Між Рюриковичами й Чингісидами

«Низький рейтинг» серед народу тогочасних політичних лідерів (князів) став, можливо, однією з основних причин монголо–татарського бліцкригу на українських землях у ХІІІ столітті. У травні 1223 року на річці Калці (нині Кальміус на Донеччині) відбулася перша проба сил княжих дружин Київської Русі з ордами Чингісхана. Залишки розбитого вщент об’єднаного русько–половецького війська монголи розчавили, накривши дошками з возів і пройшовшись по них кіннотою. Проте це була лише розвідка, а для князів — попередження. 16 років войовничі кочівники не з’являлися на землях України. Утім політична еліта належних висновків не зробила. Як писав Михайло Грушевський, «князівсько–дружинний режим важким тягарем лежав на народній масі». Коли ж у 1239—40 рр. східний вітер приніс на землі Київської Русі тьми хана Батия, а «руські князі розтікалися куди видко», багато громад пішли назустріч татарській грозі: піддалися добровільно загарбникам і за те були помилувані.

Князі не в пошані

860 років тому в руських літописах уперше згадується про Болохівську землю. Як зазначають історики, була вона суверенним краєм — Болохівською Руссю. Якщо поглянути на карту ІХ–Х століть, то на теренах, згодом названих Болохівським князівством, була Дулібська земля, господарював племінний союз дулібів. Цікаво, що про самих болохівців подейкували, що вони вкрай скупі, хоч і дуже багаті, і ця їхня риса означалася словом «дуліб». Болохівська земля розташована у верхів’ях Південного Бугу і басейну річок Горині, Случа, Тетерева. Межувала з Галицько–Волинським і Київським князівствами. Цю землю знайдемо якраз між обласними центрами Хмельницьким, Житомиром, Рівним та Тернополем. Стольним городом Болохівської землі, згадка про який є в Іпатіївському літописі за 1150 рік, було давнє місто Болохів, — нині, імовірно, містечко Любар на межі Житомирщини і Хмельниччини. Зберігся переказ, що після знищення стародавнього Болохова жителі поселилися в лісі. Коли їх зустрічали подорожні і питали: «Чиї ви?», відповідали: «Болохівські». Поселення це залишилося зараз на картах під назвою Борушківці, за сім кілометрів від сучасного Любара.

Літопис називає сім болохівських городів: Деревич, Губин, Кобудь, Кудин, Городець, Божський і Дядьків; місця кількох відомі сьогодні напевно. Так, перший опис городища Губина зустрічаємо в праці Володимира Антоновича «Археологическая карта Волынской губернии», звідки дізнаємося, що Губин (поблизу Старокостянтинова, як і Кобудь) є «одним зі згаданих у літопису болохівських міст. Навпроти села, на високому правому березі річки Случ, є кругле городище, оточене п’ятьма паралелями валів; є дві круглі, обнесені валами цитаделі».

Болохівські князівства були невеликими. Їхній етнічний склад досі не з’ясований. Найвірогідніше, це були слов’янські племена, можливо, з деякою чорноклобуцькою домішкою на Побужжі. Князі у громаді особливого авторитету не мали: літописець, мабуть, не знав їхніх імен, бо пізніше підданство татарам вважає справою самих громад і в оповіді князів ігнорує.

Боротьба з Данилом

Вперше «болохівські князі» як союзники галицьких бояр у їхній боротьбі з князем Данилом виступають у подіях 1232—33 років. Удруге в такій ролі бачимо їх у подіях 1236–го: тоді Данилові бояри забрали їх «усіх» і відвезли до Володимира. Проте вони, мабуть, помирилися з Романовичами, бо потім, коли болохівські князі «вошли» в мазовецькі землі і Болєслав мазовецький хотів їх «розграбити», то Романовичі за них заступились, і Василько упрохав Болєслава відпустити їх. Очевидно, вони мусили піддатися під зверхність Романовичів. Із другого боку, Болєслав, за літописом, каже, що вони не були простими боярами Данила, але самостійними князями: «не суть вої твої, но суть особнии князи». Вже під час першого походу Батия через Русь на Угорщину, коли руські князі «розтікалися куди видко», болохівські громади перейшли під зверхність татар. Очевидно, що ініціатива таких відносин вийшла не від татар, які йшли поспіхом, а від самих громад. Спираючись на татарську протекцію, вони з іще більшим завзяттям виступали проти Данила. Перед поворотом татар з Угорщини у 1241 році болохівці взяли участь у поході Ростислава Михайловича на Бакоту. Роздратований Данило з усіма силами кинувся на болохівські міста: «городи їх дав огневі і греблі; їх розкопав, взявши багато невільників і розграбивши їх городи: Деревич, Губин і Кобудь, Кудин, Городець, Божський, Дядьков; прийшов на те Курил печатник князя Данила з трьома тисячами піших і трьома стами кінних (відбивши від Бакоти Ростислава) і дав їм Данило розграбити Дядьков город і від нього зачавши полонив і попалив землю Болоховську: їх татаре помилували, аби для них орали пшеницю й просо», — констатує літописець. Таке незвичайне «завзяття» у Данила, взагалі стриманого, і напруга сил, з якою він нищив маленьку Болохівську землю (навіть у брата Василька забрав військо до цього походу) літописець пояснює так: «Данило тим більше ворогував на них, що вони покладали ся на татар». З оповідань літопису про кампанії Данила 1254—55 років проти «татарських людей» бачимо, що в безпосередній залежності від татар тоді були: Болохів і «всі болохівці» (напевне, громади Побужжя, середнього Случу — Білобережжя , Возвягль, Сімоць, Городок і ціле поріччя Тетерева). Надслучські й надтетеревські громади виступають, вперше і востаннє тільки в 1254–55 роках. Те, що Данило у своїм погромі болохівців 1241 році залишив у спокої ці міста, свідчить, що вони вже по поверненні татар прийшли в безпосередню залежність від них. Більше того — літопис натякає, що в аналогічних відносинах до татар стояв і сам Київ: Данило, побивши «татарських людей» у західній Київщині, в поріччях Случу й Тетерева, збирався походом на Київ, та тільки обставини йому завадили.

«Залишились тільки собаки на згарищах...»

Незважаючи на страшний погром болохівських городів, ця і сусідні території трималися татар і надалі. Лише після нових спустошень 1254—55 років громади на галицько–волинському пограниччі піддаються Данилу. Але й це було вимушене: найліпший доказ дало місто Звягель... Союзники–литовці спізнились із допомогою. Під проводом сина Данила — Романа — вони прийшли до Возвягля після того, як Данило вже взяв його і так зруйнував, що залишились тільки собаки на згарищах. Литовці, як записав літописець, дуже ремствували, що не було вже ніякої здобичі, і через те «тужаху же и плеваху, по свойски рекуще: «янда».

Возвягль (Звягель) — нині місто Новоград–Волинський на Житомирщині. Це місто на середньому Случу було тоді значною фортецею. Коли Данило розпочав похід для знищення громад, що, спираючись на татар, виступили проти нього, Возвягель піддався йому, але «тільки про око», по відході його одразу скинув із себе цю залежність. І коли на другий рік прийшов під місто тиун Шварно з полком, побачивши, що з князем було лише п’ятсот мужів, возвягляни посміялися, стоячи на стінах міста. Розлючений Данило, здобувши Возвягель наново, спалив місто зовсім і знищив, а людей забрав і розділив між князями — учасниками походу, так що литовське військо під проводом Романа Даниловича, надійшовши запізно на допомогу, застало тільки «головні й псів, що бігали по городищу», як оповідає літописець.

Літописні оповідання, не згадуючи про князів або посадників, говорять лише про громади: вони то «мали на татар надію», і на них мав «завзяття» Данило; тому нищив не самих провідників, а цілі городи, цілі землі. Татарська протекція надій не виправдала; за «людьми татарськими ніхто не обстав», а проте вони таки трималися татар та всякими способами викручувалися від Данила — видно таки надавали перевагу татарській зверхності. Тоді громади могли шукати більшої свободи громадського самоврядування, зниження оподаткування (такі факти відомі і з часів арабських або турецьких завоювань у візантійських землях). Під татарською зверхністю громади виступають автономно, нема ані сліду татарських залог, наставників–баскаків або чогось такого. Обов’язок давати хлібну данину («орати пшеницю й просо», як каже літописець), мабуть, не був дуже обтяжливий. Зрештою, треба пам’ятати, що цей громадський рух розвинувся, як бачимо, в найбільш глухих, прикордонних краях, що були на узбіччі політичного вічового й князівсько–дружинного життя земських центрів (Києва, Володимира, Луцька) й могли віддавна зберегти певний пасивний сепаратизм. Наслідком цього руху, за словами Михайла Грушевського, було «відновлення тих суспільно–політичних відносин, які існували перед київською княжою окупацією».

Земля розсипається на дрібні міські громади, «не злучені між собою ніякою «тривкішою організацією», окрім спільності й солідарності інтересів певного моменту; з дуже слабою політичною владою, з повною перевагою громадського самоврядування. Татарська зверхність подібна над зверхністю Хозарської орди над старими громадами переддружинних часів. Утримувати у своїй зверхності громади, що жили відокремленим життям, не об’єднуючись ні в які ширші організації, татарам було легше, ніж землі з княжою владою. Тому правдоподібно, що вона намагалася поодинокі городи й округи переводити в безпосередню залежність від себе, усуваючи княжу владу.

Але опір Данила і його походи на «татарських людей» мали результат: татари дали спокій Галицько–Волинській державі й не відважувалися розширяти свою територію далі на захід.

Роман РЕВЧУК