, бо останні роки «Країна мрій» уже не могла вмістити всіх бажаючих у неї зануритися.