Без кісток
Про нацистський табір у роки ІІ Світової війни на території львівської Цитаделі заговорили три роки тому, коли при будівництві готелю–ресторану «Цитадель–Інн» там загинуло троє людей. У свідомості багатьох львів’ян ця територія досі не пов’язується з тортурами і розстрілами. Річ у тім, що відразу після вступу червоних військ до Львова у 1944–му на місці колишнього табору розмістили «секретну» військову частину. У 1980–х територію передали під склади заводу «Електрон», також не надто відкритому. Ніякого пам’ятного знака на місці жахіть не встановили. Військовополонених нарекли «ізмєннікамі Родіни», говорити про них відкрито «не годилося».
І ось на тому місці після маніпуляцій із «власністю» на землю архітектор Володимир Губицький (нині заступник голови обласної адміністрації), що раніше володів мережею супермаркетів, взявся збудувати шикарний ресторан. І, переповідають, змушував будівельників працювати навіть у неділю. Із риштувань упало п’ятеро людей, троє з них розбилися на смерть. Кажуть, чималі гроші були заплачені «куди треба», і справу не розголошували. Тим часом літні очевидці війни, які в радянські часи були змушені (а згодом звикли) мовчати, заговорили про концтабір. Вони пов’язали трагедію зі зневаженням пам’яті про загиблих. До того ж просочилася інформація, що ночами з місця будови «у невідомому напрямку» вивозять викопані кістки. Старожили стали згадувати, як іще на початку 1990–х, коли перестав існувати «Електрон», колишня його дирекція ремонтувала під банк барак, де за німців був карцер для ув’язнених євреїв. Тоді теж вигрібали і вивозили людські кістки.
Громадськість удруге активно піднялася восени минулого року, коли міська влада замислила збудувати в межах Цитаделі готельно–розважальний бізнес–центр. Начальник міського управління архітектури Юрій Криворучко переконував журналістів, ніби «є довідки з обласної прокуратури і СБУ, що поховань там немає» і що комплекс буде розміщений «поза місцем, де був концентраційний табір».
Покопаному вірити?
Вирушаю до Цитаделі. Місце занедбане, у багнюці, заросле бур’янами й чагарником. Подекуди — свіжі пні від великих дерев. Серед бруду вигулькує розцяцькована вежа готелю–ресторану. Біля неї майорить прапор Євросоюзу: вірогідно, таким чином власник готується до Євро–2012. Утім за кілька десятків метрів уже «не–Європа»: чагарник і велетенська калюжа. Біля іншої вежі, в якій розміщується архівосховище бібліотеки ім. Стефаника, звертаю увагу на покручений стовбур горіхового дерева. «Тут ніякі плодові дерева не ростуть нормально, — просвітили працівники книгосховища. — І квіти он ледь животіють, ніби відчувають відгомін жахіття».
У багатьох місцях земля покопана. Виявляється, на замовлення «майбутніх будівельників» тут незаконно вела розкопки «рятівна археологічна служба», Науково–дослідний центр Інституту археології НАНУ. У листопаді минулого року її директор Олег Осаульчук заявив пресі, що «про масові поховання часів Другої світової війни є тільки розповіді, не підтверджені чітко документами». Мовляв, слід розставити крапки над «і». Однак, за свідченнями громадських спостерігачів, копали завідома там, де поховань не було. Учасники велелюдного громадського обговорення восени минулого року, присвяченого Цитаделі, пригадують, як забули в приміщенні копію аерофотозйомки табору «Шталаг — 328», яку здійснили американські льотчики. На фото чітко проглядаються плями могил, адже земля в тих місцях була зрихлена й осіла. Можливо, саме за цим документом замовники будівництва вибирали для розкопок інші місця, де поховань і справді немає.
Архіви не горять
1 грудня 2009 року Львівське обласне управління Служби безпеки України підтвердило, що на території Цитаделі був нацистський табір, де закатували близько 150 тисяч людей. В архіві СБУ зберігся план концтабору. Все це описали есбісти у відповіді на запит депутата Львівської міськради, голови депутатської комісії з питань природокористування, охорони довкілля і благоустрою та члена обласної комісії із врегулювання земельних відносин Віри Лясковської. «Свого часу радянські слідчі ретельно зібрали докази і в 1977 році засудили до розстрілу коменданта служби внутрішньої поліції «Шталагу» Андрія Якушева. У ході розслідування було зібрано свідчення понад 800 колишніх в’язнів цього табору. І я подумала: мабуть, справа Якушева збереглася в архіві спецслужби», — розповіла «УМ» Віра Дмитрівна. Львівські есбісти здійснили архівне розслідування і з’ясували, де і як катували та розстрілювали в’язнів, і що вежа, де зараз ресторан, звалася «вежею смерті».
Знаменно, що архів «Шталагу» з особовими справами в’язнів та свідченнями злочинів німці не встигли вивезти. У 1944–му навіть скидали десант парашутистів у сусідньому стрийському парку, аби забрати документи, але їх упіймали радянські військові. А документи передали до Центрального архіву Міністерства оборони СРСР (нині — РФ) у місті Подольську Московської області. Останні кілька років він активно розсекречується. Співробітник представництва Американського об’єднання комітетів для євреїв колишнього Радянського Союзу історик Андрій Филипів звернувся по інформацію до цього архіву та до архіву Львівського обкому партії (філії Державного архіву Львівської області) і отримав копії особистих карток в’язнів, фотокопії документів Надзвичайної комісії з розслідування злодіянь німецьких фашистів. А з державного архіву Російської Федерації на запит Російського центру голокосту та громадської організації «Повернути Гідність» надіслали історичну довідку про табір та протокол Надзвичайної комісії про розслідування злочинів нацистів у «Шталазі — 328».
Усі будівлі табору, які зафіксовані в архівних документах, збереглися. У якомусь тепер — автомийка, в іншому (де засідав начальник табірної поліції) — продають зубні протези. У приміщенні, де тепер Volksbank, був, зокрема, карцер для євреїв. Табір оточували чотири ряди огорожі, колючі дроти зберігалися до останнього часу. «На 9 гектарах німці збудували 5—6 бараків та допоміжні приміщення. Дуже багатьох військовополонених утримували просто неба у клітках, — розповідає Віра Лясковська. — Начитаєшся, надивишся фото замучених в’язнів з особових карток, написів кров’ю на стінах — ридань не стримати»...
Столиця все знає
Київські науковці питанню про розстріли у львівській Цитаделі дивувалися: як про таке можна не знати? «Про табір у львівській Цитаделі та про розстріли в ньому історики завжди знали, — розповіла «УМ» науковий співробітник Інституту історії НАНУ Тетяна Пастушенко. — За радянських часів виходили друком збірники документів, де про це згадувалося». Водночас науковець наголошує, що не слід плутати поняття «табір для військовополонених» та «концтабір». В обох знищували людей, однак концтабір підпорядковувався безпосередньо СС, а табори (для військовополонених, цивільного населення та гетто) — поліції, службі безпеки СД або ж військовому командуванню. Ці категорії визначали німці, які й створювали місця ув’язнень. «До концентраційних таборів на території України відносяться Янівський табір у Львові та Сирецький у Києві. Вони входять до переліку федерального закону Німеччини стосовно компенсаційних виплат», — пояснила «УМ» керівник відділу тимчасової окупації Національного комплексу «Музей Великої Вітчизняної війни» Марина Шевченко.
На території України було близько 250 різних нацистських таборів для військовополонених. Утім карта таких місць, виконана в радянські часи, є далеко не повною. «Довідник таборів та гетто на окупованій Україні» вийшов друком аж у 2000 році, через 55 років після закінчення війни. «Музей створювався 1974 року, тоді про військовополонених у нас був усього один стенд. Це зараз уже створено цілий розділ. У радянські часи ця тема замовчувалася. Військовополонені не мали статусу в міжнародному значенні цього слова, бо ні СРСР, ні Німеччина не підписали Женевську конвенцію, — розповідає Марина Юріївна. — Лише в умовах незалежної України були відкриті архіви і стали можливими об’єктивні дослідження».
Німці називали табір у Цитаделі Konzentrationslager der Standarte 328, або ж Stalag Zitadell. Через нього пройшли близько 300 тисяч військовополонених з армій країн антигітлерівської коаліції. Із них до 150 тисяч були знищені. В’язнів розстрілювали на території табору, частину тіл ховали в ямах, решту спалювали та присипали в ровах. Частину ув’язнених вивозили до Лисиницького лісу на околицях Львова і розстрілювали там. Чимало полонених померли від голоду та через навмисне зараження інфекційними хворобами — сипним тифом та дизентерією.
Смерть за життя
Що ж то були за люди, прах яких залишився в землі Цитаделі? Італійські солдати й офіцери, які відмовилися воювати на боці вермахту під орудою Муссоліні. Бельгійці — франкомовні валлонці–антинацисти, що опиралися політиці колабораціонізму начальника фламандської секції «СС» Яна Вербелена. Волелюбні французи, голландці й поляки. Та найбільше — українців, росіян, євреїв, грузинів. Час від часу полонені влаштовували втечі. В одній із казарм абат Демен облаштував капличку з вівтарем і фігурою Божої Матері. Тут щонеділі правилися служби Божі. Як зазначає історик Тарас Піняжко, італійці перебували в гірших умовах, ніж французи. Їх не визнавали за військовополоних, до них не доходила допомога Червоного Хреста. Очевидець Розалія Глущак розповідала, як разом із сусідами восени 1943 року бачила на території табору велику групу італійських військовослужбовців, які молилися зі священиком. Невдовзі городяни переповіли, що їх розстріляли.
Львів’яни допомагали ув’язненим у Цитаделі. Український Червоний Хрест збирав для них харчі, одяг, білизну. Восени 1941 року нацисти навмисне перевезли з табору в Раві–Руській до Цитаделі 380 хворих на сипний тиф. Коли захворювання переросло в епідемію, члени Червоного Хреста брали хворих додому «на поруки». Історик Тарас Піняжко описує долю однієї з багатьох таких героїнь, членкині Союзу українок, педагога Ольги Ціпановської, що в час міжвоєння очолювала в Перемишлі опіку над емігрантами зі Східної України. Взявши «на поруки» хворих військовополонених, вона й сама заразилася і померла 9 грудня 1941 року.
У січні 1942–го, в розпал епідемії, отець Іван Нагірний із монастиря редемптористів під виглядом монахів вивів із Цитаделі п’ятьох єврейських лікарів. Отець випадково дізнався, що їх за наказом коменданта мали перевести до Янівського табору смерті, отож і організував утечу. Лікарі у сховку допомагали хворим полоненим, яких відпускали «на поруки». Сам же отець Іван заразився і загинув. Життєписи в’язнів і тих, хто їм допомагав, варті увічнення в пам’ятниках, романах і кінофільмах...
Кілька небезпек
На думку директора Музею «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого, на території нацистського табору в Цитаделі слід спорудити меморіал, наразі — хоча б встановити пам’ятний знак. Голова Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, віце–президент Українського національного комітету ICOMOS Андрій Салюк вважає, що там варто було б створити Музей Другої світової війни. «Експозицію музею було б з чого зробити, — каже пан Салюк. — Є тогочасні фото, малюнки в’язнів, також художній кінофільм, знятий у 1960–х роках на території Цитаделі. А нинішня музейна справа дає найрізноманітніші методики, як демонструвати історичні події».
Кілька місяців тому, як розповів «УМ» відповідальний секретар Державної міжвідомчої комісії з питань увічнення жертв війни та політичних репресій Святослав Шеремета, львівська секція комісії прийняла рішення про неприпустимість будівництва на території Цитаделі. Утім ексгумацію та перепоховання там проводити неможливо, бо існує небезпека відкрити джерела інфекції, якою нацисти заражували полонених. Неприпустимо також прокладати тут каналізацію чи водопровід для будови. Пошукові роботи ж можна здійснити за допомогою сучасних наземних дослідницьких засобів.
Вирішено також звернутися до центральних органів влади з вимогою внести територію концтабору «Шталаг–328» до Державного реєстру об’єктів історико–культурної спадщини. Щоб офіційно визнати місце масових поховань меморіальним місцем, потрібна постанова Кабміну чи наказ Мінкультури. Подання готує Державна служба охорони культурної спадщини України. Її голова досі не призначений, експертна рада «паралізована» і не може навіть розглянути підготовлені львівськими істориками та юристами документи. Скориставшись таким безладдям, спритні очільники Львова намагалися «легітимізувати» сумнівний ресторан у Цитаделі, нагодувавши там... Президента Віктора Януковича під час недавнього візиту до Львова. Але той, дізнавшись про історію місця, відмовився і відбув до столиці без обіду.
Освітній центр
Чи об’єдналася львівська громада довкола цього питання? «У вересні минулого року ми проводили форум щодо Цитаделі, дуже багато людей гаряче обговорювали питання, чи доцільно будувати готельний комплекс на території колишнього нацистського табору. Але не можна сказати, що громада об’єдналася, адже більшість людей просто не знає, що там убивали полонених, — каже Андрій Салюк. — Про це слід розповідати». У Львові, до речі, досі не створено робочої групи для захисту пам’ятки та вироблення концепції меморіалу, яка об’єднала б істориків, митців, юристів, депутатів.
Тим часом потенційних відвідувачів такого меморіалу з музеєм є чимало. Так, у травні організація «Новий Акрополь» організувала на Цитаделі екологічний табір для школярів. Підлітки влаштували «зелену толоку», поприбирали сміття. Коли їм розповіли, що там був нацистський табір, діти були вражені. На думку Андрія Салюка, у Львові має бути наочний приклад — до чого призводить тоталітарна ідеологія нацизму. Сьогодні деякі громадські організації возять школярів на уроки пам’яті до концтаборів Майданек та Аушвіц, що на теренах Польщі. Утім такі уроки доступні для небагатьох. На думку директора асоціації учителів історії «Нова Доба» Петра Кендзьора, доречно, аби висновки старшокласники могли зробити, на власні очі побачивши місце злочину, документи й фото. Та й громадяни інших країн відвідували б такий музей та освітній центр. Поки що ж в Україні, де нацистський режим був надзвичайно жорстоким, немає жодного музею на теренах концтабору.
ДОВІДКА «УМ»
У серпні 1944 року на території Цитаделі працювала Державна надзвичайна комісія з розслідування нацистських злочинів. Перед цим червоноармійці, що оглядали терени, натрапили на глибокий рів, заповнений мертвими тілами та прикритий хмизом — їх не встигли спалити. Судово–медична комісія, яка обстежувала місце розстрілів, виявила у ямах попіл і людські кістки, штучні зуби і волосся.
ВАРТО ЗНАТИ
Плани нацистів щодо подальшого використання території Цитаделі були аналогічні нинішнім: основний комплекс ансамблю нового центру Львова — «Корона міста» — мав розміститися на плато Цитаделі. Після знесення всіх існуючих споруд створювалася велика площа з чотирма монументальними спорудами: з північної сторони — будинок адміністрації дистрикту «Галичина», з південної — великий Палац спільноти, із західної і східної сторін — будинки націонал–соціалістичного руху та вермахту (збройних сил).
ГОЛОС ГРОМАДИ
22 липня 2009 року у Львівській міськраді відбулися громадські слухання проекту конгрес–готелю на Цитаделі, де лунало чимало голосів проти наруги над пам’яткою та пам’яттю закатованих у концтаборі. У вересні 2009 року народний депутат Петро Писарчук звернувся до Президента України і наголосив, що неприпустимо будувати розважальні заклади на кістках жертв «Шталагу–328». Нардеп закликав Президента спорудити на місці концтабору міжнародний Меморіал пам’яті військовополонених антигітлерівської коаліції.
4 жовтня 2009 р. до депутатів Львівської міськради звернулася греко–католицька спільнота Бостона. У зверненні наголошується, що побудова готельного комплексу на місці загибелі сотень тисяч людей поставить нинішню владу Львова врівень з комуністами, що влаштували Краківський ринок на місці єврейського шпитального цвинтаря, та що ці плани, як і спроба збудувати культурний центр у Бабиному Яру, вже отримали негативний міжнародний розголос. 23 листопада 2009 року Міжнародний комітет зі збереження кладовищ, масових захоронень та історичних місць (керівна рада — рабини США, Німеччини, Ізраїлю та Франції) звернувся до колишнього голови Львівської обласної адміністрації Миколи Кмітя. А представництво Американського об’єднання комітетів для євреїв колишнього Радянського Союзу звернулося до міського голови Львова Андрія Садового з нагадуванням, що українське законодавство та, зокрема, розпорядження Кабміну № 604–р від 1998 року «Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України», забороняє будь–яке будівництво на місцях масових поховань жертв репресій.
СТАТУС ПАМ’ЯТКИ
Рішенням облвиконкому №330 від 26.04.1986 р. історико–культурний фортифікаційний комплекс львівської Цитаделі визнано пам’яткою місцевого значення (охоронний номер — 264). Охоронна зона встановлена рішеннями облвиконкому і Львівської міськради (1988 р.). У 1989 р. охоронний державний реєстр за №724 визнав Цитадель як взірець оборонної архітектури, а також геологічну пам’ятку природи. У листопаді 2004 р. на сесії міськради міста Львова було затверджено охоронні межі Цитаделі. На часі — внесення об’єкта «Національний історико–меморіальний комплекс «Львівська Цитадель» до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як пам’ятки історико–меморіальної спадщини національного значення.
ПЛАН ЗАБУДОВИ
Проект забудови території Цитаделі готельним комплексом класу 5 зірок усупереч українському законодавству розробив Державний інститут «Містопроект» у 2009 р. на замовлення ТзОВ «Інвестбуд». У «Концепції освоєння території історико–культурного ландшафтного комплексу «Цитадель» із містобудівним обґрунтуванням розміщення готельного комплексу» не приховується, що задля розміщення нового готельного комплексу було змінено містобудівну документацію, адже «згідно з проектом правил забудови та використання територій міста Львова в переліку рекомендованих по функції видів забудови в зоні Л–1 відсутній пункт «готелі». Різні управління міськради дали позитивний висновок на рішення виконкому про побудову готелю, де навіть не згадується про нацистський табір. 28 серпня 2009 р. Львівська міськрада рішенням № 677 оголосила міжнародний конкурс на забудову.
На сьогодні на території Цитаделі представлені: готель та ресторан; офісні об’єкти, найбільший з яких «Volksbank»; складські приміщення, гаражі і стоянки; тенісні корти, спортивний корпус і поле для стрільби з лука; книгосховище бібліотеки ім. Стефаника.
