Чи полягає повага до читача у тому, щоб, не залишаючи його на самоті з його питаннями, розтлумачити відразу, з перших рядків, хто такий був Сергій Набока? Чи, навпаки, це було б приниженням рівня його поінформованості? Бо насправді навряд чи той, хто взагалі бере до рук газету, ніколи не чув про Набоку. Мені, приміром, хотілося б почати не зі стандартних, як надгробок на цвинтарі, слів про те, що такого-то числа і такого-то місяця Набоці виповнилося б стільки-то років. Звісно, подібне тло вимагають закони жанру... Але набагато яскравіше малюють Сергія не така ось життєва арифметика, а розповідь його матері — Катерини Зеленської (сьогоднішньої гості «УМ») — про те, як вона, приходячи на синову могилу, застає там свіжі квіти... Ось так: мати йде до сина і бачить, що втрата його болить не лише їй одній. Іще хтось пам'ятає, знає, дбає... Хто? На могилі не лежать вінки від «партії та уряду», там просто посаджені ранні весняні квіти, там догорають квітом снопи гвоздик... Хай твоя ліва рука не відає, що робить права... То чи треба ще довго теревенити на тему, ким був Сергій Набока? Він був людиною, яку пам'ятають після його смерті.