Вежі зруйнованого палацу і сьогодні захоплюють туристів.
Від найкрасивішого польського палацу ХІХ століття нині залишилися тільки дві вежі, а від самого міста — хіба що назва, яку також уже не всі пам’ятають. Туристів же місцина манить не лише давньою історією і навіть не мальовничими руїнами, а й найвищим рівнинним водоспадом України.
Дістатися Ниркова на Тернопільщині без власного транспорту непросто. Село лежить убік від центральної траси і, по–правді, пейзажі у вигляді безкраїх бурякових полів не обіцяють нічого цікавого. Та це тільки на перший погляд. Те, що ви побачите біля Ниркова, нагадує щось абсолютно фантастичне — величезний кратер, посеред якого з густого лісу ніби виринають руїни палацу — дві могутні вежі, і стіни колишнього костьолу. Ще одна особливість — червоний ґрунт, який і дав назву місту — Червоноград, а місцеві називали його просто Червоне. Крута серпантинна дорога довго петляє кратером, доки приведе до руїн. Хто пішки спускається вниз, зі щасливим вереском обирає коротшу дорогу навпростець, кому ж, навпаки, потрібно вгору, важко зітхає перед підйомом: навпрошки — складно, дорогою — довго.
Хоча Червоноград (не плутайте з однойменним містом шахтарів на Львівщині) і зник давно з карт, але місцеві краєвиди не дозволяють забути давньої і багатої минувшини колись славного міста, перші історичні згадки про яке датуються ІХ століттям.
Коли у XIV столітті литовці вибили з цих земель монголо–татар і збудували першу дерев’яну фортецю, тут оселилися і домініканські ченці, звівши перший місіонерський кляштор. Та вже 1395 року король Ягайло підпорядкував ці землі Польщі. У Червонограді інтенсивно розвивалися ремесла та торгівля, і в 1434–му місто здобуває статус королівського, а ще через 14 років, 1448, отримує Магдебурзьке право.
У ХVII столітті місто стає власністю роду Даниловичів, які й звели першу кам’яну фортецю. А 1615 року на кошти родини Лісецьких тут постав костел. Утім Червоноград втрачає свою оборонну здатність. Через розвиток артилерії місто, розміщене в улоговині, стає дуже зручним об’єктом для обстрілів із гармат. Із переходом у власність австрійського уряду в XVIII столітті Червоноград перетворився з оборонної твердині на найпрекрасніший маєток.
1778 року Червоноград стає власністю князя Кароля Понінського. І вже на початку ХІХ століття за проектом архітектора Юліана Захаровича замок перебудовують на палац. Розкішна будова з’являється 1820 року. Та невдовзі син Понінського Калікст береться за вдосконалення будівлі. 1840 року до палацу добудували дві високі вежі, в одній з яких був потаємний хід. За переказами, корони веж волами везли аж зі Львова. Палац оточував розкішний парк, що розкинувся на восьми гектарах. Внутрішнє ж убранство палацу було витримане у суворому до надмірностей ампірі.
За Понінських ще однією окрасою маєтку став величний мавзолей, де поховали доньку і сина Гелени Понінської. Убита горем мати вирішила увічнити пам’ять про своїх дітей у камені. По зведення мавзолею вона звернулася до найвідомішого і найуспішнішого скульптора тих часів данця Бертеля Торвальдсена. Сім років майстер працював над своїм шедевром і ще рік надгробок виставлявся на загальний огляд у Варшаві.
Ні пам’ять про мертвих, ні страх перед карою Господньою не зміг зупинити мародерів. Від колишнього мавзолею лишилися тільки голі обдерті стіни, що височіють над колишнім славним містом. На щастя, фігура, що прикрашала гробницю, збереглася і її можна побачити у Львівській картинній галереї.
Ще одним дітищем Гелени став монастир сестер Милосердя і шпиталь, де черниці опікувалися сиротами і хворими. Зруйнували комплекс 1944 року. Нині від монастиря і шпиталю залишилася хіба що криниця. Вона теж була закидана сміттям, але місцеві мешканці почистили і розповідають про цілющі властивості води.
Останньою власницею замку на початку ХХ століття стала княгиня Марія Любомирська. Жінка як могла, підтримувала маєток у належному стані, але палац уже не був пристосований для житла, тому поміщиця оселилася в будиночку поряд. Значної руйнації будівля зазнала під час Першої світової війни. Розповідають, що солдати російської армії навіть зривали зубці з палацових веж. 1924 року в напівзруйнованому замку оселився місцевий сільський учитель. Єдиними його сусідами були сови та куниці.
Наступної хвилі руйнування колись славне місто зазнало у Другу світову війну, але ні час, ні війни не змогли так зашкодити палацу, як зашкодила радянська влада. Голова місцевого колгоспу взявся зводити свинарник і нічого кращого не вигадав, як розібрати палацові стіни і цеглу використати для «сільгоспспоруди».
Тепер нема вже того свинарника, може, й колишнього голови колгоспу нема, а від найпрекраснішого палацу залишилися, мабуть, і найпрекрасніші руїни, які так і манять своєю красою туристів. Одні сюди приходять із фотоапаратами, а інші шукачі пригод — із лопатами, кирками і надією знайти буцімто сховані князями скарби. А от від костелу Вознесіння Діви принаймні стіни залишилися. Але замість парафіян сюди приходять або туристи, або корови, що пасуться на околиці. Від колишнього убранства храму не залишилося нічого: геть обдерті стіни, єдиною «окрасою» яких є хіба непристойні написи, залишені не дуже розумними відвідувачами, і діри у стелі та підлозі. Щоправда, 2003 року тут оселилися монахи УАПЦ, тож на чужаків із фотоапаратами вони поглядають насторожено. Завдяки ченцям охочих залишити «автографи» на стінах поменшало.
Улітку ще одними сусідами палацових руїн є школярі — вони відпочивають у тутешньому таборі «Ромашка», створеному у 1970–х роках. І діти б не були дітьми, якби не намагалися дослідити тут кожен сантиметр землі. Повірте, ніхто вам краще не розповість про потаємні ходи, печерки і сховки...
Та все ж головною атракцією колишнього Червонограда є найвищий рівнинний водоспад України на річці Джурин. Звук могутнього водограю лунає на сотні метрів, його висота — 16 метрів. Та найцікавіше — водоспад не є природним: його створили штучно, змінивши русло річки. Легенда переповідає, що турки, тримаючи замок в облозі, підірвали берег річки Джурин, яка в тому місці робила крутий поворот. Унаслідок вибуху утворився водоспад, а замок залишився незахищеним і здався під натиском турків. Щоправда, є й інша гіпотеза: русло річки змінили всього лише сто років тому. Від старого русла залишився досі мурований міст. Раніше на річці був двотурбінний млин, а ще пізніше, 1956 року, звели гідроелектростанцію, яка забезпечувала електроенергією Нирків, Солоне і Нагіряни. Нині ж від електростанції залишилася тільки сіра коробка.
На жаль, водоспад є не тільки окрасою місцевості, а й його найбільшою проблемою. На вихідних тут, зазвичай, ніде яблуку впасти. Але більшість відпочивальників їде сюди не заради давньої історії і старих легенд, а посмажити шашличка на природі. Околиці палацу грузнуть у смітті. Мешканці Ниркова навіть мають добрий бізнес — торгують дровами, бо в лісі, в якому просто потопає кратер, знайти сухі дрова майже не можливо — до останнього патичка все визбирали. Тож або бери сокиру, або купуй у селян дрова на багаття.
Чомусь місцева влада ні на що більше не спромоглася, окрім буди зі старого автобуса, з якої торгують пивом. Нема ні туалетів, ні обладнаних місць відпочинку, ні баків для сміття. Зате є кіоски з ковбасою і горілкою. А варто було б, певно, гроші за вхід брати і використати їх на облаштування території. Бо як так і далі піде, то за кілька років не буде вже на що тут дивитися. Те, що не зруйнували війни і час, може зникнути через звичайну людську байдужість.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
