«Раніше дивувалася своїм медалям, тепер думаю тільки про перемогу»
— Катю, зараз, здається, всі тільки й дивляться, що футбол. А ви не заразилися лихоманкою чемпіонату світу?
— Ні, мені не подобається, як там гудуть дудки, наче у вуликах. Та й, якщо чесно, футбол мене взагалі не приваблює. Цікаво подивитися фігурне катання, стрибки в воду, гімнастику — види, яким властива краса.
— Зазвичай про борців у нас згадують під час континентальних чи світових чемпіонатів. А чим ви займаєтеся, коли не здобуваєте медаль Європи чи світу?
— За рік у нас набирається до десяти турнірів, але не на всі їздимо через брак коштів. Престижним є Кубок світу; хоча в цьому році Україну там представляли другі номери, бо основа готувалася до європейського форуму. Частенько буваємо взимку на традиційному турнірі в Красноярську — ото екстрим! Якщо для місцевих мешканців «мінус 30» або «мінус 40» — це нормально, то ми навіть 200 метрів від готелю до зали їдемо на автобусі, аби нічого не відморозити.
Насправді змагання — це вершина айсберга, а так — постійно тренуємося. І нікуди від цього не подінешся, хоча донька питає: «Мамо, чому ти кожен день ходиш на тренування?». Доводиться пояснювати.
— Ви це робите серйозно чи хитруєте?
— Намагаюся дитині все пояснювати чесно, бо знаю, як неприємно, коли дорослі кажуть неправду. Мене батьки теж не обманювали. Тож із доцею прагну спілкувати, як із подругою.
— Не вважаєте, що спорт забирає велику частку простого людського життя?
— Усе залежить від нашого сприйняття. Звісно, у спортсменів є часті відрядження, але коли я в Сумах, то, вважайте, ходжу на роботу, як звичайна людина. Режим у нас трохи особливий — зазвичай по два тренування щодня. Та я вже звикла.
— За доволі тривалу кар’єру ви здобули чимало медалей. Ентузіазм, аби займатися боротьбою, ще не зник?
— Ні. Головне, що мені це подобається. Можливо, хтось думає, що в ролі фаворита можна спокійніше ставитися до змагань. Але ж ми разом з усіма на кожному новому старті починаємо з самого початку. Важко перемагати навіть тих, кого вже долав раніше, адже вони зробили висновки. Тож кожен раз це нові відчуття, нові перемоги.
— Але, мабуть, є різниця в емоціях від першого світового «золота» 2002 року і срібної медалі цьогорічного чемпіонату Європи?
— Звісно, відчуття змінюються. Раніше навіть не вірила, що зможу виграти престижний турнір. Радіючи вперше, дивувалася: «Невже це справді я всіх перемогла?». Тепер же навіть на друге місце дивлюся крізь призму того, що десь недопрацювала чи щось зробила не так.
«Я досі прописана на лижній базі. Обіцяну квартиру чекаю ще з 2002–го»
— Ви привозите нагороду майже з кожного єврофоруму, а на чемпіонатах світу на п’єдестал сходите рідше. Велика різниця в рівні спортсменів?
— Звісно, що склад учасників на «світі» серйозніший — додаються сильні японки з китаянками, американки, є ще «неприємна» суперниця з Канади, яка частенько переходить мені дорогу. Не останню роль відіграє й те, що на інших турнірах ми досить рідко зустрічаємося з борчинями з інших континентів, не встигаємо пристосуватися до їхнього стилю.
— А як ваші заслуги оцінила держава?
— Це моє вразливе місце. Отримую ставку як спортсмен–інструктор у профільному міністерстві. Через те, що моя вагова категорія не олімпійська, стипендія невелика. За медаль Євро–2010 я поки не дочекалася обіцяної премії. Сумська влада теж особливо не відзначилася — мені обіцяють квартиру ще з часу виграшу ЧС–2002, але чекаю її досі. Так і виходить, що я прописана на лижній базі, а мешкаю з донькою у квартирі мами. Стільки людей усього обіцяли, що вже й не пам’ятаю, хто першим почав (сміється).
— Схоже, така в нас традиція...
— Мабуть, після виграшів треба ходити не на тренування, а оббивати пороги кабінетів чиновників, аби вони хоча б щось зробили з обіцяного.
— Або треба виграти Олімпіаду, тоді ймовірність винагороди зростає. Цілитеся на Лондон–2012?
— Звичайно. Але доведеться виступати не у своїй категорії до 72 кг. Крім мене, претендують на єдине місце у збірній сумчанка Світлана Саєнко, учасниця Олімпійських ігор–2008 Оксана Ващук зі Львова та переможниця Кубка України Наташа Паламарчук із Коростеня.
«Чиновники хочуть медалей, нічого не роблячи для цього»
— Кілька українок уже виступають під прапорами інших держав. Вам не пропонували змінити громадянство?
— Ні, але лише через те, що першим номерам для початку виступів за іншу країну потрібно два роки утримуватися від чемпіонатів світу й Європи. Тому переходять переважно молоді або другі номери своїх збірних.
— Чи не найбільше зманюванням займається Азербайджан...
— Там платять пристойні призові за медалі міжнародних змагань, тож є за що боротися. Кажуть, що боротьба — улюблений вид спорту президента Алієва, а це багато пояснює. Азербайджанська нафтова компанія навіть спонсорує Міжнародну федерацію боротьби. На Кавказ переїхали спортсменки з Білорусі й Прибалтики, львів’янка Марія Стадник, донеччанка Надія Семенцова — та, що перемогла мене в фіналі Євро–2010.
— Спілкувалися з азербайджанськими українками на першості в Баку?
— Так, із Машею ми навіть підтримуємо дружні стосунки. На чемпіонаті вона не боролася, бо зараз вагітна. Дівчата їздять в Азербайджан на збори тамтешньої команди, але мешкають і тренуються переважно в Україні. Вважаю, що для наших спортсменок на тренуваннях престижно займатися з такими іменитими борчинями.
— Ви спортсменка з великим досвідом, багато що бачили. Умови тренувань у Сумах вас задовольняють?
— Коли я займалася спортивною гімнастикою, з 4 до 17 років, у нас був гарний зал біля Сумського державного університету. Але потім гімнастів вигнали в зовсім не пристосоване для цього приміщення... колишнього гастроному.
Для борців у Сумах зал гірший, ніж у Кончі–Заспі чи Алушті, де ми проводимо збори, але ж він свій, рідний. У Заросляку на Івано–Франківщині, де загальнофізичною підготовкою займаємося, — ще скромніше. При цьому інтерес до боротьби є — приводять чимало дітлахів 5–6 років, хоча доводиться працювати по кілька борців на одному килимі. Крім того, в залі обласної ДЮСШ тренуються легкоатлети та інші спортсмени.
— За місце з ними не б’єтеся?
— Поки що ні. Але, якби дійшло до справи, гадаю, борці б перемогли (сміється).
«Відновила тренування, ще коли годувала дочку груддю»
— Тренери до борчинь ставляться не так, як до борців–чоловіків?
— Різниця, звісно, є. Тренери визнають, що з нами важче працювати, ніж із чоловіками, бо ми не такі, як вони, в нас інша психологія, логіка. Хоча жінки, вважаю, більш дисципліновані. Якщо тренер вміє знайти ключик до борчині, їм легше досягти успіхів у спільній роботі.
— Чи довго ви відпочивали від спорту в зв’язку з народженням доньки?
— Близько року. Але думок залишити боротьбу не було. Я з самого дитинства у спорті, не уявляю себе без нього. Навіть побоююся, чи знайду якесь інше заняття після завершення кар’єри. Тож, поки можу стояти на ногах, буду боротися (сміється).
Місяць відпочинку здається мені великою відпусткою — тягне вже до занять. Через два місяці після народження Варвари я повернулася до тренувань, а доглядати за донькою допомагала мама. Ще годуючи дитинку груддю, почала їздити на змагання.
— А як ви взагалі прийшли в такий суворий вид спорту?
— Випадково. Здавала залік зі спортивної аеробіки в нашому педуніверситеті ім. Макаренка, де навчалася. Там мене побачив тренер, який прийшов за своєю дружиною, й запропонував займатися боротьбою. Я начебто й хотіла, але спершу відмовилася після порад мами («Ні в якому разі, це дуже травматично!»). Утім згодом тренери мене переконали, тим паче, в мене була гарна підготовка за роки занять гімнастикою. І вже за три роки я виграла чемпіонат світу з боротьби. А от за 13 років у гімнастиці найвищим досягненням було четверте місце на українських змаганнях.
— Про тренерську роботу замислюєтеся?
— Так, тренери–жінки останнім часом стали з’являтися. У збірної Індії основний тренер — жінка, є кілька панянок–помічників головного в інших командах. Є і в наших регіонах колишні борчині чи дзюдоїстки, котрі пішли тренерською стежкою. Трапляються й серед суддів жінки, але для цієї професії треба добре знати англійську або французьку.
— Вас, мабуть, в університеті не надто ганяли з мовами через ваш профіль?
— Та ганяють–то студентів скрізь, але ж не всі піддаються (сміється).
— Боротьбу по телевізору в нас практично не показують. Тому, мабуть, і в Сумах на вулицях рідко впізнають?
— В обличчя справді мало хто знає. Але якщо десь доводиться говорити своє прізвище, то люди згадують — усе ж таки в газетах про борців пишуть. От і вашу «Україну молоду» читала після останнього чемпіонату Європи. Якось у дитячу поліклініку привела доньку, так лікарка чула про мене.
— Чи важко після двох щоденних тренувань знаходити сили для домашніх справ, спілкування з рідними?
— Емоції для дому залишаються, а от полежати чи посидіти — хочеться. А доня в цей час може просити пограти «в хованки» або почитати разом книжку. Я розумію, що подібні моменти минають і ніколи не повернуться, тому намагаюся приділяти Варі багато уваги. Вона також дарує мені натхнення й позитив. Коли я кажу, що втомилася й хочу їсти, вона починає готувати мені їжу на своїй іграшковій кухні.
Інколи розважає рудий кіт Вася. Уже 12 років живе з нами — якось сам, накульгуючи, прийшов під двері квартири на дев’ятому поверсі. А зайшовши в хату, по–діловому одразу почимчикував до холодильника. Стало шкода його — от і залишили.
P.S. Уже після цієї розмови Катерина Бурмістрова позавчора виграла чемпіонат України в Дніпропетровську в новій для себе вазі до 72 кг.
ДОСЬЄ «УМ»
Катерина Бурмістрова
Заслужений майстер спорту з вільної боротьби (вагова категорія — до 67 кг)
Народилася 20 листопада 1979 р. у Сумах.
Чемпіонка світу 2002 р., бронзова призерка 2008 р., переможниця Кубка світу 2002 р. в особистому заліку й срібна призерка 2005 р. — у команді, чемпіонка Європи 2004, 2005 і 2009 рр., срібна призерка 2007 і 2010 рр., багаторазова чемпіонка України.
Виступає за м. Суми й товариство «Динамо».
Тренер — Сергій Лазаренко. Перший тренер — Анатолій Качур.
Закінчила Сумський педагогічний університет ім. Макаренка (факультет фізвиховання).
Зріст — 172 см, вага — 72 кг.
Незаміжня, виховує чотирирічну доньку Варвару.